Тривалий час в Україні було прийнято вважати: на українофобію у Польщі хворіють лише радикальні маргінальні групи. Тоді як авторитетні політичні сили і їх лідери розуміють усю неоднозначність подій минулого та усвідомлюють важливість побудови добросусідських відносин між двома народами. Також були сподівання, що спільна російська загроза і перспективи створення потужного оборонного альянсу на східному фланзі Європи стануть надійними запобіжниками від польського ресентименту. Як показали подальші події, обидва припущення виявилися надто оптимістичними і поверхневими.
Після нетривалої паузи у 2022 році антиукраїнська риторика у Польщі знову почала наростати. З 2023 року Сейм фактично одноголосно ухвалює постанови, в яких намагається закріпити за поляками статус невинних жертв у протистоянні з українцями. Використовуючи щораз жорсткішу риторику, польські політики прагнуть монополізувати історичну правду і нав’язати дуже однобоке трактування подій на Волині й Галичині під час Другої світової війни. До історичних претензій додалися економічні, які вилилися в акції з блокування української сільськогосподарської продукції.
Солідарність, яку демонструють під час голосування за антиісторичні антиукраїнські резолюції представники різних політичних партій у Сеймі, руйнує міф про те, що спекуляції навколо минулого – це винятково справа рук ультраправих сил. Зараз у них беруть участь усі ключові політичні партії сусідньої країни: «Право і справедливість», «Громадянська коаліція», «Конфедерація». Хоча й з різними акцентами та ентузіазмом.
Польські політичні еліти остаточно поховали формулу «вибачаємо і просимо вибачення», яку намагалися взяти за основу розбудови відносин між двома народами у 1990-х і першій половині 2000-х років. У 2003 році Сейм та Верховна Рада навіть схвалили спільну заяву у зв'язку з 60-ю річницею Волинської трагедії. У документі наголошувалося: «Трагедію поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього проживання збройні формування українців, супроводжували рівно ж страждання українського мирного населення – жертв польських збройних акцій. Ці події були трагедією для обох наших народів». Та висловлювалося сподівання, що вміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства і українсько-польської дружби.
Зараз важко уявити, щоб подібний документ був взагалі винесений на розгляд польського парламенту. Авторів такої заяви майже гарантовано піддали б публічному остракізму, звинуватили у запереченнї «геноциду поляків» й героїзації «українських націоналістів». За короткий проміжок часу польські політичні еліти пройшли радикальну світоглядну трансформацію і вирішили, що у минулому поляки були лише невинними жертвами, а не тими, хто теж спричиняв страждання іншим народам.
Серед переважної більшості польських політиків різних ідейних відтінків виник консенсус щодо одностороннього викривленого трактування польсько-українського конфлікту у роки Другої світової війни і ролі ОУН-УПА. Дискусії уже давно ведуться не про причини протистояння і не про ступінь провини кожної із сторін. А про те, що можна вимагати від України в якості одностороннього примусу до розкаяння. Час від часу лунають голоси, що у своєму прагненні змусити українців сприйняти польську версію минулого Варшава переходить допустимі межі. Але вони перебувають у меншості. І не спроможні зупинити розкручений маховик ресентименту.
Показовою є реакція польського політикуму на присвоєння Володимиром Зеленським Окремому центру спеціальних операцій «Північ» ССО ЗСУ почесного найменування «імені Героїв УПА». Рішення українського президента засудили не лише члени партій «Право і справедливість» та Конфедерації, а й представники ліберальної політичної сили – «Громадянська коаліція». Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський назвав його «помилкою». А прем'єр Дональд Туск заявив, що українській стороні бракує чутливості у питанні присвоєння українському підрозділу найменування «Героїв УПА». Засудив Зеленського і колишній президент Польщі Лех Валенса, який на знак протесту демонстративно зняв із лацкана піджака нагрудний значок із прапором України.
Це нормально, коли у сусідніх народів є різні погляди на події минулого. Як і різні герої та історичні міфи. Але коли одна сторона вважає, що має право монополізувати історію та право на істину, це неминуче матиме погані наслідки. Справа не лише в обуренні Варшави героями УПА, а у тому, що польські політики перетворили історію в інструмент тиску і шантажу. І ставлять під сумнів суб’єктність України у питаннях, які належать виключно до внутрішньої компетенції держави.
Україна довгий час намагається не реагувати на польські провокації і поводиться максимально стримано та коректно. Але така поведінка, здається, навпаки сприймається у Варшаві як ознака слабкості. Та провокує польських політиків на нові антиукраїнські заяви.
Якщо почати виставляти історичні рахунки, нам є що сказати Польщі. До прикладу, Верховна Рада може ухвалити резолюцію про визнання факту окупації України Річчю Посполитою. Нагадати Варшаві участь у кількох поділах України. Звинуватити у збройній агресії проти ЗУНР у 1918 році та УНР у 1919 році. Прирівняти Ризький мирний договір 1921 року, який поділив Україну між Росією і Польщею, до пакту Молотова – Ріббентропа. Засудити багаторічні практики колонізації, полонізації, національного, економічного і релігійного гніту, які проводила сусідня держава. Оголосити Армію Крайову і інші парамілітарні польські структури винними у етнічних чистках українського населення.
Читайте такожОлександр Алфьоров, голова УІНП: «Битися лобом об російський міф не можна. Треба робити наступальні операції»
Але Київ не лише не використовує об'єктивні історичні факти як аргументи у суперечці з Варшавою. А навпаки переважно мовчить і намагається знизити градус емоцій.
Зараз не найкращий час для історичних баталій і зведення рахунків. Але це не означає, що ми маємо сприймати польську риторику як щось належне. Фактично нам намагаються нав'язати чужу версію історичної правди і встановити право вето на вшанування окремих історичних постатей. Україна ніколи не дозволяла собі подібну риторику стосовно своїх сусідів. І має повне право вимагати від них аналогічної поведінки.
Ймовірно Польща за інерцією продовжить рухатися шляхом виставлення Україні історичних рахунків. Заяви публічних осіб ставатимуть жорсткішими. Претензії – дедалі абсурднішими, позбавленими натяку на об'єктивність та незаангажованість. Але поляки мали б розуміти: ведучи війну за минуле та не зауважуючи власні гріхи, можна програти майбутнє. Щиру співпрацю і дружбу не побудуєш на основі ресентименту та гонору. А чергові резолюції і претензії Україні щодо її історії та героїв здатні не тільки привести до охолодження відносин, а й поховати геополітичні мрії Варшави про один з центрів сили у Європі.