За останні роки вийшло декілька чудових документальних стрічок про Афганістан, як "Ніщовуд" француженки Соні Кронлунд (2017) про культового афганського режисера та продюсера Саліма Шахіна та бельгійська "Земля просвітлених" Пітера-Яна де Пю (2016) про війну очима дітей. Обидва фільми були показані на Одеському міжнародному фестивалі. Але їх зняли не афганські режисери.
Нещодавно з'явилося нове покоління афганських авторів. Пригадується минулорічна робота Хассана Фазілі "Опівнічний мандрівник" - сильний документальний фільм про біженців, знятий на телефон. Прем'єра стрічки відбулась на “Санденсі” перед тим, як вона помандрувала іншими численними фестивалями, зокрема і на онлайн-версію українського Docudays UA, де отримала одразу дві нагороди.
Режисерка та сценаристка фільму "Сиротинець" Шахрбану Садат стала ковтком свіжого повітря у афганському кіно. Садат народилася в Ірані і була там біженкою, допоки не повернулась в рідний Афганістан. Її дебютна стрічка 2016 року "Вовк та вівця" знята у документальному та майже неореалістичному стилі. Розробка фільму відбувалась у 2010 році під час перебування Садат у Каннах в програмі Cinéfondation. Тоді режисерці було всього 20 років і вона була наймолодшою учасницею цієї секції за увесь час її існування. В результаті "Вовк та вівця" виграв головну нагороду у незалежній секції Каннського кінофестивалю “Двотижневик режисерів”.
Дебют Садат "Вовк та вівця" став першим фільмом серії з п'яти частин, яка заснована на щоденнику друга режисерки Анвар Хашимі. Ця автобіографія налічує 800 сторінок. Власне, Анвар Хашимі приїздив на 10-й ОМКФ, аби представити фільм "Сиротинець", що продовжує пенталогію. Друга стрічка Шахрбану Садат – це літопис років Хашимі, проведених в інтернаті у 1989 році, коли часи радянської окупації добігали кінця. У "Сиротнці" зображений нелегкий світ, у якому головному герою доводиться виживати, продаючи на вулиці брелоки, і спати в автівках. Лише магія кіно, зокрема казковий всесвіт боллівудських фільмів, пом'якшує сувору реальність.
Садат показує кінець радянської епохи, використовуючи для цього сам сиротинець. Ним керував прокомуністичний режим, виховуючи дітей ідеальними маленькими піонерами. Там були зібрані разом представники найрізноманітніших етнічних груп та соціальних класів, з який і складалось афганське суспільство. І воно мало свою певну ієрархію. Фільм не приховує того насильства, яке притаманне цьому маленькому сформованому суспільству, того насильства, що вже віщує громадянську війну.
У фільмів "Сиротинець" і "Вовк та вівця" є багато спільного, крім біографічного матеріалу в основі. Обидві стрічки знімались з непрофесійними акторами у сусідньому Таджикистані через небезпеку зйомок в самому Афганістані і зосереджені на молоді. Проте фільми відрізняє один фундаментальний аспект. Фантазія головного героя "Сиротинцю", який проектує своє життя у світ Боллівуду з його кітчевою музикою, кольорами і танцями, вражаюче контрастує з реалізмом, що становить тло фільму. Ця риса вирізняє стрічку з-поміж інших соціальних драм і робить її оригінальною.
"Сиротинець" пропонує глядачам дорогоцінний погляд та розуміння того періоду історії. Прем'єра стрічки фільму відбулась у секції "Двотижневик режисерів" 72-го Каннського кінофестивалю. Крім того, "Сиротинець" брав участь у Міжнародному конкурсі 10-го ОМКФ. Тепер фільм Шахрбану Садат можна побачити до 15 червня на онлайн-платформі Takflix в межах проекту OIFF Flashback, де зібрані учасники та переможці Одеського міжнародного фестивалю різних років.