Так, соціологічною групою «Рейтинг» на початку червня 2023 року було проведене відповідне опитування серед 1000 респондентів в усіх регіонах України, окрім тимчасово окупованих територій, за результатами якого стало відомо, що 63 % українців підтримують ініціативу переходу на новий церковний календар. Із цього приводу митрополит Епіфаній зауважив: «Питання календарної реформи давно дискутується і в суспільстві, і в Церкві. І ми бачимо, що з року в рік все більшим стає число прихильників переходу на оновлений, сучасний календар, яким вже давно користуються більшість Помісних Православних Церков. З новою силою це питання постало внаслідок російської агресії. У сучасних умовах соціальний і культурний контекст юліанського календаря і його сприйняття докорінно змінилися. Нині він сприймається не стільки як пов’язаний із давніми українськими традиціями, скільки як пов’язаний із російською церковною культурою. Адже сучасним календарем користуються ті Церкви, які підтримують нашу Помісну Церкву, натомість наші опоненти і в першу чергу РПЦ – дотримуються старого календаря. Водночас фактори з минулого, які стояли на перешкоді календарних змін, нині втрачають свою актуальність. Тому прагнення збереження й утвердження своєї, української, духовної ідентичності, захист від агресії «русского міра» вимагають від нас назрілого рішення – долучитися до більшості Помісних Православних Церков, запровадивши у вжиток новоюліанський календар, як більш точний астрономічно та церковно прийнятий, зі збереженням традиційної пасхалії».
Чим же відрізняються календарі і в чому прогресивність ініціатив Архієрейського Собору Православної Церкви України? Готовність переважної більшості українського суспільства до прийняття календарної реформи призвела до того, що вже 24 травня 2023 року на Архієрейському Соборі Православної Церкви України було прийнято важливі постанови стосовно календарного питання в житті нашої церкви. Але, перш ніж я перейду до змістовного аналізу цих об’єктивно назрілих та достатньо прогресивних документів, із метою більшої зрозумілості, логічним буде зупинитися на розгляді основних характеристик діючих у світі календарів.
Так, юліанський календар, введений римським імператором Юлієм Цезарем наприкінці 46 року до н.е., містив неточність, адже його рік був на 11 хвилин і 13,9 секунд довшим від справжнього астрономічного року. Така похибка призвела до того, що станом на сьогодні вказана різниця вже складає 13 днів, а після закінчення нинішнього століття складатиме 14 днів.
Більш точним календарем є григоріанський, запроваджений Папою Римським Григорієм XIII у жовтні 1582 року. У межах цього календаря розходження в один день з астрономічним роком накопичувалося раз на 3323 роки, а не на 128 років як в юліанському. Григоріанський календар таким чином визнано як міжнародний стандарт часового обліку (такий статус календаря затверджено міжнародним стандартом подання дати і часу ISO 8601, в якому зазначено, що григоріанський календар є календарем загального користування). У 1923 році сербом Мілутіном Міланковичем було створено новоюліанський календар, в якому згадане добове розходження трапляється один раз на 43,5 тис. років. Слід також зауважити, що до 2800 року григоріанський та новоюліанський календарі збігаються.
Запровадження григоріанського календаря у світському житті радянської росії відбулося після підписання декрету раднаркому «Про введення західноєвропейського календаря» від 26 січня 1918 року. Українською Народною Республікою також було затверджено відповідний законодавчий акт від 12 лютого 1918 року, згідно з яким відбувся перехід на нове літочислення. Однак православна церква на теренах московії та України продовжила використовувати юліанський календар, який вже тоді виступав елементом протиставлення західним християнським традиціям, адже григоріанський календар введено з ініціативи Папи Римського. І будь-яких інших підстав, окрім очевидної політичної доцільності, у тому не було, адже до уваги не бралися ні точність григоріанського календаря, ані будь-які інші раціональні фактори.
Повертаючись до вже згаданих мною рішень Архієрейського Собору від 24 травня поточного року, слід особливо наголосити на їх комплексному характері, який полягає в тому, що автори не лише вирішили формальні питання переходу Церкви на новоюліанський календар, встановивши відповідний для цього порядок, але й чітко сформулювали передумови такого рішення. Так, у другому абзаці преамбули постанови Архієрейського Собору від 24 травня 2023 року особливо наголошено, що прийняття рішень Собору обумовлено вирішенням питань захисту релігійної свободи, самобутності українського народу та духовного простору України від агресії «русского міра». Тобто, здійснюючи відхід від старого юліанського календаря (який так жваво захищається не лише представниками РПЦ, але й офіційними особами держави-агресора) та переходячи на календар новоюліанський, ПЦУ тим самим дистанціюється від ідеології московитів та заперечує її, що є значним кроком на шляху подальшого зближення із Вселенським Патріархатом та більшістю православного світу. Вказана вище теза повною мірою корелюється з положеннями Статуту про управління Православної Церкви України, де у пункті 1 закріплено, що «УПЦ перебуває у єдності з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі – Вселенським Патріархатом і з усіма іншими автокефальними Помісними Православними Церквами, складаючи з ними єдине тіло Церкви Христової».
Більше того, у постановляючій частині рішення, натякаючи на тому, що й календарне питання може неоднозначно сприйматися суспільством, Собор засвідчив бажання і готовність вести діалог із метою досягнення єдності українського православ’я навколо Київського престолу на засадах Томосу про автокефалію (пункт 3 постанови). А вже відповідно до пункту 7 Собор затвердив запропонований Священним Синодом проект постанови «Про врегулювання календарного питання в Православній Церкві України». Таким чином, порядок переходу на новоюліанський календар був винесений на розгляд у межах окремої постанови Архієрейського Собору, що підкреслює особливу значимість і важливість цього питання.
Як «кістка в горлі», або реакція московитів виявилася прогнозованою. Названа постанова «Про врегулювання календарного питання в Православній Церкві України» була прийнята того самого дня, що й попередня. І здавалося б, що питання календарної реформи не є питанням канонічного порядку, тобто встановленим церковним правилом, проте вже на наступний день після цього московити взялися «турбуватися» про нашу Церкву. З цього приводу речник путіна пєсков висловився: «Зміна церковного календаря в Україні – це божевілля та вакханалія…». Звичайно, сприймати подібні заяви слід не інакше, як «руську пропаганду», що воліє використовувати будь-які приводи, аби лиш спробувати внести суспільний розбрат, адже в самому тексті постанови Собору «Про врегулювання календарного питання в Православній Церкві України» доступно зауважено, що «традиція використання Православною Церквою юліанського календаря не має сакрального значення (і ця теза, до речі, не заперечується на московії), сам цей календар має світське походження та був прийнятий Церквою в силу того, що це був календар, за яким велося літочислення у Римській імперії, і це був найкращий календар на той час. Однак поступове накопичення в юліанському календарі розходження між реальними астрономічними подіями та календарними датами призводить до того, що святкування всіх неперехідних свят церковного року поступово зсуваються вперед, так що з плином часу, наприклад, свято Різдва Христового буде припадати на час приготування до Великого посту і навіть на сам піст, що є абсурдним». У вступній частині постанови також читаємо: «В кожній Помісній Православній церкві існує власна календарна традиція, яка спирається на загальне церковне Передання і практику Помісної Церкви. Деякі Помісні Церкви дотримуються юліанського («старого») календаря, деякі – новоюліанського («нового»). При цьому календарна традиція щодо обчислення пасхалії є загальною для всіх Помісних Православних Церков (окрім автономної Православної Церкви Фінляндії у складі Вселенського патріархату, яка використовує для цього григоріанський календар) і може бути уточнена тільки спільним рішенням Помісних Церков». Таким чином, якщо формально питання календарної реформи не має сакрального характеру, а юліанське літочислення містить значні похибки, які призводили та будуть призводити далі до необхідності перенесення церковних святкувань, то як ще можна сприймати запровадження нового календаря як не позитивний, зважений і доцільний крок, що підтримується більшістю українського суспільства. Де логіка, коли станом на сьогодні православні християни, які бажають зустріти новий рік, змушені робити це, перебуваючи у пості? У чому, скажіть мені, зерно правди, коли той самий пєсков своє народження святкує за григоріанським календарем (який у загальному збігається з новоюліанським), а народження Христа – за старим юліанським? Більше того, як будете пояснювати, коли дата Різдва Христового у 2101 році знову зміститься вперед і його святкування вже припадатиме на 8 січня? У відповідь тиша, або «поки нехай буде так, а далі побачимо». Якось неправильно та несправедливо виходить.
Зрозуміло і цілком очевидно, що перехід на новоюліанський календар зближує нас із більшістю православного світу, адже сьогодні 9 із 16 помісних православних церков користуються ним: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Румунська, Болгарська, Елладська (Грецька) Православні Церкви, Православна Церква Кіпру, Албанії, Чеських земель і Словаччини. Разом із ПЦУ таких церков вже стане 10. До слова кажучи, у руслі так званого «русского міра», старий юліанський календар давно перетворився на банальний засіб пропаганди та протиставлення у світовому православ’ї, і ним нині послуговуються переважно Православні Церкви постсоціалістичного простору, чи на які РПЦ має свій вплив.
Демократичний порядок визначено, останнє слово за представниками громад. Повертаючись до цитованої вище постанови Архієрейського Собору, слід особливо відзначити її диспозитивні начала, адже визначений порядок переходу парафій та монастирів ПЦУ на новий календар має відбуватися вільно і без будь якого примусу, що говорить про особливий демократизм її положень. Так, на основі пункту 3 постанови, ті релігійні громади і монастирі, які виявлять бажання й надалі дотримуватися юліанського календаря, можуть продовжити це робити відповідно до рішень їх парафіяльних зборів (або духовних соборів монастирів), які підтримані не менше як двома третинами членів громади.
Після активізації процесу переходу на новий календар окремі представники Московського патріархату в Україні поспішили наголосити на проблемах літургійної практики, які начебто не можна вирішити. Але зачекайте, як же тоді живе більша частина Православ’я, що тривалий час використовує новоюліанський календар? Якщо певні питання й можуть мати місце, то це означатиме одне: їх потрібно вирішувати – це раціональний підхід. Саме тому Архієрейський Собор ПЦУ доручив Синодальній богословсько-літургійній комісії та Синодальній календарній комісії, з урахуванням досвіду інших Православних Церков, підготувати пропозиції щодо тих випадків літургійної практики, які можуть виявитися складними при дотриманні новоюліанського календаря (пункт 4 постанови).
Деякі дискусії виникають у розрізі питання про те, яка із дат – 25 грудня чи 7 січня – буде офіційним святковим днем. Слід зауважити, що на сьогодні, згідно зі статтею 73 Кодексу законів про працю України, обидві дати визнані державою як святкові неробочі дні. Зважаючи на те, що певні парафії залишать у вжитку юліанський календар, то зміни до названої статті вноситися не будуть, принаймні у перехідний період.
Отже, незважаючи на пустопорожні балачки представників держави-агресора, усі необхідні рішення щодо переходу з 1 вересня 2023 року Православної Церкви України на новоюліанський календар вже прийняті і процеси запущено. Ці рішення, що підтримуються більшістю громадян нашої держави, також несуть у собі значний політичний потенціал, адже віддаляють нас від ворожої країни та впливу її церкви, яка вже давно перетворилася на ще один орган державного впливу та пропаганди, і навпаки – зближують із Вселенським Патріархатом та світовим Православ’ям.