ГлавнаяБлогиБлог Сергія Галетія

Шалене законозасмічення

Так, ви правильно зрозуміли ― у цій статті не йтиметься про свинувате ставлення значної кількості громадян України до довкілля... Жахливий екологічний стан навколо великих міст і селищ, біля трас, річок і водойм ― проблема всім відома, гостра, болісна, і її теж усім добрим людям, гуртом, треба вирішувати. А зараз говоритимемо про дещо інше... Просто, це найвиразніший образ, який допомагає унаочнити, що ж роблять наші народні обранці, пани законодавці, з теж «довкіллям», яким ми не лише цілодобово оточені, а яке визначає увесь рух нашого з вами життя, але яке, отак навіч і предметно, осягнути пересічному громадянину неможливо. Йдеться про законодавство.

Сергій Галетій Сергій Галетій , Голова комісії НСКУ з пропозицій до законодавчих ініціатив

Фото: Надано автором

На мою думку, складне життя й кризовий стан країни саме тому і не долається, що ми «по вуха» захаращені неякісним законодавством: суперечливим, фраґментарним або неточним, декларативним та, здебільшого таким, яке дозволяє паразитувати на ньому обмеженим групам осіб. Яке стримує і навіть засмоктує у злидні своєю казуїстичною деструктивністю. А в очі ж це одразу й не кидається, відтак і вихід знайти суспільству не вдається, як воно не намагається це зробити.

По-перше, давайте відмовимося від звички вживати слово «законотворчість». Що далі, то все частіше означений процес і його результати вже не відображають такої видатної й добропорядної суті. Ба більше, це вводить в оману. Адже суспільство майже безперестану стикається не з законотворчістю, а з зухвалим законозабрудненням. Це забруднення так само чиниться підступно, приховано від суспільства, як і засмічення довкілля, оскільки процес підготовки законопроектів, як правило, відбувається за зачиненими від експертного середовища дверима. І згодом щось виправити тим, хто це виявив до остаточного прийняття законопроекту (якщо у них існує наполегливе прагнення), вдається дуже рідко, труднощів достатньо, або спотворення законопроекту відбувається саме під час їхнього ухвалення, шляхом внесення руйнівних поправок ― таке теж доволі часто трапляється.

Слід зазначити, що не в усіх царинах суспільних відносин усе це так очевидно. І десь, звісно, як виняток, можуть знайтися життєздатні, старанно доглянуті куточки ― цивілізовані... Та я був шокований, коли дослідив і переконався, що в зовсім іншому, вкрай непривабливому стані, перебуває законодавство, яке стосується сфери (...робимо вдих) інтелектуальної власності! Отака ось несподіванка. Ключова, елітна, відповідальна за розвиток будь-якої мислездатної системи ланка ― до держави це також стосується ― виявилася напівмертвою ділянкою, таким собі полігоном зі звалищами негараздів і недоліків. А зараз депутати й зовсім вже, як то мовиться, «не чуючи під собою країни» пішли в рознос ― закидали Верховну Раду такими недолугими й водночас брутальними законопроектами щодо цієї сфери, зокрема, колективного управління майновими авторськими та суміжними правами, що це вже взагалі неприпустимо.

Саме тому, по-друге, закликаю усіх небайдужих розпочати виносити тему законодавчого свавілля на перші шпальти всіх засобів масової комунікації. Навіть вважаю, що ця проблема кричущіша, ніж депутатська недоторканність. Адже за явні власні злочини, якщо у правосуддя виявляється достатньо доказів, справедливе покарання наздогнати їх ще може, а ось що робити, коли злочином є шкідлива законодавча норма, яка ухвалена більшістю депутатів або не усунута ними (...бездіяльність ― це також злочин) протягом тривалого часу?

Наведу декілька прикладів, щоб відкинути можливі звинувачення в голослівності. Тим більше, що ці приклади ще знадобляться далі. Лиш одне уточнення ― форма викладення буде максимально спрощеною, щоб кожен звичайний читач міг легко розплутати ці законодавчі закарлючені пастки.

Що не так «в консерваторії»

Передусім визначимося з одним базовим поняттям. Як відомо, створення певних творів відбувається за участю більше ніж однієї людини (наприклад, аудіовізуальні твори ― фільми, музичні твори) й поширення яких здійснюється за допомогою різних технічних засобів і пристроїв, через які доставляється і відображається (програється) запис твору (чи його примірника). Є певна кількість таких способів використання твору: кінотеатр, телебачення, радіо, інтернет, плеєри... Важливим аспектом для розуміння тут є те, що, коли ви використовуєте такий твір, то обов’язково при цьому використовуєте об’єкти суміжних прав. Навіть було б краще вживати тут у дужках слово «залежних». Тобто у кожного такого твору (у якого є автори) також є виконавці та/або є виробники першого запису твору ― ориґіналу ― у вигляді певного носія. І це як дві сторони однієї медалі. Вони невіддільні одне від одного в будь-якому разі й завжди.

Навпаки, цей принцип теж спрацьовує: якщо ви стикаєтеся з визначенням «використання об’єктів суміжних прав» ― це означає, що одночасно відбувається використання творів. Відтак, будь-яке унормування, яким чином платити винагороду за використання об’єктів суміжних прав, має бути враховане і для об’єктів авторського права й навпаки, чого завжди вимагає така залежність (їх взаємопов’язаність).

А тепер беремо статтю 43 Закону України «Про авторське право і суміжні права» й читаємо, про що ж у ній ідеться. Виявляється, що можна без згоди суб’єктів суміжних прав (виконавців, виробників фонограм і відеограм) декількома способами (основними!) використовувати ці об’єкти суміжних прав, якщо вони раніше були «опубліковані для використання з комерційною метою», тобто якщо на них десь натрапили в комерційному обігу. Придбали. Чи десь знайшли. Але з виплатою винагороди цим суб’єктам суміжних прав. Проте автори твору в цій статті зовсім не згадуються, й у розділі другому цього закону (де встановлюються норми авторського права) ми теж не знаходимо ніякої згадки про відносини цих вторинних користувачів, що з’являються в результаті такого додаткового поширення твору, з авторами.

Для пояснення суті цієї оборудки скористаємося наступним порівнянням. Уявімо будівлю з басейном в якійсь цивілізованій європейській країні. Щоб користатися басейном, треба придбати абонемент (в якому міститься винагорода усіх суб’єктів). Втім, є деякі цілком виправдані винятки... Декілька крайніх доріжок призначені безоплатно для соціально вразливих категорій громадян та певних інститутів (початкова освіта, армія, лікарні тощо). Все логічно і зрозуміло ― абонементи купуються, всі плавають там, де їм і належить. Повний порядок. Правова культура у її розквіті. А що ж ми бачимо у нас? Ось така ж будівля з басейном із назвою Україна. Центральні двері зачинені. Стукаємо, кажемо: «громадський контроль» ― нас пропускають всередину. Купка абонементів лежить у касі навіть не розпакованою. Гарно чути відлуння людського ґелґання. Йдемо до зали басейну... Ну що можна сказати ― тут не проштовхнутися. По всіх доріжках і на перекіс їм завзято плескаються всі, кому не лінь. З’ясовується, що до зали веде задній прохід, у якому десь наліво виходять понад десяти хвірток, біля яких на ящичках пристосувалися якісь «діячі», котрі на законних підставах ― вони ж тут «воду міняють і лампочки вкручують» (...гуртом?) ― продають задешево контрамарки на вхід до басейну.

Саме таким чином зараз в Україні згідно з законодавством на хутких (ринково привабливих) ділянках використовуються об’єкти авторського права і суміжних прав на практиці. «Абонементи» (де була б і авторська винагорода) після контактів з «діячами» всі ось такі користувачі ігнорують. Суб’єктам суміжних прав сума оплати в цих «контрамарках» призначена порівну, і її збирають, та ось... чи вона доходить до них? ― чи дійсно виплачується? ― це вже інше питання, можете самі здогадатися як... (Один, теж «цікавий», штрих до цієї картини додам згодом.)

Хтось кмітливий може заперечити: «Але ж автори мають право на винагороду за будь-яке використання твору?» З відповіддю «діячі» не забаряться: «Ну воно то, може, з одного боку, начебто й так... Але якщо опубліковано з комерційною метою, а це відчуження, то автор свою винагороду вже передбачив і відбулося вичерпання прав. Але, якби це було передання в найм чи комерційний прокат, то за всіма міжнародними угодами за таке використання, навіть після продажу, право на винагороду не вичерпується ― (...щоб ви розуміли, цей вид використання у нас взагалі не прижився), ― тоді так, могли б на якусь копійчину розраховувати... А інше зась.» Ця відповідь викликає здивоване заперечення: «Та яке ж тут може бути вичерпання прав?! І як взагалі можна розраховуватися за використання об’єктів суміжних прав, не згадуючи одночасно інтересів авторів творів?!» Пауза... А потім холодно: «Ну то таке законодавство, все згідно з чинними міжнародними угодами: Римською конвенцією, Договором ВОІВ ДІФ. Що з цим вдієш, ми лише виконуємо. А якщо вже вам щось не подобається ― ідіть міняйте, ми тут до чого.»

Ось так у рольовій формі можна представити, як у нас здійснюється узаконена експропріація на користь обраних самими себе осіб. Позаяк, по-перше, у названих міжнародних угодах, котрі, дійсно, упорядковують тільки суміжні права, є застереження, що застосування таких практик не повинно завдавати шкоди законним інтересам авторів. По-друге, обумовлено, що держави взагалі можуть не застосовувати конкретно це положення (щодо повторного використання фонограм), а враховуючи ступінь розвитку нашої правової культури ― вибір може бути виключно таким. По-третє, там не згадуються відеограми (ще одне місцеве фантомне збочене утворення). І, наостанок, якщо бути доскіпливим, там немає такого означення як «без згоди», адже сказано лише про право на одноразову справедливу винагороду... ― а «справедливу», зазвичай, виплачують організації колективного управління, з якими користувачі мають укладати угоди... ― тому тут ще є питання, як це має погоджуватися. Водночас і себе можу трохи виправити, щоб вже бути точнішим (це все одно не шкодить суті доведеного): чинний закон «Про авторське право і суміжні права» дозволяє тільки перепродаж, дарування і подібні до них повторні дії відносно відчужених творів, без згоди автора і без виплати авторської винагороди, а не використання способами, до яких залучається широка публіка, як тут чинять.

До речі, олії до вогню тут підливає суперечність визначення, що ж таке «опублікування»... За Цивільним кодексом України (ЦКУ): «Твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах інформації.» Це визначення жодним чином не відповідає Бернській конвенції, до якої приєдналися 168 країн і Україна в тім числі, де вказано, що: «Під "випущеними у світ творами" слід розуміти твори, випущені за згодою їхніх авторів, який би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, якщо ці примірники випущені в обіг у кількості, здатній задовольнити розумні потреби публіки, беручи до уваги характер твору. Не є випуском у світ представлення драматичного, музично-драматичного або кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічне читання літературного твору, повідомлення по проводах або передача в ефір літературних або художніх творів, показ твору мистецтва і спорудження твору архітектури.» І також законодавство США щодо сфери авторського права уточнює, що «Публічне виконання або показ твору самі по собі не є публікацією».

Тобто, спрощуючи, коли йдеться про поширення будь-яким способом, а тим більше коли перед словосполученням «випущеним у світ» вживається (дуже часто) слово «вперше», то це було б правильніше означити терміном «оприлюднення», адже поняття «опублікування» майже всюди й завжди розумілося як тиражування примірників (копій у якій-небудь матеріальній  формі) для розповсюдження шляхом продажу, і тільки десь за двадцять останніх років, враховуючи технологічний розвиток, до нього додають іще поширення через Інтернет, яке теж вважається як нібито вони опубліковані з комерційною метою. Але ж ви розумієте, яку різницю це має для «діячів» ― чи буде звужене, чи широке охоплення? Від цього ж напряму залежать розміри підпорядкованого їм «басейну». Піди доведи комусь, що ви, приміром, виконували твір без комерційної мети.

Якщо я вже згадав недобрим словом відеограми, давайте і цей приклад швидко розглянемо.

У чинному законодавстві є визначення терміну «відеограма», в якому встановлено, що цей носій (запис) не містить аудіовізуальних творів... Будь-що інше, але не фільми й усі прирівняні до них твори. Тепер звертаємося до ЦКУ (...те ж саме в Законі України «Про авторське право і суміжні права») і дивимося:

«Стаття 449. Об’єкти суміжних прав

1. Об’єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об’єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є:

а) виконання;

б) фонограми;

в) відеограми;

г) програми (передачі) організацій мовлення.

Стаття 450. Суб’єкти суміжних прав

1. Первинними суб’єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення. ...»

У мене тут виникає одразу декілька простих запитань. А який об’єкт суміжних прав стосується аудіовізуального твору (фільму)? Де він?! І де тут виробник (продюсер) першого запису фільму? Чи він не вартий? Цього суб’єкта суміжних прав не існує?!

Перевіряємо себе ― дивимося, що ж у тексті додатку до Угоди з ЄС:

«Стаття 174. Право на оприлюднення творів і право на доведення до загального відома інших об’єктів, що охороняються

2. Сторони надають виключне право дозволяти або забороняти доводити до загального відома, дротовими або бездротовими засобами, у такий спосіб, що будь-яка особа може мати до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за її власним вибором:

а) виконавцям щодо записів їхніх виконань;

б) виробникам фонограм щодо їхніх фонограм;

в) виробникам перших записів фільмів щодо оригіналу і копій їхніх фільмів;

г) організаціям мовлення щодо записів їхніх передач незалежно від того, чи транслюються ці передачі дротовими, чи ефірними засобами, у тому числі за допомогою кабельної мережі або супутника.»

Тут вони є! А відеограми немає. Ба більше, ви не знайдете слово «відеограма» у жодній міжнародній Конвенції, до яких приєдналася Україна, а також у Директивах ЄС.

Ось така оборудка вийшла. Яка призвела до того, що вже понад двадцять років з багатьох сфер (ринків) використання фільмів ані їхні автори, ані їхні виробники (продюсери) не мають ніяких законних підстав отримувати винагороду. Як, наприклад, з ринку відеокасет і компакт-дисків, який ще роки три-чотири тому добряче процвітав. Та інших. Оскільки, зазвичай, у законах застосовується такий штамп: словосполучення «творів, зафіксованих у фонограмах і відеограмах» ― але ж, якщо фільмів немає в цих відеограмах, то й слово «творів» їх не охоплює! ― отже, тут про кіно зовсім не згадується.

Мені б дуже не хотілося бачити за цим злий умисел, але незграбність тих, хто таке написав (некоректно переклавши з французької мови), ухвалив, і тих, хто весь цей тривалий час не спромігся кричуще ошуканство виправити (разом з усією спільнотою «світочів» сфери інтелектуальної власності, які продовжують свою бездіяльність) ― я не можу жодним чином виправдати. Для мене це означає, що відбулося й далі відбувається реальне обкрадання багатьох людей на значні грошові суми. Це спотворені долі тисяч кінематографістів. До речі, нещодавно, коли приймався законопроект про підтримку кінематографа, за сприяння народного депутата пані Ірини Подоляк відповідну поправку щодо зміни цього визначення я подавав, але головний комітет, який очолює пан Микола Княжицький, її не підтримав. Не на часі це для її колег. Прикро.

Водночас, не можу не поставити ще одне запитання. Якщо відеограма не включає аудіовізуальні твори, то що ж там тоді? Покажіть мені, які автори і які твори там зафіксовані (записані)? Їх немає... Тут «діячі» виправдовуються тим, що це будь-яке інше зображення. Тобто, це може бути, приміром, відео з камер спостереження. Ось що на їхній погляд є відеограмою. Хоча немає жодного творчого висловлювання у такому відео й воно взагалі не може підпадати під сферу дії закону, який опікується творчою діяльністю. Як от і відзняте весілля. Взагалі-то зараз дуже багато будь-якого аматорського і технічного відео. Вони не можуть бути об’єктами захисту законодавства про авторське право і (залежні від нього) суміжні права. Це мають бути винятки. А от майнові права на аудіовізуальні твори, навпаки, мають бути захищеними. (При цьому визначення аудіовізуальних творів чи фільмів може бути дуже широке.)

Останнє... Як я й обіцяв вище, ось цей штих: у вас не виникає запитання, а кому йде частка за вигаданих виробників відеограм із тої «контрамарки»? ...Чічіков нервово курить збоку. Позаяк тут оперують не жменями мертвих душ, а цілою мертвою галуззю. Отакої...

Чого прагнуть депутати

Це лише декілька прикладів із тих звалищ негараздів, які існують у чинному законодавстві щодо інтелектуальної власності. І тут, звісно, напрошується таке порівняння... Якщо ви у спадок одержали стару будівлю, то, зазвичай, як справжній господар ― ви починаєте з того, що прибираєте, вичищаєте, викидаєте застаріле, ремонтуєте. І тільки після цього починаєте облаштовувати таку оселю до зручного комфортного життя. Народні депутати ж чомусь навпаки ― навіть не струснувши пильовики, вони продовжують засмічувати її далі, городити якісь незграбні пристосування, щоб, наприклад розташувати окремий для себе гамак над провалом зламаної підлоги, і щоби до цього гамака його чи її доставляв ліфт якоїсь унікальної траєкторії пересування. Вони хвилюються лише за те, щоб щось урвати особисто для себе (винятки, може, і є, але не більше трьох відсотків).

Власне, у кожного такого депутата є одна заповітна мрія... Якби йому чи їй сказали: «Ось тобі "Ґран-прі" ― подавай один законопроект, який хочеш ― приймемо одностайно», знаєте, про що був би цей закон? Це був би наказ: кожен громадянин України має обов’язково раз на тиждень надсилати на його чи на її рахунок гривень так з п’ятдесят. І не багато ж. А для нього/неї саме нормально, якщо підсумувати. Просто за те, що він/вона є, що він/вона файні, навіть часом у вишиванці, що він/вона так переймається за Батьківщину і за нас із вами ― невдячних телепнів. За те, що піднесеними руладами майже щодня нас пригощає. Точно, як оцей Владислав Каськів. Який теж так натхненно «співав». Так вихвалявся. А тільки поставили до «корита» ― бери черпай... цинічне хапальне нутро все переважило. Отака секта послідовників Каськіва, на жаль, найбільша у ВР негласна фракція. І хоча ми не у казці, але вони вперті й всіляко намагаються у своєму законозасміченні впхнути якусь «новацію», яка буде їх потім годувати, або за яку йому чи їй зараз із щедрот замовників такої синекури перепаде неабиякий куш. Отака от у мене сумна, але чесна приказка.

Тупикові рукава лабіринту або шукаємо рідні граблі

Отже, переходимо до основної страви... Зараз у Верховній Раді зареєстровані аж чотири законопроекти, які начебто покликані розчистити оці «авгієві стайні» діяльності місцевих організацій колективного управління. Розглянемо їх.

№ 7014

Ініціатива народного депутата Є. Рибчинського. Це вже його третя спроба за останні два з половиною роки облаштувати не чужу для нього і його родини царину. Спочатку був законопроект 2265-а, який стикнувся з серйозною критикою з усіх боків: Мінекономрозвитку (МЕРТ), Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності, Головного науково-експертного управління Верховної Ради, листів від інших фахових і дотичних інституцій. І тоді він його відкликав, а через два місяці, разом з народним депутатом паном О. Опанасенко ― теж помітною дієвою особою нашої оповіді, ― подали інший законопроект, 4461, який, чомусь, кардинально відрізнявся від структурних та (важливо) змістовних напрямних попереднього.

Тобто, пан Є. Рибчинський не вважав за потрібне доопрацювати 2265-а, виправити виявлені помилки та подати щось більш-менш конструктивне, а одразу забув про нього і шуснув до чергової сумнівної новації. Ця його непослідовність яскраво свідчить про повний безлад в осмисленні ним шляхів подолання наявних проблем інституту колективного управління, хоча дороговказ всім відомий ― це відповідна Директива ЄС (2014/26/ЄС).

Їх невибагливий опус (4461) викликав ще більшу хвилю несхвальних відгуків і справедливого обурення. Не лише багатоголосного внутрішнього опору, але й здивованої реакції відомих міжнародних організацій, зокрема CISAC, GESAC, ICMP і IFPI, а також Єврокомісара з торгівлі Сесілії Мальмстрьом, які направили українським можновладцям письмові звернення отямитися. А ще 4461 нашкодив державі тим, що додав аргументів залишити Україну серед лідерів країн-піратів у «Списку 301» уряду США за висновком Міжнародної спілки інтелектуальної власності (IIPA, стор.69).

Ось якими досягненнями можуть пишатися ці два завзяті законозасмічувачі. Але їм байдуже. Ніякого відчуття сорому за спаплюжену репутацію країни за ними не спостерігається. Оскільки широкого публічного розголосу це не набуло, особливо останній факт. Можна знову іноді зодягати вишиванку, видавати на загал раз на тиждень піднесені патріотичні сентенції (особливо це вдається майстру слова поету Є. Рибчинському) й усе ― пали знову. Що вони й зробили... Відкликали у липні цей канцерогенний законодавчий мотлох і вже через три тижні пан Є. Рибчинський подає 7014, а ще через два тижні після нього й пан О. Опанасенко вносить альтернативний 7014-1, з деякими відмінностями. Певне, посварилися з ревнощів ― не поділили, чия ж заслуга у цих «здобутках» більша. Чи то таке змагання у них... Проте, давайте, по черзі.

7014 успадковує практично увесь 4461, тому нам необхідно спочатку пояснити, які ж у того були основні вади. Цим законопроектом нахрапом намагалися втілити майже оцю заповітну мрію: передати всі повноваження з колективного управління майновими правами до однієї організації (мегаОКУ), не розрізняючи при цьому ані категорій правовласників (авторів, виконавців і виробників, які мають дещо різні інтереси), ані специфіки щодо сфер використання об’єктів інтелектуальної власності (щоб творчі сектори не конфліктували один з одним), ані процедур узгодження між собою інтересів правовласників і користувачів; а також не враховуючи необхідність відповідних механізмів контролю за своєю діяльністю та накладання санкцій при некоректних діях чи зловживаннях. Ну а діяльність усіх! інших ОКУ мала бути припинена, а їхнє майно передане цій мегаОКУ, якою б виступила Державна організація «Українське агентство з авторських та суміжних прав». Щодо рекомендацій Директиви ЄС, то їх було враховано на рівні похибки ― лише декілька опцій.

Отака ось кострубата псевдореформа пропонувалася 4461. Тобто цим «басейном», який би охоплював усі способи первинного та вторинного використання творів і об’єктів суміжних прав (так, 43 статтю вони звичайно ж залишили, як і відеограми, а також додали ще інші сфери), бідкувалася б одна однісінька на всю країну організація. Оця одіозна ДО «УААСП», яка має стійку негативну репутацію, адже за нею тягнеться шлейф скоєних минулим керівництвом численних зловживань і порушень, які призвели до багатомільйонних втрат (читай розкрадання) авторської винагороди, а також через багаторічну невизначеність її статусу (тяганина з роздержавленням так нічим і не завершується всі роки її існування).

До речі, нещодавно проводився конкурс на нового очільника ДО «УААСП». Один момент був дуже показовим. Питають чергового претендента, як він розуміє, що таке явний і потенційний конфлікт інтересів? Ну він людина вихована й недурна... ― не ризикнув ― щось на тему узагальнено розтлумачив у відповідь, а от якби був ще сміливіший, то міг би навести наочний приклад прямо щодо цієї комісії. Що ось, бачите, тут сидить пан Є. Рибчинський (який, може, й не навмисне, але сів десь збоку, щоб бути не в полі зору камери, яка знімає конкурсну процедуру) і своєю депутатською та особистою харизмою «диригує» всім складом цієї комісії, хоча його батько, пан Ю. Рибчинський, голова авторської ради цієї ДО «УААСП». Оце і є конфлікт інтересів. Штришок... для розуміння обох. Це ж у нас пан Рибчинський-старший багато років де-факто впливає на процеси у цій організації, яка у співвідношенні зборів і масштабу країни на останньому місці у світі. Та ще й весь цей час її викривають, як учасника різних схем, через які зникають кошти правовласників. І що ж його там так міцно тримає? Не збагну. (Сумна посмішка.) Тому і законопроекти пана Є. Рибчинського такі нав’язливі ― це ж їхніх родинних статків стосується безпосередньо.

Проте повернімося до законопроектів. Врятовувати ситуацію з фіаско 4461 запросили відомого міжнародного експерта у сфері інтелектуальної власності, голову Ради авторського права Угорщини, екс-помічника генерального директора Всесвітньої організації інтелектуальної власності, пана Міхалі Фічора. Йому вже давно відомо і про наш хаос у колективному управлінні, і про безпорадність місцевих фахівців, які видають себе за неабияких знавців сфери ІВ... А це дійсно безпрецедентно, так себе викривати (має ж бути соромно!) ― давати йому правити такий недолугий законодавчий витвір. Ба більше, його ще ввели в оману: сказали, що цей законопроект пройшов! перше читання у Верховній Раді та обумовили, які положення принципово змінювати не можна, а ще обставили це застереженнями й проханнями, нібито у нас лишився тільки один єдиний, що «здатен» консолідувати та стабілізувати, шлях ― віддати з нутрощами всі повноваження ДО «УААСП».

Втомлений від такої безпардонної докучливості, пан Фічор зробив за таких незручних жорстких умов все, що зміг. Поверх усього цього... як же ліпше схарактеризувати таке нашарування? ― з чого не можна зробити кулю... ― додав «яскравими стрічками» десь із дюжину норм Директиви ЄС, розділив сфери колективного управління на обов’язкове (де всі, без винятку, правовласники передають свої права) та розширене (де правовласники за законом передають, але потім за власним бажанням можуть відкликати свої права й управляти ними окремо), прибрав монополізм і тотальну експропріацію, заклав гіпотетичний механізм у майбутньому знизити рівень волюнтаризму ДО «УААСП» і передав цей проміжний варіант, який потім ще був обговорений у Києві, авторській групі 4461.

Крім того, під час цього обговорення, разом з паном Мітко Чаталбашевим ― регіональним директором з питань співробітництва з країнами Європи Міжнародної конфедерації товариств авторів та композиторів (CISAC), ними також, неодноразово, було наголошено про те, що не може бути однієї ОКУ, що автори, у більшості випадків, мають бути відокремлені від суб’єктів суміжних прав, а також що не можна не помічати, що поруч з музичним контентом є величезний аудіовізуальний сектор, і в Україні є ОКУ ВГО «Сінема», яка ним опікується, й що вона також, як і ДО «УААСП», є членом CISAC, а тому її права у законопроекті безумовно повинні бути передбачені. (Додам до цього невеличке уточнення: аудіовізуальна сфера має ще одну ОКУ, асоціацію «АРМА-Україна», яка здійснює управління правами продюсерів аудіовізуальних творів, ― тобто якраз склався комплект щодо такого природного безконфліктного поділу інтересів всіх взаємопов’язаних суб’єктів.)

Музика vs ...  А де ж інші?!

Ось тут ми, як то кажуть, наступили на мою улюблену мозолю, а тому дозволю собі зробити ще один відступ, але який, насправді, саме зараз дуже доречний. Поставлю лише два простих запитання й супроводжу їх коментарем, які ж об’єктивні аргументи, на мій погляд, при цьому не можна не враховувати.

Хочу мати відповідь, на яких підставах музична сфера береться визначати, яким має бути інститут колективного управління в України, якщо є інші творчі сектори, котрі є дуже потужними гравцями на ринку контенту ― об’єктів авторського права і суміжних прав ― цього океану творчого й розважального продукту, який щодня споживається багатомільйонною авдиторією? Ось вам декілька порівняльних характеристик, щоб можна було якось зіставити ці сектори: доля у вимірюванні телевізійного перегляду «Великої шістки» телеканалів (Україна, Новий, СТБ, ІСTV, 1+1, Інтер) за 2016 рік за авдиторією 18-54, 50+ склала 51 shr %, а п’ятірки музичних каналів (М1, MUSIC BOX UA, EU MUSIC, M2, O-TV) 2,22 shr %; або дивимося на економічні показники рекламного ринку за 2016 рік ― доля ТВ реклами сягнула 5 676 млн. гривень, а Радіо лише 400 млн. гривень. Цифри красномовні... (Нагадаю, левова частка рейтингів телеефіру ― це кінофільми та телесеріали.) А ще є театри, література, образотворче мистецтво.

Єдине, де музична сфера, безумовно, в авангарді, так це за кількістю об’єктів (назв) її незчисленного репертуару, бо у цих творів, зазвичай, маленький хронометраж. До того ж, позаяк українці співуча нація, ми попереду за чималою кількістю авторів і виконавців, зокрема, й відомих на всю країну, які також мають вплив на громадську думку. Тут у мене заперечень немає... Кінематографісти у цьому «змаганні» програють. Це зрозуміло. Але це не привід для такого зухвалого поводження з їхніми законними інтересами ― ігнорувати, начебто їх взагалі не існує.

Друге питання не таке глобальне. Чому з частини винагороди, належної авторам аудіовізуального твору, за цим законопроектом (і похідними) 1/3 повинна належати композиторам, а 2/3 іншим авторам аудіовізуальних творів? За законом у цього твору є п’ять авторів... ще сценарист, режисер, кінооператор і художник. І якщо брати увесь фільм як цілісний об’єкт, то саме музична складова у ньому, навпаки, або буває не всюди (хоч би й спеціально написана для нього), або зустрічається добряче фрагментарно (як тло навколишнього життя), або навіть її взагалі немає (достатньо діалогів і шумового ряду). То які можуть бути привілеї у композитора, щоб поділяти цих авторів на дві нерівні, алогічні з математичної та з точки зору справедливості, категорії? Знову не збагну. (Без посмішки.)

№ 7014 (продовження)

Власне, доречність пояснювалася тим, що ці доводи експропріатори (автори 4461 і відростків від нього) чудово розуміють самі, але вони не вписуються у їхні цинічні наміри, заважають їх корисливим прагненням, через те й відкидаються. Формула-настанова тут відома: «Нічого особистого ― лише бізнес». Логіка злочинців. І тут жодні міжнародні авторитети їх не переконають. Звісно, грубо відхреститися від порад пана Фічора вони не наважилися. Значну частину правок залишили. Хоча дещо трохи пересмикнули, дещо вихолостили, а головне, знову розподілили ласі шматки колективного управління на користь ДО «УААСП», за винятком двох позицій... І то?! ― це ще не факт. Там така нездійсненна, нереалістична процедура закладена. З приписом-вироком, що все одно Установа може прийняти рішення про невідповідність такого кандидата і передати управління цими правами ДО «УААСП». А також знову, навмисне, права аудіовізуального сектору у цьому розподілі (навіть щодо ретрансляції) не передбачили. Хвалити бога, що хоча б їм добровільне (за прямими договорами) управління залишили ― не наполягають на припиненні цих ОКУ. Бачте які добренькі... Однак, це тільки у варіанті пана Є. Рибчинського, і то, певне, не для асоціації «АРМА-Україна».

Як побачити проблеми

Будемо підсумовувати. Звісно, що в цій статті докладно перелічувати всі недоліки цього й інших трьох законопроектів, а їх чимало, повірте, можливості немає ― бракує місця. Хіба що вдасться навести кілька промовистих прикладів. Зазначу лише, що аналіз проводився за багатьма критеріями, які можна згрупувати у чотири напрями:

- яким чином здійснюється розподіл основних сфер колективного управління, як вони сформульовані, скільки цих сфер і до якого управління (обов’язкового чи розширеного) віднесені, як будуть визначатися ОКУ, що отримають повноваження управляти цими правами тощо;

- відповідність вимогам Директиви ЄС (скільки настанов враховано та чи адекватно вони викладені, щоб їх надалі можна було застосувати);

- наскільки законопроект враховує специфіку цієї діяльності саме в контексті місцевих обставин і потреб (що з важливих галузевих питань, які завжди були каменем спотикання, буде врегульовано);

- які зміни пропонуються до чинного законодавства, позаяк, на що вище вже зверталась увага, чорних (усунення суперечностей і недоліків) і білих (латання пробілів і подолання недомовок) плям зараз немало, отже, у мене немає сумніву, що без їх вичищення не обійтися.

Водночас, ще застосовувався ракурс, наскільки законопроект лобістський чи демократичний? ― чи враховує він інтереси інших творчих секторів (принаймні, аудіовізуальної сфери: кінематографістів і телевізійників; але й інших також).

№ 7014 (продовження)

У 7014 лише один з цих чотирьох тестів, а саме вимоги Директиви ЄС, дякуючи пану Фічору, можна з натяжкою урахувати як залік (трохи більше ніж половини основних положень якось подали). Решта тестів ― провалена. До того ж, деякі норми недороблені та працювати не будуть (про що їм самим думаю відомо ― це було лише декларативне «заповнення», щоб створювався вигляд начебто є конструктивний підхід до справи).

А видатними його недоліками є: схрещування начебто збору за ретрансляцію з «опублікованих з комерційною метою»; плутанина хто ж управляє правами щодо ст. 43 ― припису про ніщо, який нікого не визначає ― помились похапцем (у тексті, взагалі, неохайних формулювань чимало); прибутковість використання доходів від прав у неприбуткової організації; поділ носіїв і обладнання на призначених для використання під час відтворення музичних творів окремо від аудіовізуальних ― у цифрову епоху це абсурд; підстави для утворення ієрархічного поділу членів на касти та обмеження їх правоздатності; повне ігнорування прав не членів ОКУ; перебільшену роль Установи, у тому числі її можливості звільняти директора за відсутніх повноважень щодо такого права.

№ 7014-1 і № 7029-1

По-перше, не можна не відмітити неабияку хвацькість пана О. Опанасенка ― він виступає суб’єктом законодавчої ініціативи в обох цих законопроектах, майже близнюках за основною суттю, ― і його (...звісно, разом з поплічниками, про яких теж скажу далі), пробивну спроможність. Позаяк у 7014-1 він ще самонадіяно планував відібрати лаври головного законозасмічувача у пана Є. Рибчинського самотужки, а у 7029-1, побачивши до якої впливової когорти треба буде апелювати, вже долучив (за тиждень наприкінці серпня!) до складу ініціаторів ще п’ятьох депутатів: В. Сюмар, О. Ляшка, Д. Лубінця, С. Рудика і Т. Креміня. Звичайно ж, як «джентльмен», дозволивши очолити цей склад пані В. Сюмар.

Головний маховик деструктивності

І тут, по-друге, слід почати розгортати тезу, яка пояснює одну з головних причин, чому відбувається така вакханалія із законозабрудненням. Депутати ставлять своє ім’я ― як ініціатори, часто входячи до численної «братської могили» підписантів ― під законопроектами, які або, здається мені, не читають зовсім ...чи тільки наспіх і навскіс переглядають, або, тут я вже упевнений, у 2/3 випадках взагалі не розуміючи їхнього змісту (проблематики цієї царини). Підписуються або просто з приязних стосунків, тобто мотивів взаємозаліку ― вдячності за минулі поступки чи авансів до взаємного обміну послугами у майбутньому ― обопільної вигоди таких спільників, з міркувань політичної, земляцької, приятельської, дружньої чи, подекуди, кумівської близькості; або за гроші чи іншу реальну платню; ну або, що їм аніяк не завадить, для окозамилювання щодо їхньої працьовитості ― треба ж буде перед виборцем начебто звітувати.

Власне, витоки проблеми з законозасміченням саме в тому і полягають, що пани депутати майже зовсім не надають уваги якості підготовки законопроектів, бо у них відразу й остаточно переважують оці стосункові аргументи, а ще, грубо кажучи, «вони на це не вчилися» ― це не їхній фах. Тут очевидно виникає запитання: а які взагалі закони може підготувати народний обранець, і як він їх може приймати, не розуміючи, про що йдеться? І там таких чимало.

Система формування депутатського корпусу з цієї принципової функціональної точки зору ― створення ефективного правового поля ― нині є хибною. Адже їхнє обрання відбувається за логікою, хто чимось привернув до себе увагу суспільства й вдало цим скористався. Чи це такі собі політичні пристосуванці, функціонери, які ніякого блага продукувати не вміють, крім лозунгового заштампованого бубоніння, тобто коли їх обирають за кількістю вивернутих цебрин популістичних гасел на голову невибагливого, замороченого ЗМІ виборця. І якщо вже вони, як наслідок цього, реалізують собою виключно даність «ото ж є представник народу» й цього досить ― ніяких більше вимог до нього немає, то й очікувати, що хтось з них може підготувати пристойний законопроект, можна лише у запамороченому стані. Саме тому законопроекти їм готують інші. В кращому випадку ― помічники, до яких залучають фахових правників, у тому числі цілі компанії (хоча й тут є свої погрішності), а в гіршому ― надають різні замовники та маніпулятори. Ними просто користуються. І саме остання форма подання законопроектів, на жаль, набуває лавинної поширеності, перетворюючи парламент на будівлю з зовсім іншим призначенням.

Цю проблему перед суспільством час ставити руба. Країна не зможе рухатися в цивілізований світ, європейську співдружність, з таким невідповідним ключовому завданню складом ВР. Якщо вся наявна спроможність цієї міноритарної громадської та мажоритарної олігархічної суміші ― це відсторонене споглядання за перебігом просування всіляких «хотєлок», позаяк кожна партія ― це переважно «комерційний проект», ― то повинні бути введені якісь превентивні механізми опрацювання законопроектів та стримування законодавчої ініціативи загалом, яка нині повністю безконтрольна. Сьогодні це реальне свавілля з боку депутатів. Це вкрай неправильно ― відсутність плекання законодавчої культури.

№ 7014-1 і № 7029-1 (продовження)

...Втім, повернемося до основної теми. Прикро, що пані В. Сюмар також опинилася у схожих негожих стосунках ― хоча, до цього часу, несхвальних відгуків на її адресу я не чув, тільки навпаки. Проте, здогадуюся, чому так вийшло. Зараз буде зазвичай жаданий момент викриття. Кілька разів вище згадувалося, що до авторства цих законопроектів причетний хтось іще ― і тут, дійсно, є така втаємничена особа, яка стоїть за кулісами цих лобістських ганебних ініціатив.

Сірий кардинал сфери ІВ

Мова йде про пана Дмитра Г., скандально відомого експерта сфери ІВ, псевдореформатора, вдалого маніпулятора і найпідступнішої людини, яку я у своєму житті особисто зустрічав. Скандально відомий він тим, що, повторюючи як мантру гасло, ніби він бореться зі спадком Д. Табачника, звинувачуючи у цьому поголовно всіх, хто йде всупереч його намірам, образив таким безглуздим наклепом представників Європейського Союзу в Україні та Уряду США. Після чого очільники МЕРТ поспішили публічно відхреститися від того, що у них є такий «експерт групи з реформування сфери інтелектуальної власності...», саме таку візитку цей пан самовільно собі зробив з логотипом МЕРТ.

Про його псевдореформаторство свідчать як ці згадані недолугі законопроекти, в яких він вичерпно продемонстрував світові свою обмеженість як експерта і продовжує цим хизуватися, так і ліквідація Державної служби інтелектуальної власності (що зараз додало хаосу у цій сфері), яка заважала йому як контролюючий орган над отим мегаОКУ, що стало результатом його маніпуляцій на рівні уряду... Маючи підтримку чиновниці МЕРТ (її там вже немає) і співробітника відповідного відділу, він вдало скористався зміною влади ― команди А. Яценюка на команду В. Гройсмана ― цією турбулентністю й розіграв багатоходівку. Розтлумачив пункт 174 Плану дій КМУ (розпорядження № 184-р від 16.03.2016), який подавався як дороговказ для розробки «Концепції реформування державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні», в якому передбачалося: «підвищення ефективності діяльності Державної служби інтелектуальної власності...» на «...шляхом ліквідації ДСІВ» у цій концепції. Отакий от неймовірно «послідовний» крок. І це поспіхом протягли через дезорієнтований апарат КМУ. До речі, у цій концепції завжди йдеться про «організації колективного управління» ― у множині, хоча на той час 4461 з його монопольними прагненнями уже був у ВР. Хіба ж це не маніпуляції?

Слід визнати, що цей пан такий товариський і часто починає стосунки з дрібної допомоги, а тому має дуже широку мережу знайомств, плюс однокашники, плюс різні офіційні спільноти (він екс-голова позаминулого складу Громадської ради при ДСІВ) та неофіційні (часто долучається до різних реформаторських ініціатив та платформ), і, знов-таки, з поведінкою у нього все гарно склалося ― впевненості позичати вже у нікого, й патріотичної риторики не бракує, і через те йому легко вдається видавати себе за таку активну особу, яка начебто прагне якихось позитивних змін. На словах. А на справді це дозволяє йому смикати за різні мотузочки, втілюючи зовсім протилежні задуми. Наприклад, він також вдало маніпулює антикорупційним комітетом ВР (і законопроекти схвалюються без зайвих питань, і тематичні засідання у якості погрози відбуваються), і ось бачу, тепер вже і з комітетом з питань свободи слова та інформаційної політики у нього довірчі відносини встановилися. Непростий супротивник... Як там він у своєму акаунті на Фейсбуці подання 7029-1 прокоментував: «контрольний», саме так в дужках. Продовження цього словосполучення, гадаю, нагадувати не треба.

Залишилось пояснити, в чому вбачаю його підступність. Виявляється, у цього пана достатньо знайомих і приятелів серед кінематографістів... І очільник Держкіно, і серед продюсерів і телевізійників. Ба більше, він навіть був членом минулого складу Громадської ради при Держкіно. Отже, сміливо можна казати, що він зовсім не чужа для аудіовізуальної галузі людина. І от нещодавно йде останнє засідання тої Громадської ради при Держкіно. Один із членів, з запізненням, вирішив все ж таки поставити питання про те, що було б добре теж відреагувати на наявність у ВР законопроекту 4461, що це якесь неподобство і треба відправити протестного листа. І при цьому він вибачається й бере на себе провину, що, як відповідальний за цей напрямок, не виніс це питання раніше. За що відразу ж пан Дмитро Г. починає іронічно лаяти свого візаві, що, мовляв, що ж це ви, пане, так поспіхом змушуєте нас приймати рішення з такого складного питання, а чи не ліпше спочатку саме вам незадовільну оцінку поставити? Але за відвертість можемо й простити. І жодного слова не сказав, що саме він є автором цього законопроекту. Я вже не кажу, що він мав набагато раніше залучити цю Громадську раду для його обговорення. Але ж навіщо це йому. Ошукав їх, мов сліпих кошенят, і годі. (...Ось і листа так і не відправили.) Є у мене й інші приклади, але це вже іншим разом. Уявлення ви маєте. Ще до законопроектів є що додати.

№ 7014-1 і № 7029-1 (продовження)

Ці 7014-1 і 7029-1 не пройшли жодного вищезазначеного тесту. У них знову проштовхується намагання повністю зачистити доступ до грошових потоків винагороди від будь-кого іншого, окрім ДО «УААСП» і (...вимушено зробили поступку) ще одного ОКУ, яке управлятиме правами суб’єктів суміжних прав у музичній сфері. Тобто всі ласі шматки колективного управління (у пропорції 5+2) розподіляються тільки між двома музичними ОКУ, не звертаючи увагу, чи мають вони до цих сфер використання творів і об’єктів суміжних прав якийсь суттєвий стосунок, чи не мають. Щодо всіх інших ОКУ, які зараз існують та про які у деяких положеннях законопроектів згадується чорним по білому, а тому, начебто, вони гіпотетично мають бути, ці суб’єкти законозасмічення наполягають припинити їхню діяльність і все їхнє майно передати ДО «УААСП» ― отак, взяти й експропріювати.

А «вишенькою» негараздів у тесті щодо розподілу і визначення сфер колективного управління є застосування поняття не «опублікованих з комерційною метою», а «оприлюднених з комерційною метою», що означає усунення будь-яких обмежень ― тепер усі музичні твори, що будуть створені та стануть доступними хоча б раз для будь-якої сторонньої особи (публіки), затягуються цими «діячами» в обов’язковому порядку до заднього проходу, який їм утворює 43 стаття, з відповідними лихими наслідками для авторів. Цинізм тут ще й у тому, що це не описка ― це повністю свідоме знущання цього псевдоексперта у сфері ІВ. Хоча цю лазівку для шахрайства треба видаляти з законодавства, а не ставити на чільне місце, як він це робить.

Оскільки до усіх цих трьох законопроектів причетний оцей пан Дмитро Г., то майже всі промовисті недоліки, що були у 7014, перекочували й до його нових витворів. Втім, для рівноваги, можемо навести, чим приголомшують саме вони. Прибрали з порад пана Фічора і Директиви ЄС зобов’язання сумлінної ідентифікації та пошуку правовласників. Навіщо ж їм зайвий клопіт, якщо гроші вже примусово зібрані й лежать на рахунку. Усунули згадку про інвестування доходів від прав (хоча б з метою не втрачати вартість коштів через інфляцію), що означає, як насправді використовуватимуться ці додаткові доходи, знати нікому не потрібно, а розподіляти їх для правовласників і поготів не треба. Додали (у 7029-1) якийсь альтернативний до настанов Директиви принцип соціального розподілу винагороди. Це як?! Самим бідним чи «гордості нації» за видатне ім’я? Як правило, у світі наполягають розподіляти згідно з фактичним використанням. Відмовились від участі користувачів у визначенні тарифів. Зарано такі демократичні практики вводити в Україні. Також видалили опції щодо контролю й санкцій. І це ще не все.

А про критерії, які згуртувалися у третій і четвертий тест, взагалі немає що казати ― вони рясніють висновками «не передбачено» і «не встановлюється», лише іноді їх перемежовує «стисло, декларативно згадується». Отже, їх не цікавить жодна внутрішня і зовнішня кричуща проблема ефективної діяльності цього інституту, крім одного питання ― всі гроші маємо отримувати тільки «ми». Оплески! ...Тобто ганьба за таку законодавчу ініціативу панам і панночкам народним обранцям: В. Сюмар, О. Ляшко, О. Опанасенку, Д. Лубінцю, С. Рудику і Т. Креміню.

№ 7029

Склад ініціаторів цього законопроекту для його проходження у парламенті бездоганний: М. Іонова, О. Кондратюк, І. Геращенко, О. Співаковський, М. Княжицький, І. Гринів і В. Галасюк ― лобістську потужність яких, ледве-ледве відновивши оніміле зачароване дихання від вау-ефекту, який справляє це угруповання, можна порівняти лише з фатальністю асфальтового катка ― закатають (проштовхнуть прийняття) оком не змигнеш. Проте є підстави вважати, що саме цей законопроект може стати винятком з такого начебто стовідсоткового очікуваного результату. По-перше, ці народні депутати, ставлячи свій підпис під ним, керувалися виключно оцією хибною розбещеною безвідповідальною мотивацією догодити один одному з точки зору земляцької, приятельської чи корисливої доцільності. І повністю проігнорували, що він має численну кількість недоліків. Про які їм, це по-друге, не зможуть не вказати європейські структури й експерти, оскільки вони не просто є очевидними, вони волають від завданого сорому державі Україна.

Ну скільки ж можна наступати на одні й ті самі граблі?! Де ж у них почуття гідності? Чи владний кураж вже застилає всі розумні застереження? Наприклад, я абсолютно шокований... Не можу відповісти собі, чому заступниця голови комітету ВР з питань європейської інтеграції, пані М. Іонова, після того, як на засіданні 12 квітня 2017 року вони правильно визнали, що законопроект 4461 не відповідає праву Європейського Союзу та зобов’язанням України відповідно до Угоди про асоціацію, розуміючи які кола приділяють увагу цьому питанню, вважає можливим реєструвати законопроект з тою ж проблематикою, який підготовлений поспіхом і без прискіпливих консультацій з експертним середовищем заздалегідь?

Передостаннє європейське попередження

Ба більше, на цьому засіданні Голова представництва Європейського Союзу в Україні, пан Хьюг Мінгареллі під час презентації результатів дослідження щодо процесу наближення законодавства України до законодавства ЄС, яке відбувається дуже повільно й врозкид, якраз значної уваги надав проблемі покращення самого процесу складання законопроектів. А в дослідженні були підкреслені ось такі виклики: низький рівень нормопроектувальної техніки, оскільки бракує кадрової спроможності тих органів, які залучені до їхньої розробки; неузгодженість законопроектів праву ЄС, позаяк не здійснюється аналіз на їх відповідність на етапах розробки; а ще, на жаль, завчасно, недостатньо залучаються експерти до цього процесу та не застосовуються процедури громадських обговорень; а також забюрократизованість та не ефективність законотворчої процедури, яка наражається на конфлікти різних груп інтересів. І тут, звісно, у мене виникає запитання до пані М. Іонової: невже ж нетерплячі забаганки її подруги пані О. Кондратюк мають вищу пріоритетність, ніж ці перестороги, перекреслюють їх і виправдовують діяти навпаки? До інших підписантів, певна річ, також є запитання ― можливо, при оказії зможу їх задати... А зараз декілька слів скажу про сам законопроект, що ж з ним не так.

№ 7029 (продовження)

Уявіть, що перед вами стоїть довга фура з охайним екстер’єром, принаймні, ззовні спочатку саме так і виглядає... Кузов під тентом, явно з Європи, обтічної форми кабіна, колеса... Сідаєте... А вона не їде. Бо всередині все якесь несправжнє, не звідсіля, не підключене, багато елементів дуже застарілі й немає... двигуна. Така обманка. Де наповнення не відповідає очікуваному призначенню, не працює. Саме такий образ склався у мене, коли я прочитав цей законопроект. Можна цей образ прикладати або до всього законопроекту, або у розрізі тестів ― результат всюди однаковий. Тобто начебто і є намагання зробити щось корисне, зачепити трохи питань, яких не вистачало, але до цього застосоване якесь поверхове імітаційне представлення, як у невибагливих дешевих іграшках ― ну то й що, що водій як дерев’яний, кермо не крутиться, колеса теж застигли, ― можна ж і так, руцею по пісочку посунути... Або просто на полицю поставити як сувенір. Або ще з десяток способів використання можна вигадати, які будуть здаватися дивними, але «Чому ні?» ...Крім, очевидно, одного, яке буде заперечувати кожна розсудлива людина ― намагання видавати це за перше буквальне призначення ― за реальний пересувний засіб. За законопроект для сфери колективного управління. Агов, люди, що з вами?! ...А вони це зробили!

Самий виразний його недолік ― це те, як сформульовані та розподілені сфери розширеного колективного управління. Щоб вам було зрозуміло, «сфера» ― це поєднання, за сталим звичаєм практичного застосування у світі, виду твору і, якщо є, залежного від нього об’єкта суміжних прав зі способом чи декількома способами використання; або різних видів творів і, якщо є, їх об’єктів суміжних прав з одним! конкретним (специфічним) способом використання; але які, при цьому, якщо це можливо, й так раніше сталося, все ж таки ще поділяються на окремі категорії суб’єктів (авторів, виконавців чи виробників) ― за відомим принципом «мухи окремо від котлет», ― а насправді, щоб уникати конфлікту інтересів між ними.

Наприклад, не може кабельна ретрансляція (спосіб) бути одночасно зазначена у трьох сферах, як вони це зробили. Зазвичай, це виокремлений з родового публічного сповіщення, але який має свої унікальні характеристики конкретний спосіб використання, який охоплює різні види творів (зокрема, аудіовізуальні та музичні), і який визначається як окрема! сфера (...обов’язкового колективного управління), якою опікується одна! ОКУ, яка збирає винагороду і виплачує її за визначеною у законі пропорцією іншим ОКУ, які представляють відповідний вид твору і/або об’єкт суміжних прав і цих суб’єктів. Ба більше, кабельна ретрансляція не застосовується до власних передач (програм) суб’єктів інформаційної діяльності у царині телебачення і радіомовлення, оскільки вони самі безпосередньо дозволяють ретрансляцію по прямих угодах і в них передбачають собі винагороду (тобто це «масло масляне»). До речі, щоб не повертатися... щодо визначення ними своєї частки винагороди у розмірі 50% для організацій мовлення ― слів взагалі немає ― це такий махровий волюнтаризм, що просто огидно.

Приватне копіювання (або збір за чисті носії) ― це так само конкретний спосіб використання зазначених об’єктів різних видів творів (компенсаційного характеру), яким теж опікується одне ОКУ, представляючи інтереси інших. А от право слідування стосується одного виду творчості ― образотворчого мистецтва; одного способу використання ― продажу; і там ще й один суб’єкт ― автор. Тобто тут дуже просто ― за ним, звісно, закріплюється одне ОКУ.

В цьому законопроекті також є положення, що за кожною сферою розширеного колективного управління визначається одна організація. Навіть стосовно мережі Інтернет? А ви уявляєте собі скільки там ― у цій галактиці контенту ― видів творів, об’єктів і суб’єктів, а також різновидів умов поширення? Тут апріорі не може бути однієї ОКУ! (Телевізійники між своїми холдингами не можуть порозумітися, а тут на порядок більше зацікавлених суб’єктів. Тому така запропонована узурпація ― це конфліктно-вибухова суміш на рівні термоядерної бомби.)

Крім того, у законопроекті є положення, що ДО «УААСП» забирає собі лише права авторів, що означає, що така сфера вже буде мати не одне, а два ОКУ (у тому числі приватне копіювання) ...що суперечить тому ж зазначеному ними визначенню, що має бути одна. То може, за аналогією (їхньою логікою), інші сфери також ще якось будуть роз’єднані, а ми про це не здогадуємося?

Ну і докупи, тут знову є шахрайська опція статті 43: «опублікованих з комерційною метою», яка, навіть, поширюються на ретрансляцію і ― вишенька на торті ― мережу Інтернет, для всіх! видів творів, у тому числі їх уривків. Оце так «басейн»... вони комусь зажерливий відміряли.

Єдиний плюс ― це зменшення узурпаційної ролі ДО «УААСП», якому на три роки передаються лише три сфери з дев’яти.

За іншими тестами непевний залік можна поставити тільки у другому (настанови Директиви) і четвертому (зміни до чинного законодавства). А непевний він тому, що у багатьох випадках норми (проблеми, що мають бути вирішені) «не дотиснуті». Взагалі, всі недоліки цього законопроекту генеруються слабким практичним досвідом його авторів, як діє цей інститут у нас і у світі та застарілому поняттєвому апараті. Окрім того, не передбачені права та обов’язки користувачів, ведення окремого обліку доходів від прав (разом з доходами, які виникають внаслідок їхнього інвестування) і будь-яких власних активів, а також можливості застосування до ОКУ-порушників дієвих санкцій. Втім, пару позитивних новацій до нього теж увійшли: декларування майнових прав та намагання підкріпити неприбутковий статус ОКУ.

Отже, наполягати, що корисний функціонал у цьому законопроекті повністю відсутній, все ж таки рука не піднімається. Але, врешті-решт, його також треба відправляти на доопрацювання, оскільки неможливо «вилікувати» до другого читання через те, що у нього обмежена структура розділів. Немає сенсу затискати себе у незручні рамки, якщо можна зробити інший досконалий текст.

А може краще до перемоги?

До речі, кожному зі справжніх авторів усіх цих законопроектів заздалегідь пропонувалося робити це спільно на майданчику Реанімаційного Пакета Реформ (при групі «Культура», у спеціально створеній там для цього робочій групі), але вони не захотіли. Чому? ― робіть висновок самі... Для мене очевидно лише одне: якщо людині немає чого приховувати, вона б такої відкритості не цуралася б.

Підсумовуючи, треба сказати, що ця стаття не про «зраду». Буде помилкою залишати у вас «токсичний» посмак. Є багато позитивних рухів... ініціатив, які зараз виглядають ніби джерельця, але вони впевнено набирають силу і спроможні перейти у повноводні течії, які й стануть на заваді цьому законозабрудненню.

Приміром, саме таку важливу корисну діяльність із новітніми системними та відкритими учасницькими підходами здійснює РПР, впроваджуючи дотримання усього policy-циклу для підготовки насущних і якісних законів, які спрямовані на втілення реальних реформ у багатьох визначальних для облаштування модерної країни напрямах. І чимало змін експертам РПР уже вдалося досягти.

От і розробка альтернативного законопроекту, у якому необхідні правові підстави для своєї діяльності отримає кожний творчий сектор, встановлюється справедливий механізм збору, розподілу та виплати винагороди суб’єктам авторського права та суміжних прав, враховуються майже всі норми Директиви, які відповідним чином доповнені і які легко застосовувати, усуваються перепони із невідповідностей і прогалин у чинному законодавстві, ― зараз вже на фінальному етапі. Десь протягом місяця його текст буде оприлюднений. Потім буде проведено два круглі столи (конференції), щоб обговорити його вичерпно і зібрати додаткові пропозиції від різних експертних спільнот і громадськості. І вже після обробки одержаних пропозицій остаточна версія буде адвокатуватися як єдиний можливий реформаторський крок в Україні задля забезпечення правомірного обігу творчої продукції та інтеграції у європейську і світову сферу інтелектуальної власності як повноцінного суб'єкта цих економічних відносин.

Зараз цей законопроект готує робоча група, склад якої формувався за принципом охопити своєю увагою всі категорії суб'єктів і всі види творчих секторів. Група має відкритий акаунт на Фейсбуці й готова комунікувати з всіма зацікавленими особами.

І хочу окремо ще про один позитив сказати. Готуючи цю статтю, натрапив на проект змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права» на сайті МЕРТ(у)... І був дуже приємно здивований тим, як вони підійшли до виправлення тепер відомого і вам казусу з наявністю цього дегенеративного апендикса ― відеограм. Вони взялися видалити це шкідливе утворення дочиста. З усього законодавчого поля прибрати навіть згадку про неї. А це не один і не два законопроекти, накопичилось за більше ніж двадцять років ― десь біля восьми. Хоча зараз тут і не всі заявлені ― тільки чотири основні, ― але вже саме намагання обнадійливе й надихає. (Можна ж й інші додати до проекту.) Я навіть не мріяв про таке, не думав, що це взагалі можливо. Намагався змінити лише визначення самого терміну. Отже, я тут радію, по-перше, тому, що цю пекучу проблему вже будуть вирішувати, а по-друге, сподіваюся, що ми зможемо об’єднати зусилля влади й фахової спільноти задля просування всіх значущих актуальних реформ у цій царині.

Сергій Галетій Сергій Галетій , Голова комісії НСКУ з пропозицій до законодавчих ініціатив