«Це буде марш з вимогою вивести російські війська з України, судити Володимира Путіна як воєнного злочинця та звільнити всіх політв'язнів», — заявив Ілля Яшин у соцмережах 30 жовтня. Російський політик поскаржився, що в Росії зараз немає можливості проводити легальні акції протесту. Мовляв, «людей там жорстоко б’ють і садять на величезні терміни». Тож доводиться протестувати в Берліні, бо так безпечніше й комфортніше. Він також закликав усіх, хто має таку можливість, їхати у столицю Німеччини й узяти участь у марші.
Інша російська ліберальна опозиціонерка Юлія Навальна, до котрої частина західних політичних еліт має особливу симпатію, опублікувала відео, в якому запропонувала зазирнути у фантастичне майбутнє. У цій казковій дійсності «Росія живе в мирі зі своїми сусідами й гарантує своїм громадянам свободу, справедливість і безпеку».
На перший погляд, задекларована мета російських політиків-вигнанців звучить непогано. Але об’єктивна дійсність зовсім не така, як її малюють Яшин, Кара-Мурза й Навальна. Російські політичні емігранти послідовно й системно просувають тезу про те, що за війну проти України персонально відповідальний тільки Володимир Путін. А російський народ — невинна й безпорадна жертва путінського режиму, узята в заручники. І цей народ мало того що страждає від власного поневолення, то ще й змушений терпіти західні санкції.
Після звільнення з ув’язнення в рамках великої операції обміну в серпні Володимир Кара-Мурза заявив, що не варто ототожнювати Росію з Путіним. Також він поскаржився на запроваджені проти РФ санкції, які «спрямовані вже не проти режиму Путіна й не проти конкретних злочинців у вищих лавах режиму Путіна, а проти всієї країни, проти всіх російських громадян».
Інший російський опозиціонер Ілля Яшин також схильний вживати різноманітні ментальні конструкції, аби перекласти всю відповідальність на російського президента. В інтерв’ю «Голосу Америки» невдовзі після звільнення з в’язниці Яшин присвятив чимало часу, щоб виправдати російський народ. І навіть частково зробити його жертвою війни. За його словами, «Путін напав на Україну не тому, що йому не подобаються українці з етнічного погляду». Однак цю тезу спростовують заяви самого російського президента, який не визнає за українцями права на окреме існування і вважає український етнос штучним утворенням. Крім того, політика росіян на окупованих територіях зводиться до актів етноциду з тотальним знищенням української присутності й демографічного заміщення населення.
Аналогічної думки про те, що російсько-українська війна є лише «війною Путіна», дотримується інша учасниця опозиційного закордонного тріумвірату Юлія Навальна. В інтерв’ю Die Zeit у жовтні вдова Олексія Навального висловила сумніви, чи варто Заходу постачати Україні зброю, адже «бомби вражають і росіян». Коли їй нагадали, що саме звичайні російські військові кожного дня вбивають українців, вона відповіла: «Звичайно, люди воюють. Але це його війна».
Вістря критики російських політичних емігрантів завжди спрямоване проти Путіна. Але за Путіним не видно відповідальності всієї Росії та рядових росіян за розв’язану агресію проти України. Така позиція цинічна і фальшива. Який би не був всесильний президент РФ, він ніколи не зміг би розпочати війну без підтримки еліт і населення. Для того, щоб повномасштабна агресія відбулася і тривала, необхідне залучення всієї держави. Потрібні сотні тисяч солдатів, готових іти в чужу країну й убивати. Потрібні працівники військово-промислового комплексу, які виготовляють зброю. Потрібні мільйони співробітників правоохоронних структур, готових вірою і правдою служити режиму. Потрібна повна лояльність місцевих еліт і бізнесу. І, нарешті, потрібні широкий суспільний консенсус і народна підтримка.
Російського імперіалізму як ідеології, дуже популярної в росіян, тамтешні опозиціонери воліють не згадувати. Таке враження, що головна місія російських політичних емігрантів на Заході зводиться до вибілювання репутації Російської Федерації та її злочинів шляхом перенесення всієї відповідальності на одну особу — Путіна.
Штучне розмежування між «поганим Путіним», який веде війну, і «хорошим російським народом», який є жертвою, абсолютно фальшиве й не відображає об’єктивної реальності. Крім того, такий підхід узагалі унеможливлює справжнє розуміння фундаментальних причин російської агресії та природної схильності Москви заперечувати право інших націй на незалежність.
Нездатність установити точний діагноз означає повторення хвороби в майбутньому. Путін, звісно, не вічний. Але в Росії не одне століття діють фактори, які сприяють появі нових путінів. Якщо вони не будуть нівельовані, до влади у Кремлі гарантовано приходитимуть нові імперіалісти. І російський народ охоче піде за ними. Але зовсім не як безневинна жертва, а як активний учасник нових імперських загарбницьких проєктів.
Ніяких реальних загроз для Путіна марш у Берліні 17 листопада не створює. З аналогічним успіхом його можна провести десь у пустелі Сахара, біля Великої Китайської стіни, біля підніжжя єгипетських пірамід чи на околицях Стоунхенджу. Так само він ніяк не вплине на пасивне й толерантне до актів зовнішньої агресії російське суспільство. Російські ліберальні опозиціонери проводять цю акцію, аби радше привернути увагу до себе, і грають передусім на західну аудиторію в примарній надії отримати колись мандат на право представляти російську владу.
Російська ліберальна опозиція постійно наголошує на принциповій різниці між Путіним і російським народом. Але навіть не наважується закликати цей миролюбний народ вийти на звичайну антивоєнну акцію вдома. Зате запрошує приїхати на таку подію в німецьку столицю. Виникає якийсь когнітивний дисонанс між заявленою опозиціонерами-емігрантами природною вродженою миролюбністю росіян і їхнім небажанням висловити цю рису характеру, просто заполонивши вулиці Москви, Санкт-Петербурга й інших російських міст.
Мовчання росіян і їхнє небажання протестувати важко пояснити самим лише страхом перед репресивною машиною. Складно уявити, щоб російська влада арештувала одночасно сотні тисяч мітингувальників, які просто вийшли висловити свою позицію за виведення військ з України. Може, цей народ трохи не такий, яким його намагаються подати західним обивателям російські ліберал-опозиціонери?
Якби так звані російські опозиціонери хоча б говорили про колективну відповідальність росіян за війну й закликали до демонтажу російського імперіалізму та переформатування державного устрою з правом на самовизначення окремих народностей, від них ще була б певна користь. Однак російські політемігранти все зводять до поганого Путіна. Якби так діяли союзники, котрі окупували територію Третього Рейху після перемоги у Другій світовій війні, цілком можливо, денацифікація Німеччини завершилася б провалом.
Але російські опозиціонери чомусь хочуть зробити виняток для росіян і захистити їх від колективної відповідальності за несправедливу агресивну війну. Це шлях, який гарантовано приведе Росію до нового Путіна.
