В підсумку, почало губитись головне: коли, звідки та чому з’явилась інформація про десятки / сотні тисяч українців, які повертаються на окуповані території. Тому що саме першоджерела та перша справжня реакція (її відсутність) дають багато відповідей на питання: хто та чому каже правду. А хто стандартно намагається відвести увагу від причин.
Отже перша інформація про 130 тисяч українців, що повернулись в окупацію, з’явилася в серпні 2024 року від депутата ВР Ткаченка. Без будь-якої реакції ані від Уряду, ані від інших гілок влади.
Невдовзі омбудсмен Дмитро Лубінець наголосив на негативних тенденціях щодо повернення людей як в окупацію, так і на прифронтові території та вперше назвав причину – погана робота держави щодо таких людей.
Потім була низка заяв та інформації від депутатки та очільниці партії “Слуга народу” пані Шуляк щодо численних проблем стосовно ВПО. Та озвучено, що головна проблема для ВПО – відсутність житла та відсутність реальних програм держави щодо забезпечення житлом.
Цифри та статистика щодо можливого повернення українців в окупацію прозвучала на асоціації міст України від мерів окупованих міст і вже наостанок від експертного та громадського середовища, що відслідковує та аналізує окупацію.
А потім – понеслось. Завершилось все резонансною заявою Ткаченка про 150 тисяч людей.
А тепер, коли розібрались хто й коли “сказав “Гав!”, має постати низка питань. Чому перші заяви залишились без уваги влади? Чому саме зараз такий вибух обурення від влади? Думаю, тут теж нескладний ланцюг подій від перепризначення очільників уряду до призначення нових заступників членів ОП.
Але. Те що відбувається зараз навколо історії з ВПО має увійти в історію класичного провалу комунікації та зворотного результату у наслідках. Класичний приклад “як не треба”.
Чому? Тому що можна до нескінченності через коліна ламати спікерів, аби вони спростовували власні заяви чи виходили з набагато пом’якшеним варіантом.
Можна випускати придворні громадські організації зі спростуванням будь-чого.
Можна маніпулювати, відвертати увагу, жонглювати мільярдними сумами якоїсь допомоги.
Можна навіть цинічно виставити ВПО та ветеранів.
Проте залишаються мільйони людей. Людей – внутрішніх біженців зі своїми історіями та болючою реальністю. Реальністю, яку вони несуть журналістам та в коментарі політикам в такій кількості, що стає дедалі складніше звинувачувати їх в прокремлівської позиції чи називати ботами. Цю реальність не просто побороти. В цій реальності вся спроба боротьби з тими, хто назвав речі своїми іменами, в очах людей перетворюється на боротьбу з ВПО. Та підкреслює відсутність навіть спроби подолати причини. Все це призведе до зворотної реакції суспільства. До повного розчарування, а з часом – до повного виправдання повернення.
Тому досить шукати хто сказав “Гав!”, влаштовувати полювання на відьом та просто намагатися закрити всі незручні джерела. Пора перейти вже до пошуку рішень, а не виправдовуватися. До спільного пошуку без огляду на наближеність, зручність та контрольованість. Тому що саме рішення на часі, а їх відсутність і є причиною кризи. Як би хто не хотів цього не помічати.