Коли дивишся на сутички башкирів з російськими силовиками під стінами суду в місті Баймак, мимоволі хочеться повірити в те, що це перші іскри протесту, з яких може спалахнути полум'я національно-визвольної боротьби. Однак така перспектива малоймовірна. Громадський активіст Фаїль Алсинов, суд на яким і збурив невдоволення, дійсно цікава постать у Башкортостані. Він багаторічний учасник різних акцій протесту (насамперед супроти варварського використання природних ресурсів регіону), а також нині заборонених громадських організацій, які ставили за мету національне відродження і збереження самобутності башкирського народу. Нам точно невідомо, наскільки самостійницькими були його погляди. Можливо, він і його соратники дійсно мріють, щоб Башкортостан здобув державний суверенітет і вийшов зі складу Росії, хоч не виключено, ці погляди йому приписали російські спецслужби як привід звинуватити в екстремізмі та кримінально переслідувати.
Наразі видається, що російській владі вдалося взяти під контроль ситуацію з протестами в Башкортостані. Заради справедливості: акції на підтримку Алсинова, одного з найпопулярніших місцевих активістів, не набули масового характеру й не охопили всієї республіки. У мільйонній Уфі на протест вийшли лише півтори тисячі осіб. Цього явно замало, щоб похитнути становище центральної влади. Без національних лідерів і чітких політичних вимог стихійний вияв невдоволення в Башкортостані швидко згас. Найактивніших громадян арештували, один з них помер за невстановлених обставин. Когось залякали, на решту знайшли інші способи впливу. Протестувальників на всю уральську республіку з населенням понад чотири мільйони було надто мало, і вони не наважилися на пряме силове протистояння з владою. А саме такі методи найнебезпечніші для Кремля.
Республіка Башкортостан — наочний приклад того, чому національно-визвольні рухи на території Російської Федерації мають небагато шансів стати успішними. Росії вдається зберігати від розпаду свою величезну колоніальну імперію не тільки завдяки грубій силі та страху. Кремль завжди докладав багато зусиль, аби знизити рівень національної свідомості підкорених народів. Курс на демографічне заміщення населення земель корінних етносів, їхня русифікація та асиміляція — серед улюблених практик Москви.
На території Росії мешкає майже 1 мільйон 600 тисяч башкирів. Однак башкири не становлять більшості навіть у власній республіці: з понад 4 мільйонів осіб, які проживають у Республіці Башкортостан, башкирів налічують лише 1 мільйон 268 тисяч — близько 31% усіх жителів краю. На першому місці за кількістю — росіяни, яких близько півтора мільйона (37,5%). Татари — третій за чисельністю етнос цієї уральської республіки. За переписом 2020 року, їх проживало тут 974 тисячі осіб (24%). У столиці Башкортостану Уфі становище корінного етносу ще сумніше. Тільки 20% містян — башкири. І вони лише треті за чисельністю, поступаючись росіянам і татарам. 48% уфнців — росіяни. Аналогічне етнічне співвідношення не на користь башкирів спостерігаємо в більшості великих населених пунктів регіону. І це одна з причин, яка наочно демонструє, яким тернистим і непростим є та буде шлях національно-визвольних рухів на території Росії.
Якщо навіть пофантазувати, що башкири таки піднімуться на протест, то вони зіткнуться з опором росіян, які там мешкають. Також сумнівно, що татари підтримають прагнення до національного самовизначення башкирського народу. Аналогічну строкату етнічну картину спостерігають і в інших республіках Росії.
Попри те, що Москва активно економічно експлуатує регіони, проводить політику асиміляції та посилає представників підкорених народів воювати за свої імперські амбіції, на території національних республік не фіксують масових акцій проти політики Кремля. Місцеві національні еліти інтегровані в центральну вертикаль влади. Специфіка адміністративного устрою Росії та національного складу населення теж не на користь виникнення осередків руху за національне самовизначення народів Росії. Більшість народів РФ надто нечисленні й не мають ні історичного досвіду власної державності, ні сформованих національних еліт, які зацікавлені у виході зі складу РФ. Ці народи також частково русифіковані та втратили свою ідентичність.
Дещо відрізняється ситуація в республіках Кавказу й у Татарстані. Але на Північному Кавказі Москва може вдало проводити політику «розділяй і владарюй», нацьковуючи тамтешні народи одне на одного. Кордони між республіками й етносами наче навмисно проведені так, що без взаємних територіальних претензій не обійтися. Що ж до Татарстану чи Чувашії, де кількість росіян дійсно менша, ніж місцевих народів, то ці республіки розташовані всередині Російської Федерації. Важко сподіватися, що вони як анклави можуть здобути повноцінну незалежність.
Теоретично підштовхнути стихійні процеси дезінтеграції РФ могла б економіка. На початку ХХ століття щось подібне вже спостерігали. У роки Першої світової війни Російська імперія доволі швидко зіткнулася з економічними труднощами й гіперінфляцією. Через масову мобілізацію відчувався великий брак робочої сили в різних секторах економіки. Скоротилися посівні площі. Ціни за два з половиною роки війни зросли на 400%.
Проте поки що Москві вдається тримати ситуацію під контролем. Санкції не змогли відправити російську економіку в нокаут. Бюджет РФ поповнює в тому числі притік нафтодоларів. Курс російського рубля хоч і впав, але не фатально. А регіональні еліти не відчувають катастрофічної нестачі фінансів. Ситуація може змінитися, якщо Росія зазнає невдач на полі бою чи з якихось причин похитнеться абсолютна влада Путіна.
Якщо дезінтеграційні процеси в Росії колись і розпочнуться, то, скоріш за все, вони будуть розвиватися за змішаним сценарієм. З одного боку, рух до самовизначення в окремих національних республіках, з іншого — у великих регіонах. Для цього потрібен цілий збіг обставин. У тому числі втрата центром контролю над провінціями й сепаратизм регіональних еліт, які відчують серйозне ослаблення влади Москви. А також побачать реальні переваги самостійницького існування. Тоді на місці великої Російської Федерації може виникнути низка державних утворень, де більшість населення становитимуть росіяни. Щось подібне відбувалося під час розпаду Іспанської колоніальної імперії в Латинській Америці. Там утворилося багато держав з іспанською державною мовою та чисельною перевагою колоністів над місцевими народами. Зрештою, Сибір, Далекий Схід, Урал мають не менше право на самовизначення, ніж колись колонії Іспанської імперії на території Південної та Центральної Америки. Але зараз думки про розпад Росії належать радше до сфери гіпотетичних роздумів і глибоко теоретичних припущень.
