Нерозкаяні брати. Сповідь без прощення

«Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофіменко, знятий за мотивами роману шведського письменника Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед», торкається архетипічного сюжету протистояння рідних братів, яке веде до ревнощів, ненависті, розбитих доль, і, зрештою, смертей близьких людей. Остання сповідь тут стає для братів не бажаним звільненням від тягаря минулого через прощення, а заключною битвою за право наостанок привласнити собі ще одне життя сторонньої людини, ствердитись за рахунок болю іншого, знову перемогти в уявному та геть не потрібному протистоянні, в якому перемогти насправді неможливо.

Кадр з фільму "Брати. Остання сповідь"
Фото: Takflix
Кадр з фільму "Брати. Остання сповідь"

Тема двох братів, котрі протистоять одне одному, є одним із вічних сюжетів людської історії. Біблійна оповідь про Каїна та Авеля постає перед нами у книзі Буття однією із перших: одразу після сотворення світу та гріхопадіння Адама і Єви. Перші ж брати в історії людства зустрілися з проблемою, яка буде повторюватись раз од разу безліч разів після них, – із заздрістю. Суперництво між найближчими родичами, бажання бути першим, кращим, головним, заздрощі та егоїзм приведуть Каїна до рішення вбити свого молодшого брата Авеля, чия жертва була більш до вподоби Богові, ніж жертва Каїна. Ісав та Яків боролися за першородство ще під час пологів, і ця боротьба тривала все їхнє життя, і не закінчилась навіть тоді, коли один з них продав своє першородство іншому за тарілку супу. Це фундаментальне суперництво лежить у глибинах людської підсвідомості, проявляючись від самого дитинства, часто відіграючи роль бомби уповільненої дії. Та сама заздрість стала на дорозі й між двома братами зі стрічки Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь», з тою єдиною різницею, що серед її героїв, на відміну від біблійних історій, святих немає.

Сюжет картини фактично повторює роман «Джмелиний мед» шведського письменника Торгні Ліндгрена, дія якого перенесена зі скандинавських гір в Карпати. Проте, через універсальність цієї історії, її можна було б знімати будь-де. Хоча, варто сказати, що зображений у фільмі побут гуцулів виглядає тут неабияк доречно – щось спільне зі скандинавами у них точно є. Спробуйте уявити сюжет «Соків землі» Кнута Гамсуна або «Пер Ґюнта» Генріка Ібсена в карпатських декораціях. Вони личать їм немов рідні. Та ж сувора природа, ті ж сильні й стійкі люди.

Письменниця (її у фільмі досить впевнено грає Наталія Половинка), імені якої ми не знаємо, випадково опиняється в оселі старого чоловіка на ім’я Войтко, хворого на рак, який живе в горах вдалині від людей. Трохи згодом вона дізнається, що у єдиному будинку поряд живе його рідний брат Станіслав. Брати ненавидять один одного, і єдиним, що тримає їх на цьому світі, є жага прожити бодай на день довше іншого, аби побачити смерть брата, потішившись з того, що й у цьому останньому протистоянні один із них переміг. Жінка лишається на якийсь час у будинку Войтка, закута в снігову пастку, й мимоволі починає розбиратись у причинах взаємної нелюбові братів, вплітаючи їхню історію в канву своєї нової книги про святих та юродивих. Вона допомогає у господарстві обом братам, котрі знаходять у ній свого останнього сповідника. От тільки сповідь жодного з них не закінчується тим, чим вона мала б закінчитись.

Через весь фільм режисер проводить лінію святого Христофора, чия історія цікавить письменницю, і котру вона розповідає Войтку. Так, згідно з християнською традицією, святий Христофор був кінокефалом – людиною з головою пса. За однією з легенд, Репрев (так звали Христофора до хрещення), будучи кремезним юнаком, переносив людей через річку. Одного разу він ніс маленького хлопчика й почав тонути. Хлопчик сказав Репреву, що він – це маленький Ісус, який несе на собі гріхи всього світу, тому Репреву так важко тримати його на руках. У фільмі Трофіменко обігрує цей сюжет. Постать невідомого у каптурі, яка символізує святого Христофора, з’являється у стрічці кілька разів. Проте, ця лінія у фільмі, на жаль, повністю так і не розкривається, лишаючись тільки алюзією на християнську легенду, котрою цікавиться письменниця.

Войтко та Станіслав, оповідаючи жінці історію своїх життів та конфлікту між ним, котрий тягнеться із самого дитинства, коли один вкрав у іншого дерев’яну іграшку, так і не приходять до логічного завершення своєї сповіді. Розбрат між Войтком та Станіславом спочатку виглядає як конфлікт без серйозних причин. Коментарі братів один про одного подекуди здаються ледь не комедійними, карикатурними. Але пізніше стає зрозуміло, що на совісті кожного з них лежить важкий тягар: смерть, вбивство, якого вони не вчиняли, але відповідальність за яке тяжіє над кожним із них. Дуже давно вони не поділили дівчину Івгу, яка була дружиною Станіслава. Сина, якого вона народила, вочевидь, від Войтка, кожен з братів вважав своєю дитиною. Пізніше хлопець гине в результаті нещасного випадку, хоча Станіслав та Войтко і могли його врятувати. Проте, зробити це їм знову завадили ревнощі та чвари.  

В іудейській та християнській традиціях є ще одна історія, котра напряму не обіграна у цій стрічці, але сюжет якої очевидно перегукується з одним із епізодів картини. До мудрого царя Соломона прийшли дві жінки, кожна з яких запевняла, що немовля належить саме їй. Соломон вирішив випробувати жінок, дізнавшись, яка з них є справжньою матір’ю дитини. Він наказав слугам розрубити немовля навпіл, віддавши половину його тіла кожній з жінок. Одна з них почала просити Соломона не вбивати дитину й віддати його іншій жінці. Та ж сказала, що нехай немовля розрублять надвоє. Соломон, зрозумівши, що справжня матір ніколи б не дозволила вбити свою дитину, віддав немовля справжній матері: першій жінці, котра погодилась на те, аби дитину віддали б чужій жінці, лише б лишили живою. Двох братів з фільму Трофіменко, таким чином, не можна назвати справжніми батьками, хоча один з них і був біологічним батьком хлопця. Обидва брати насправді не вміли любити нікого, крім самих себе. Їхні серця та очі були затягнуті плівкою заздрощів та егоїзму, котрі й призвели до смерті юнака. 

Більш того, Івгу, жінку, яка стала ще однією іграшкою, котру вони знову не поділили, брати теж насправді не любили. Для них вона була лише засобом для втечі від пустоти всередині самих себе, можливістю сховатись від самотності, котра поглинала їх усе життя, і таки зрештою пожерла обох. Письменниця, котра зустрілася їм в кінці їхніх життів, мала б стати для братів сповіднецею, яка буде свідком останнього розкаяння та прощення, а стала лише черговим полем для суперництва, новим плацдармом війни, людиною, котру вони намагалися прив’язати до себе, востаннє спробувавши заповнити свою безмежну, як карпатські полонини, і холодну, як гірська зима, самотність. Музика Святослава Луньова, яка звучить у фільмі, дуже добре відображає цю безмежність, балансуючи, як сказала режисер, на межі класичної та етнічної музики.

У християнській традиції в контексті покаяння існує два поняття: метамелейн та метанойя. Перше – це переживання сильних емоцій розпачу, жалю, горя, які, проте, не ведуть до ґрунтовної зміни в поведінці людини. Щось схоже відчував Іуда після того, як продав Христа. Але замість того, щоб справді розкаятись, змінивши своє єство, він зламався під тиском розпачу й вбив себе. Метанойя перекладається з давньогрецької фактично як «зміна мислення». Ґрунтовна трансформація внутрішнього світу, коли розпач від розуміння своїх помилок приводить людину до справжнього покаяння, яке проявляється в її фундаментальному оновленні та зміні. Це й мало статись з братами, але життя виявляється куди більш складним і важким, ніж теологічні концепти християнської думки. 

Остання сповідь братів не дала жодному із них справжнього звільнення. Це безсенсовна сповідь грішника, який намагається розкаятись, але не змінюється. Віктор Демерташ та Олег Мосійчук, які грають братів у старості, чудово зображають внутрішні переживання своїх героїв, коливання їхнього духу, котрі немов маятник ширяють між величезними каменями усвідомлення своєї провини з одного боку та гордині і егоїзму з іншого. І жоден із них не може стримати цей маятник в одній з точок. Станіслав та Войтко не можуть насправді не можуть жити один без одного, їхній діалектичний зв’язок зрештою і призводить до того, що помирають вони одночасно, повіривши письменниці, яка вирішила збрехати кожному з них, що його брат помер. 

Стрічка «Брати. Остання сповідь» демонструє нам страшну реальність світу, в якому Бог помер, історії про святих лишилися тільки у книжках, а сповідь стала навіть не частиною психотерапевтичного сеансу, а лише ще однією можливістю людей, які впали, продовжити маніпулювати іншими, вбиваючи при цьому самих себе.

Автор: Валентин Дзюбенко

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram