На цьому тижні МВФ офіційно натякнув на необхідність встановити тарифи на рівні, який би забезпечив покриття собівартості виробленого газу та тепла. Мова, звичайно, йде про їх підвищення. Далі, очільники фонду проговорили необхідність початку реальної енергетичної політики – інвестиції у внутрішнє виробництво енергоносіїв, збалансування попиту і пропозиції на енергоносії. І на десерт – соціально актуальний меседж «енергоефективність і поліпшення системи субсидування незахищених верств населення».
Другу частину позиції можна упустити, адже енергетична стратегія не може народитися миттєво, тим більше, що «урядова невидима рука» до неї не дотягнулася навіть в части гострих енергетичних дискусій між Москвою та Києвом. Можна сміливо констатувати, що, відтепер, формула співпраці між нашою державою та фондом все більше нагадуватиме зв’язку «МВФ – тарифи - МВФ». Немає підвищення тарифів – немає грошей. «Комуналка» і так політизована, це карта у рукаві опозиції і слабке місце влади. Ріст тарифів на тепло та газ може привести до чергових розчарувань у «покращенні».
Однак, головне тут в іншому. Позиція фонду не нова і очікувана урядом. Проте, він і далі продовжує імітувати всеосяжну енергетичну реформу. Ці проблеми можуть помножитися, коли споживачі послуг ЖКГ почнуть кампанію по з’ясуванню справедливості нарахування тарифів та відповідності якості послуг тим платівкам які їм приходять щомісяця. Тоді ця «національна комунальна піраміда» може просто обвалитися. Я прогнозую таку активність з боку громадян вже за рік-два. Ми можемо побачити синергію зусиль громадян та тих, хто серйозно замислюється над наступними місцевими виборами.
Найслабше місце будь-якого мера чи ради – це ця, вище згадувана, «відповідність». В умілих руках ця комунальна дискусія може перетворитися на вибухонебезпечну річ. Що робити? Можна відкладати справу комунальних реформ ще якийсь час, сподіватися, що ця небезпечна річ вибухне не в твоїх руках, але не можна бути наївним що люди не розділять таку відповідальність між учорашніми та сьогоднішніми керманичами «комуналки». Можна заборонити судам приймати «комунальні позови» громадян та організацій але ця протидія викличе протести, що ґрунтуватимуться на своєму «на шкурному» - отже будуть масовими і некерованими.
Реформи потрібні і початися вони повинні із з’ясування правди, моніторингу реального стану справ у галузі. Отримавши дані про об’єктивний рівень атехнологічності інфраструктури, морального старіння та практичної зношеності обладнання, несистемності та економічної необґрунтованості її роботи, оцінки рівня кадрової політики та менеджерування галуззю, ми можемо сформувати стратегію її порятунку.
Далі, інституційна реформа – централізація та оптимізація усієї «комунальної машини», формування нових правил гри, формування розуміння тривалості необхідних реформ та робота з населенням. Все це має бути повноцінною серйозною урядовою амбіцією, а не черговим «замилюванням» очей виборців. Мова йде про якість життя та безпеку людей, туди мають бути кинуті усі сили та ресурси.
Це наше своєрідне «комунальне євро» - приведення інфраструктури та усієї системи комунальних взаємовідносин до стандартів, характерних для наших західних сусідів. Гарант Конституції може себе проявити у частині гарантування конституційного права на гідні умови життя для свої громадян. Чи зможе?