Зрозуміло, що рішення польського парламенту викликало невдоволення в кожного українця, оскільки воно стосується виключно одного аспекту даної проблеми. Але, незважаючи на відверто несправедливий характер цього документу, до його появи не слід ставитися як до цілковитої поразки або «зради поляків». Це пояснюється тим, що фактично українська сторона не понесла жодних політичних втрат. Звісно ж, можна вказати на символічний бік даної події, але і до її настання в польському суспільстві беззаперечно панувала думка щодо одностороннього характеру подій липня 1943 року. Тому резолюція Сейму стала лише доконаним фактом, який, до того ж, є закономірним елементом всієї політики правлячої партії – «Право і справедливість».
Загалом, з її приходом до влади восени 2015 року, відбулася зміна пріоритетів державної політики. Варто згадати конституційну кризу, яка стала наслідком спроб нових правлячих сил у парламенті підпорядкувати своїй волі Конституційний Трибунал. Тому вище зазначену резолюцію можна розглядати не лише як закономірне явище в контексті політики партії «Право і справедливість», а також як свого роду спосіб переведення уваги польської громадськості від більш насущних та важливих питань. Доказом цього можна вважати те, що вчора президент Анджей Дуда підписав розкритикований Єврокомісією закон, яким вносяться зміни у порядок роботи Конституційного Трибуналу (варто звернути увагу, що Сейм прийняв його в один день із вище зазначеною резолюцією).
Таким чином, польська влада використала «волинське питання» у своїх політичних цілях. Тому, як вже зазначалося, наявність даного документу не є ані трагедією, ані поразкою для українців, оскільки він засвідчив наявний стан справ у польському суспільстві. Лише варто зазначити, що в подальшому слід активно відслідковувати зміни в політиці нашого західного сусіда, оскільки інколи виявляється, що їх природа може якісно відрізнятися від заявленої мети.