От, наприклад, деякі борці за професійний парламент вимагають запровадити нову обов’язкову вимогу до кандидатів у народні депутати – наявність диплому про вищу освіту.
Відразу обмовлюся, що ця вимога абсолютно справедлива, адже наявність документа про вищу освіту є обов’язковою навіть для помічників депутатів, тоді як для самих народних обранців – ні. Та водночас всі розуміють, що це – пуста формальність. Навіть якщо не брати до уваги середню якість освітніх послуг, які надають українські ВНЗ, кожен знає, що диплом про вищу освіту в Україні можна банально купити. Тому закріплення в законі вимоги до кандидатів у нардепи мати диплом бакалавра чи магістра на практиці можна розглядати хіба що як лобіювання інтересів вузів-хабарників. Ніякої іншої практичної користі такий крок не принесе.
Натомість, щоб змінити ситуацію, коли до парламенту потрапляють особи з трьома класами середньої школи за плечима, варто зачіпати значно серйозніші питання. Останні лежать в площині докорінної зміни системи нашої освіти, передусім, у підвищенні її якості (що неможливо без орієнтації на ринок) та припиненні конвеєрного «виробництва» дипломів (для чого треба встановити жорсткіші вимоги для всіх абітурієнтів у вузи). Але, зрозуміло, що все це дуже складно і довго, тому політикам краще ініціювати якусь суто формальну поправку до закону і виставити себе в ролі просвітника вітчизняного політикуму. Популісти не шукають важких шляхів; все, що їм треба – високий електоральний рейтинг.
А що стосується проблеми з депутатською безграмотністю, то, можливо, доречніше влаштовувати кандидатам щось на зразок ЗНО, яке здають українські школярі? Претендентам, які не наберуть мінімально необхідної кількості балів, просто відмовляти у реєстрації в ЦВК. От і буде реальний, а не показушний контроль за рівнем освіченості майбутніх парламентарів.