Зрозуміло, що підступний ворог використовує не лише зброю, але й усі можливі засоби, аби спровокувати конфлікти в середині країни та підірвати основи нашої національної безпеки, на що чітко звертається увага в Стратегії національної безпеки України (пункти 20, 45). Одним із найнебезпечніших інструментів російської пропаганди, який активно нею використовується, є церква, а точніше – уся наявна мережа та людські ресурси Української Православної Церкви, оскільки ця релігійна організація, що й буде аргументовано доведено далі, є невід’ємною складовою частиною Московського патріархату. Більше того, станом на сьогодні офіційним доказом залежності УПЦ (МП) від Російської православної церкви є висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви, зроблений на підставі наказу Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, яким встановлено факти зв’язку цих релігійних організацій. Але про все по порядку.
Слід зауважити, що в аспекті порушених питань вже доволі багато написано, я ж зосереджуся на висвітленні саме юридичної сторони, спираючись на тексти нормативно-правових актів та інших офіційних документів.
Робота у сфері безпеки щодо нейтралізації загроз, які можуть бути наслідком діяльності релігійних організацій, залежних від московського центру, активізувалася задовго до повномасштабного вторгнення. Так, 20 грудня 2018 року Верховною Радою України були проголосовані зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», якими закріплено ознаки залежності релігійної організації (об’єднання), що знаходиться в межах України, від рішень та дій керівного центру, розташованого в державі, яка законом визнана агресором. Власне кажучи, ці критерії якраз виступили нормативною основою для проведення релігієзнавчої експертизи, про яку я згадував вище.
Таким чином, залежність УПЦ (МП) від російських кураторів матиме місце: 1) якщо у її статуті містяться вказівки на входження до структури РПЦ; 2) коли аналогічні вказівки містить статут РПЦ; 3) якщо представники УПЦ (МП) входять до складу органів управління РПЦ. Принагідно зауважу, що в кінці 2022 року ці зміни були визнані Конституційним Судом України такими, що відповідають Конституції України.
Першочергові кроки на шляху збереження духовної незалежності українського суспільства. Питання забезпечення духовної незалежності та недопущення розколу суспільства стали предметом окремого розгляду на засіданні Ради національної безпеки та оборони України, що відбулося 1 грудня 2022 року, за результатами якого Уряд України було зобов’язано розробити законопроект щодо унеможливлення діяльності в нашій державі тих релігійних організацій, які управляються з території росії. Паралельно Державна служба України з етнополітики та свободи совісті мала провести релігієзнавчу експертизу Статуту про управління УПЦ (МП) щодо можливої наявності церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом.
Загалом протягом 2022 – на початку 2023 року до парламенту було внесено три законопроекти, які стосувалися заборони діяльності на території України тих релігійних організацій, що управляються з території держави, яка здійснила збройну агресію по відношенню до України. Йдеться про законопроекти № 7204 від 22 березня 2022 року «Про заборону Московського патріархату на території України», № 8221 від 23 листопада 2022 року «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій» та № 8371 від 19 січня 2023 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій». Наразі ця робота ще триває, адже є багато супутніх питань, які потрібно неодмінно вирішити на законодавчому рівні. Зокрема, наслідком заборони діяльності мережі церков Московського патріархату стануть питання майнового характеру, у тому числі дострокового припинення договорів оренди, найму та інших (про що йдеться в тексті законопроекту № 8221).
Залежність, яку лицемірно приховали. Активна законопроектна робота, цілком ймовірно, стала причиною занепокоєння керівництва УПЦ (МП), оскільки через два місяці після реєстрації проекту №7204 – 27 травня 2022 року – УПЦ (МП) скликає проведення Собору з розгляду питань церковного життя, які виникли як результат військової агресії російської федерації. Як наслідок, Собор у м’якій формі (щоб не образити російське духовенство), що виявилося доволі очікуваним, «виразив незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні» (пункт 3). Також Собором було ухвалено рішення внести зміни до Статуту про управління УПЦ (МП) із вказівкою на те, що останні мають засвідчити про її повну самостійність і незалежність від РПЦ (пункт 4). Але чи дійсно анонсовані зміни свідчать про незалежність, чи є лише спробою завуалювати, тобто приховати взаємозв’язок і підконтрольність «московським керівникам»? Для відповіді на це питання необхідно проаналізувати положення Статуту УПЦ (МП) та співвіднести їх зі змістом Статуту РПЦ, у розумінні вказаних вище «критеріїв залежності». Крім того, є ще один аспект. Якщо дійсно УПЦ (МП) розірвала канонічні зв’язки з РПЦ, то це б одночасно свідчило й про втрату канонічності, оскільки, крім Московського Патріархату, вона ніким не визнана. Адже справжня незалежність будь-якої православної церкви має місце тоді, коли їй надається статус «автокефальної». Отримання такого статусу має своїм наслідком включення такої церкви до впорядкованого переліку, так званого «диптиху». Так ось, у диптиху Константинопольського патріархату, який налічує 16 визнаних церков (серед яких є Православна Церква України), не знайти УПЦ (МП). І зрозуміло чому. Якщо відповідно до канонів не передбачено статусу церкви як «самостійної і незалежної у своєму управлінні», то про яке визнання Вселенським православ’ям тоді може йти мова?
Що казати, коли навіть у придуманому Московським патріархатом списку церков, який, до речі, ніким не визнаний, УПЦ (МП) також не значиться. Викладене є свідченням того, що реальної самостійності та незалежності ця церква не має.
Тож не дивно, що робоча група, яка працювала над висновком релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви, дійшла однозначного переконання: УПЦ (МП) має церковно-канонічний зв’язок із РПЦ та перебуває відносно неї у відносинах підпорядкування, жодних документів чи дій, які би свідчили про трансформацію УПЦ (МП) у самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, не виявлено. Це означає одне: вказана церква повністю залежить від рішень московських керівників, отримуючи від останніх «цінні настанови», які виправдовують збройну агресію у відкритій формі, що ми бачили після обшуків, які проводилися підрозділами СБ України у ряді церков УПЦ (МП), коли в результаті було виявлено літературу про необхідність поширення «руського міру» тощо.
Збережемо відданість усякою ціною, або що кажуть офіційні документи. Що ж до Статуту про управління УПЦ (МП), то він дійсно містить приховані механізми, які в завуальованій формі вказують на входження цієї церкви до структури РПЦ. Так, пункт 1 першого розділу Статуту, який хоча й зазначає, що УПЦ (МП) «є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої», проте чітко закріплює положення, відповідно до якого така самостійність і незалежність здійснюється згідно з «Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 року». А вже в текcті цієї Грамоти читаємо, що «Українська Православна Церква, з’єднана через нашу Російську Православну Церкву з Єдиною Святою, Соборною і Апостольською Церквою…». Більше того, у Грамоті також міститься пряма відсилка на Постанову Архієрейського Собору РПЦ, який відбувся 25 – 27 жовтня 1990 року. У змісті Постанови ще більш детально прописано залежність УПЦ (МП) від волі РПЦ. Зокрема, пунктом 3 передбачено, що «Предстоятель УПЦ обирається українським єпископатом, а далі благословляється Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі. У пункті 8 Постанови також бачимо, що «Митрополит Київський і всієї України, як Предстоятель УПЦ (МП), є постійним членом Священного Синоду РПЦ». То про яку ж тоді незалежність ви кажете? Якщо ваші канонічні зв’язки зберігаються, якщо ви залежні від волі кураторів, котрі виправдовували й закликали до збройного нападу на Україну, то чесно визнайте це і не будьте лицемірами. Простіше кажучи, перестаньте брехати.
Ще одним моментом, який зводить нанівець так звану «самостійність і незалежність» УПЦ (МП) і виказує її маніпулятивні дії, є той факт, що навіть в офіційній назві цієї церкви було відображено належність до Московського патріархату, адже з часу появи вона називалася саме як Українська Православна Церква Московського Патріархату, і ознака належності була вилучена з назви лише у 2007 році – через більш як 16 років після набуття «самостійності і незалежності», оскільки вже тоді приналежність до Московського патріархату стала причиною падіння підтримки серед населення та значного зменшення кількості прихожан. При цьому будь-яких інших змін, які б свідчили або ж натякали на незалежність, внесено не було.
Статут про управління РПЦ також рясніє положеннями, які вказують на залежність УПЦ (МП) від управлінської волі керівних органів РПЦ, а також на входження керівних представників УПЦ до складу органів та підрозділів РПЦ. У тексті цього документа навіть виділено окрему главу X, присвячену УПЦ (МП). Так, хоча згідно з пунктом 1 цієї глави УПЦ (МП) надано статус самоврядної організації «з правами широкої автономії», проте загальними положеннями Статуту закріплено, що Автономні та Самоврядні Церкви, які входять до складу РПЦ, канонічно складають Московський патріархат (пункт 2 глави І).
Більше того, згідно з пунктом 3 глави І Статуту юрисдикція РПЦ поширюється на осіб православного сповідування, які проживають на канонічній території РПЦ в Україні. Тобто Російська православна церква вважає Україну своєю канонічною територією! Слід наголосити, що у викладеному контексті «канонічність територіального поширення», а так само канонічність УПЦ (МП), є темою серйозного протистояння Вселенського православ’я із Московським патріархатом. Так, за наслідками проведення Саміту пентархії предстоятелів найдавніших православних церков на початку вересня 2011 року було прямо зауважено на необхідності суворого дотримання меж поширення юрисдикцій усіма православними церквами, відповідно до визначень канонів і томосів. Підґрунтя цього рішення слід шукати в Томосі про визнання автокефалії Православної Церкви Польщі, у тексті якого вказано, що «відчуження від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами…». Тобто, Вселенське православ’я стоїть на позиціях, що здійснення юрисдикції РПЦ на території України не відповідає канонам і, як наслідок, не визнається канонічність УПЦ (МП).
Пунктами 6, 7 глави І Статуту також передбачено, що РПЦ має ієрархічну структуру управління, вищими органами якої є Помісний Собор, Архієрейський Собор, Священний Синод на чолі з Патріархом Московським і всієї Русі, ім’я якого підноситься за богослужіннями у всіх храмах РПЦ (пункт 3 глави IV). Названим вищим органам належить уся повнота влади в РПЦ. Зокрема, по відношенню до вищого керівництва російської церкви УПЦ (МП) є підлеглою. Більше того, відповідно до пункту 5 глави XІ, а також пункту 4 глави XII Статуту, саме Патріарх Московський і всієї Русі відіграє ключову роль у питанні виборів Предстоятеля УПЦ (МП).
Про участь представників УПЦ (МП) у складі вищих органів управління РПЦ свідчать такі положення Статуту: постійним членом Священного Синоду РПЦ є саме Митрополит Київський і всієї України (пункт 4 глави V), а усі архієреї УПЦ (МП) є членами Помісного та Архієрейського Соборів і беруть участь в їх роботі, а також у засіданнях Священного Синоду (пункт 9 глави XI, пункт 10 глави XII).
Таким чином, можна упевнено стверджувати, що УПЦ (МП) є релігійною організацією, яка перебуває, попри заяви її офіційних представників, у прямій залежності від Російської Православної Церкви, розташованої на території держави-агресора. Щоб зробити такий висновок достатньо ознайомитися зі змістом документів, на основі яких діють ці церкви (на кожне таке джерело я надав відповідні посилання). І якщо вони пов’язані, якщо їхні наставники відкрито «благословляють» війну проти нашої держави, виправдовують її, порушуючи норми кримінального законодавства, то чи можна, закривши очі, не бачити цієї проблеми? Однозначно ні! Вище керівництво України має подвоїти зусилля й продовжити роботу щодо боротьби із виявленими та прихованими ризиками у сфері релігійного середовища, у межах якого може відбуватися (та і відбувається) деструктивний вплив на свідомість громадян України.