ГлавнаяКультура

П’ять зірок: книжки, які треба прочитати

Ця тенденція в читанні сучасної прози найсумнівніша щодо наслідків – називати кожен новий текст новим, себто новаторським, не бачачи, звідки ноги ростуть. (Ок, формулювання невдале. Давайте так: «…звідки б’є кастальське джерело»). Не те, щоб, захлинаючись в книжковому потоці, ми змушені були весь час споживати з-других-рук. Але між тим нечасто маємо нагоду і пити від першоджерел. Попри бум перекладної літератури, українські переклади визначної прози (визначної – у світових масштабах) запізнюються на десятки років. Втім, коли нарешті з’являються, то це – не лише привід поповнити домашні бібліотеки гідними виданнями, а й насолодитися живим і розумним чтивом. Та відкоригувати для себе трішки категорію «новий» щодо актуальної прози. Деякі рівняння краще розв’язувати, коли в них відсутні невідомі величини.

LB.ua оглядає «програмні» романи, які давно уже треба було прочитати і які щойно вийшли в українському перекладі.

Сол Беллоу, «Дар Гумбольдта» (ВСЛ, пер. Ірини Карівець)

1970-і, один із найкращих творів Нобелівського лауреата, роман-лауреат Пулітцера.

Фото: ВСЛ

Відомий письменник почав стрімко старішати. Нині розлучився, переїхав із Нью-Йорка до «провінційного» Чикаго, завів юну коханку, видав провальний роман і, попри застереження всіх і вся, пише його продовження, а ще – сплутався з місцевими гангстерами. В рахунок картярського боргу він мусить дружині гангстера, котра пише дисертацію з поезії, розказати все, що знає, про Гумбольдта. Гумбольдт фон Флейшер – його старший товариш і колега, який колись (як сам був відомими) підтримав літературну кар’єру Чарлі, потім багато років його за це ненавидів і ганьбив. Здається, це єдина людина, котру головний герой здатен був полюбити аж так, щоб зробити персонажем своєї самої успішної п’єси. Якщо «спростити до нуля», то «Дар Гумбольдта» – це і є роман про таку-от дивну, якщо не патологічну, чоловічу дружбу. І до речі, це автобіографічний твір: прототипом Гумбольдта був друг Беллоу, поет Делмор Шварц.

Позірно: книжка про геніального письменника і посереднього письменника, про обивателя і небожителя – тільки хто тут є ким, запросто не розібратися. Міняється ставлення суспільства до мистецтва (високої поезії, зокрема), все гучніше заявляють про себе цінності грамотного споживання (ах, як Беллоу любовно описує новенький Мерседес). Природно, що трансформується і сама постать Митця (ні, великі літери все ще вартують, ми ж про 70-і говоримо, до постмодернізму залишалося півтора десятка років).

Одна з деталей, яка рухає сюжет «Дару» – чек на пред’явника. Занадто тривіально як на Künstlerroman? – В почутті гумору Беллоу не відмовиш. Колись Чарлі і Гумбольдт на знак взаємної підтримки і довіри (насувалися важкі часи) обмінялися незаповненими чеками. Чарлі свій загубив, а от Гумбольдт свій використав – розоривши уже успішного тоді друга. Той жест (не)довіри відгукнеться, коли Чарлі спробує відкликати свій чек, виписаний чиказькому мафіозі (ах, як понівечать той новенький Мерседес). А хто казав, що «автограф письменника» – це тільки його архівовані рукописи? Закарлючка на банківському чеку інколи важливіша за тритомний роман про нудоту… Кажу ж, Беллоу – злий і смішний.

«Дар Гумбольдта» традиційно характеризують формулою «продуктивна енергія повного безсилля» – красиво. До речі, Чарлі дійсно пише багатотомний роман про нудоту. Нігілізм і взаємне відчуження людей – це не пріоритети Беллоу, але чомусь в намаганнях змалювати братерство він весь час маніфестує виключно мазохістських характер будь-яких людських стосунків. Беремо до рук класичний «роман про митця» – читаємо натомість дуже актуальний «роман про невдаху». Якщо ти такий талановитий, то чому ти такий неадекватний, – питається.

Ернст Юнґер, «Скляні бджоли» (Вид-во Жупанського, пер. Романа Осадчука)

1950-і, хай не найкращий жанровий роман, але одного з the best ever письменників.

Фото: Видавництво Жупанського

Шукає роботу колишній армієць, який брав участь у війні, в котрій його сторона програла (а отже, жодного бруду не боїться, каже). І потрапляє відтак до заводу Цаппароні, що виготовляє роботів-сортувальників (а сортувати можна все – від дрібних монет до токсичних відходів, і людей зрештою). Ріхард планує очолити відділ безпеки у великій корпорації, але не витримує текст на профпридатність. Добровільний гвинтик у великій дисциплінарній системі – прозоре послання. Власне, зміст книжки становить та співбесіда, що її перемежають спогади колишнього військового про війну – точніше: його згадки про способи, у які випадкових людей гуртували в «систему взаємознищення».

Навчити природу мислити (чим і займається Цаппароні) інколи значно легше, ніж навчити мислити людину, яка перестала вважати себе частиною природи. Технічний прогрес і прогрес людства у Юнґера – це зворотні поняття, а «Бджоли» – то не про повстання машин, а радше про повстання нещасливців. Після першого видання роману Юнґер дописав епілог, в котрому Ріхард буде читати натхненно лекцію про здобутки робототехніки. Не випадково на співбесіді Цаппароні переконував його, що мистецтво бою полягає в тому, щоб вчасно перейти на бік переможця. Безпринципність теж за нагоди стає принципами. Інструментальний розум в світі Юнґера є вкрай небезпечним. Не «знання – сила» тут преферентні, а «є речі, яких я в жодному разі не хочу знати».

За основним послання (тобто: людина чинить опір системі) «Бджоли» є антиутопією. Формально ж – «альтернативне теперішнє», що розмірковує про (злочинні) взаємини тіла, культури і технологій. Раджу пошукати в «Бджолах» відсилки до «Присмерків Європи» Шпенглера. Це навіть цікавіше, ніж відчитувати в романі «передбачення» Диснейленду і Кремнієвої долини (так, вони тут є) .

Прусський кавалерист (!) Ріхард згадує ідіому «разом коней красти». Тобто плідність співпраці важливіша за етику співпраці, якось так. Коні ці тут іронічно-показові ще й тому, що кар’єра Ріхарда закінчилася саме через швидке старіння технологій: кавалеристи на війні стали непотрібними. Але він і сам до кар’єрного краху додався: поводився виклично-індивідуалістично, що для військового є недоліком. Фраза про «крадених коней» передуватиме, зокрема, опису скляних бджіл. З погляду науки бджоли – такий же анахронізм, як коні на війні: відповідно до законів аеродинаміки бджоли не мали б літати. Скляний же рій – то одна з іграшок Цаппароні. Штучно створений колектив штучних бджіл вправно збирає нектар, але вони не запилюють при цьому квіти... Уже очевидно, що Юнґер не так фантастику писав, як алегорію? А кінь, між тим, – це сталий символ на позначення внутрішньої свободи людини.

Джон Максвелл Кутзее, «Безчестя» (КСД, пер. Єлени Даскаль)

1990-і, найвідоміший роман ще одного Нобеліанта, роман-лауреат Букера.

Фото: КСД

Дія «Безчестя» відбувається в Південно-Африканської республіки (автор роману звідти). Апартеїд подолано, але його наслідки дають про себе знати – на рівні держави, на рівні індивідуальної психології. Ці травми Кутзее і обмірковує – стримано, без пафосних надривів, без очевидних відповідей.

Немолодого викладача студентка обвинувачує в сексуальному переслідуванні (має підстави). Безчесне звинувачення лунає в розпал його дослідницької роботи над публічними скандалами в житті Байрона (саркастично, так). Девід мусить рятуватися від ганьби втечею до Капської провінції, де порядкує фермою його доросла дочка-лесбійка. Вони обоє білі. За сусідів мають родину темношкірих, з якими стосунки вельми напружені. Природно, що білі в постапартеїді не є об’єктами повсюдної пошани і захоплення. В тому числі поваги і самих до себе: і Девід, і його дочка живуть почуттям провини – все, щоб не відбувалося з ними, сприймають як частину покарання, не спокуту радше, а розплату. Одного дня Люсі ґвалтують темношкірі чоловіки. Це уже її безчестя. І якщо харасмент Девіда він собі пояснює таким-от правом чоловіка на хтивість, то зґвалтування Люсі – це право… кого? на що? Відтермінована боротьба за справедливість місцевого населення? Снобізм інтелектуала-спостерігача (яким і є герой «Безчестя») мав би цієї мити закінчитися, але того не стається.

Історія батька і історія дочки, котрі переживають досвід, що його називають «ганебним» – кожен свій і кожен по-своєму. Вони не є паралельними сюжетами в романі, а компліментарними радше. Старий ще годен назвати звинувачення у зґвалтуванні 20-річної жінки своїм безчестям. А-от його дочка матиме уже справу з наслідками насилля, коли ганьбу від покори не відрізнити. Безчестя – це привілей аж ніяк не жертви.

Роман Кутзее часто порівнюють з прозою Уельбека, Лоджа, Філіпа Рота, Кундери, Фолкнера, Кіплінга (дивна команда, скажіть!). Але щось в цьому є: «Безчестя» – роман безсумнівно оригінальний, але прицільно полемічний. Вічне «літературне» питання: як писати прозу про Іншого, чия інакшісь тобі загрожує, а ти своєю чергою загрожуєш їй? Відповідь наразі: так, як це робить Кутзее. Книжка невеличка за обсягом, але насичена подіями, котрі ніхто нам тут пояснювати не збирається – Кутзее на слова скупий. Пара речень – зґвалтування. Пару слів – прощення. Два-три абзаци – любов. Дві-три сторінки – тривала, з покоління до покоління расова ворожнеча. Два-три пробіли – народження.

На фермі герої опікуються собаками, допомагають їм гідно померти, зокрема. Достойна собача смерть в романі Кутзее виглядає як напрочуд зла іронія щодо людського життя.

Річард Бротіґан, «Ловля форелі в Америці» (Комубук, пер. Бориса Превіра, Максима Ларченка)

1960-і, культова контркультурна проза, котра уже зараз не здається виклично-революційною, як читалася зсампочатку, а натомість – технічно-майстерним безумством.

Фото: Комубук

Єдиного сюжет у в книжці немає: є набір побрехеньок, притч, жартів, віршів-в-прозі, спогадів. Одні сягають дитинства автора на Північному Заході, інші – дорослого життя в Сан-Франциско, ще є про подорож штатом Айдахо з дружиною і дочкою (там, у кемпінгу в Айдахо, він «Ловлю» і написав). А Ловля форелі в Америці – це не тільки безпосередня риболовля, а й назва готелю, ще й ім’я героя (воно стало популярним, повірите ви в це чи ні). Автор «Ловлі» – прекрасний стиліст, захоплено продукує найкурйозніші метафори. Вам прийде в голову зіставити форель зі сталеливарною промисловістю? Випатраного коропа – зі шкільним автобусом? Сексуально збуджене чоловіче тіло – із зграєю птахів на телефонному дроті? Майже поетична «епізодичність» сюжету «Ловлі» його принципово не-реалістичній мові дуже личить.

Жанр прози Бротіґана визначити неймовірно складно, його книжки навіть були намагалися так і називати – «бротіґани» (дарма що не прижилося). Мабуть тому, що «великий американський роман» уже інші автори собі заграбастали, і «Ловлю» так називати відтак незручно. Попри те, що книжка ця ані великим, ані романом не є, це все таки воно – великий американський роман, який, либонь, намарив був собі відомий бітник. Зрештою, ті, хто знається на американській літературі, легко побачать в романі відсилки (пародії, якщо чесно) до Твена, Вітмена і – о так! – до Мелвілла. Та і сама дивакувата форма «Ловлі» суголосна популярній в класичній американській словесності «пастирській прозі». Так на який же (не)праведний шлях нас Бротіґан тут навертає? 

Американська мрія, про неї ця книжка. Втім, ностальгії за «втраченою Америкою природної людини» в книжці немає, попри деяку наявну пасторальність. Власне, американська мрія «досягни або помри» (вітання «Старому і морю») тут трансформується у «вийди-з-гри або помри». Чому форель? Зокрема, через її пасивно-ексцентричну поведінку: на нерест вона йде проти течії. Сюрреалістичне світобачення в «Ловлі» якщо й приховує дидактичне застережливе послання до одержимого перемогами людства, то не аж так. Особливе Бротіґанівське «відчуття викривлення» не заважає відбутися песимістичному і чесному роману про те, що бажати сучасній людині нині нема чого, і реалізовувати ці бажання отож неймовірно витратно.

Один із найуважніших читачів «Ловлі» висунув припущення, що для розуміння цієї книжки безкінечно важливе останнє в ній слово. Так от, останнє слово в романі Бротіґана – «майонес».

Меша Селімович, «Дервіш і смерть» (Круговерть, пер. Катерини Калитко)

1960-і, Класика філософської прози від класика боснійської літератури, роман-лауреат НІНової премії (це сербська Нобелівка).

Фото: Круговерть

Боснія часів Османської імперії. Сорокашестирічний Ахмед Нурудин – шейх (щось типу настоятеля) впливового суфійського Мевлевійського ордену. Він розповідає нам про таємницю, з якою зіткнувся, але сенс якої не годен осягнути. Мудрець і праведник (колишній військовий, до речі) свого часу відрікся від світу, щоб з’єднатися з Аллахом. Але нині його спокій зруйновано: арештований брат. Ганьба родича падає на дервіша, так само передається йому неспокій їхнього батька. Покинутий світ нагадав про себе рішуче і брутально – Ахмед повертається в політику (куди вже брудніше?).

Власна особистість, якої дервіш позбувся в обмін на спокій і просвітлення, повертається так само: як спогади, як неконтрольовані бажання і хибні сподівання. Споглядання красивої жінки, нічна бесіда із незнайомцем-злодієм, замилування світанком, намаз – все стає приводом для глибоких, отруйливих навіть роздумів. Покірно йди шляхами Господа твого, – радить на початку мудрий шейх. А в фіналі мудро ж покаже, куди ці шляхи заводять: людина завжди програє.

Книжка про те, що ми зрештою знаходимо, коли свідомо відмовляємося від пошуків-себе.

Мотив брата, перед яким завинив і не зміг вину спокутати, для тамтешньої прози важливий. Спадкоємність у південних слов’ян визначалася від брата до брата, а не від батька – до сина. Тому братній зв'язок в боснійській прозі є «протомоделлю» будь-яких людських стосунків. У випадку ж «Дервіша» історія про брата – автобіографічний мотив, окрім іншого. Під час Другої світової старшого брата Селімовича засудили і стратили за крадіжку. Постає спільна для автора і героя проблема: якщо смерть – це єкин, найвище переконання в справедливості Аллаха, то чому нам так болить особиста утрата? 

Структура складного, навіть витонченого роману-параболи кореспондує з практиками «сема», медитативних танків-кружлянь. (Ними якраз Мевлевійський орден відомий). Деякої монотонності і повторів при цьому не уникнути, та і не треба – в наростаючому напружені тавтологій і полягає вишуканість твору. Частиною сема не можуть бути сури Корану, між тим. Епіграфами ж до «Дервіша» є саме вони. Деякі з епіграфів Селімовіч «підправив» на свій розсуд: чим більше втрачає віру його герой, тим «довільнішими» стають епіграфи (раджу придивитися).

Ще так: роман про конфлікт релігійної віри та державної ідеології, політики й особистості. А нагадаю: написана книжка в Югославії часів Тіто. Протест головного героя роману проти несправедливостей репресивної державної системи читається однозначно: якщо це й історичний роман, то точно не про 18 ст.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter