Нелегітимна РФ
Коли генсек ООН отримав листа від Єльцина, жодної легітимно сформованої держави під назвою Російська Федерація на мапі світу не існувало. До того справді були спроби перейменувати Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку в РФ, однак 1 листопада 1991 року на V з’їзді народних депутатів РРФСР не вдалося досягти консенсусу і отримати мінімальні 526 голосів. Розгляд відклали до ухвалення нової російської конституції. Хоча зрідка словосполучення «Російська Федерація» використовувалося в радянський період (навіть у преамбулі тодішньої Конституції РРФСР від 1978 року). Однак офіційна назва була зовсім іншою.
8 грудня 1991 року в тексті Біловезьких угод, які знаменували собою початок демонтажу СРСР, з'явилася назва «Російська Федерація». І коли 21 грудня в Алма-Ати за участі України була підписана декларація, в якій, знову ж таки, йшлося про припинення існування Радянського Союзу та деталізувалися на базі окремої угоди, протоколів до неї принципи діяльності СНД, Єльцин вчергове вжив в офіційній документації термін «Російська Федерація», додавши у дужках (РРФСР).
Під час ратифікації у Верховній Раді РРФСР Алма-Атинської декларації та протоколів щодо заснування СНД голова парламенту Руслан Хасбулатов вніс пропозицію про перейменування держави. Лише 25 грудня, у день відставки Михайла Горбачова з поста президента СРСР, було ухвалено відповідний закон, де вказувалося, що РРФСР «слід надалі називати Російська Федерація».
Наступного дня, 26 грудня 1991 року (у день остаточного краху Радянського Союзу), голова Конституційного суду РРФСР Валерій Зорькін заявив, що рішення парламенту про зміну назви республіки є неконституційним. Цей акт вимагав поправок до основного документа республіки, які міг ухвалити лише з'їзд народних депутатів РРФСР як найвищий орган влади.
Попри позицію Конституційного суду, який використовував назву РРФСР, федеральні органи почали називати свою країну «Російська Федерація», послуговуючись політичною доцільністю. Лише у 1992 році, коли відбулися відповідні конституційні зміни, усі стали йменувати територію РРФСР Російською Федерацією.
А далі виникає кілька важливих питань.
По-перше, як можна було просити про зміну назви в генсека ООН, якщо такої країни не існувало? І яким чином вдалося включити до Радбезу ООН державу, якої не існувало?
По-друге, на якій підставі Єльцин надсилав цього листа керівництву ООН 24 грудня 1991 року, якщо Радянський Союз як держава-засновниця Організації, її постійний член юридично припинив своє існування не після підписання домовленостей в Алма-Аті, а 26 грудня 1991 року, коли відповідне рішення було ухвалене Радою Республік Верховної Ради СРСР? Чому не було звернення Горбачова, який на той момент очолював Радянський Союз?
По-третє, чому «Російська Федерація» стала постійним членом Радбезу ООН без згоди деяких глав колишніх радянських республік, які не підписали документів у Алма-Аті і не надали їй жодних прав продовжувача СРСР? Йдеться, зокрема, про Грузинську РСР.
Однак це лише частина тої махінації, яку організували російські сили.
Як Кравчук переграв Єльцина
У своєму листі генсеку ООН Борис Єльцин казав про те, що Російська Федерація виконуватиме в Організації обов’язки, покладені раніше на СРСР, оскільки її нібито підтримали країни новоутвореної СНД. Утім це теж була брехня.
Під час підписання Біловезьких угод 8 грудня 1991 року перший президент України Леонід Кравчук ставив перед собою єдину задачу – знищити СРСР, що дозволило б отримати світове визнання української незалежності. Це була його ідея – створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Він вважав, що цей новоутворений механізм зможе організувати полюбовне розлучення з Москвою. Пізніше бачення Кравчука підтримали лідери Азербайджану та Молдови.
Єльцин же, як розповідав сам Кравчук LB.ua, уже тоді сприймав СНД як базу, на якій можна відновити радянську імперію. Він дійсно хотів, щоб Україна та інші республіки були в митному союзі, а також у союзі збройних сил, відмовилися від національних армій і мали єдину валюту.
Правду кажучи, Єльцин хотів за допомогою СНД не лише відновити СРСР, а й зберегти вплив на країни колишнього Варшавського договору, надаючи їм можливість стати учасниками Співдружності.
Водночас під час створення СНД Леонід Кравчук узяв і «забув» підписати Статут цієї організації, який так і не надійшов на ратифікацію до Верховної Ради, а Україна так ніколи і не стала повноправним членом Співдружності.
Під час засідання в Алма-Аті, коли вдалося розширити СНД за рахунок більшості колишніх радянських республік, Єльцин вважав, що зміг перемогти протиборчі групи всередині нової організації і домогтися того, що Росію визнають продовжувачем СРСР. Утім Кравчук тоді знову обіграв російського візаві.
Існують додаткові протоколи наради глав СНД в Алма-Аті від 21 грудня 1991 року. Росія справді намагалася тоді отримати згоду від держав-учасниць СНД оформити статус продовжувача СРСР в ООН. Одначе на це їй не надали прямого дозволу.
Учасники зустрічі вирішили, що «держави Співдружності підтримують Росію у тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях».
Те, що ви читаєте, і те, що трактується російською стороною як визнання її продовжувачем СРСР (у міжнародному праві це називається континуїтетом), насправді є лише політичною декларацією. По правді, держави Співдружності підтримали Росію в її намірах стати членом ООН і постійним членом Радбезу, одначе там напряму не вказано, що країни СНД визнають, що Російська Федерація – це продовжувач СРСР.
Є ще одна важлива деталь: у Конституції РРФСР, чи вже Російської Федерації від 1993 року не було вказано, що Росія є продовжувачем чи правонаступницею Радянського Союзу. Лише у 2020 році Путін вніс правку до основного документа РФ, де було вперше сказано: «РФ є правонаступником Союзу РСР на своїй території, а також правонаступником (правопродовжувачем) Союзу РСР щодо членства в міжнародних організаціях, їхніх органах, участі в міжнародних договорах, а також щодо передбачених міжнародними договорами зобов'язань та активів Союзу РСР за межами РФ».
До цього моменту навіть у внутрішньому російському законодавстві натяку на континуїтет не було. Лише у 1992 році МЗС РФ сповістило дипломатичні представництва, акредитовані в Москві, що продовжує виконувати зобов’язання СРСР за міжнародними договорами. У 1993 році Кремль повідомив, що бере на себе всі борги Радянського Союзу.
Водночас якщо навіть увімкнути логіку, Російська Федерація могла розраховувати на отримання статусу продовжувача лише РРФСР, однак не Радянського Союзу.
Після революцій 1917 року та падіння імперії, як це було вказано у Конституції СРСР, кілька незалежних держав утворили Радянський Союз, отримавши статус республік, що на рівні основного закону могли навіть вийти з цього об’єднання. Пізніше до них доєдналися інші суб’єкти. Інша річ, що текст радянської Конституції був далекий від реальності, – коли за заклики до відокремлення від СРСР могли посадити до табору в кращому разі. Одначе в 1990-1991 роках республіки скористалися законним правом виходу. РРФСР однією з перших оголосила декларацію про суверенітет і згодом сама вийшла зі складу СРСР.
Ба більше, у Біловезьких угодах від 8 грудня 1991 року (які були підписані за два тижні до зустрічі в Алма-Аті) було вказано, що «Радянський Союз як суб'єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування». Як можна стати продовжувачем того, з чого ти вийшов і визнав геополітично нереальним, несуб’єктом?
Одначе Москва наплювала на міжнародне право, а разом з нею на цю махінацію закрив очі весь світ.
Право чи політична доцільність?
Насправді Кремль хотів зробити все так, щоб Радянський Союз перетворився на СНД – змінити ширму, однак при цьому суті не міняти. Співдружність, як того прагнуло оточення Єльцина, могла б точно стати продовжувачем політики СРСР. Таке рішення більше сподобалося б Заходу. Одначе ситуація видалася зовсім іншою – СНД від самого початку стала фікцією, а ключова держава, Україна, відмовилася ставати асоційованим членом Співдружності, підписувати статут.
Тодішня американська адміністрація, сам президент Буш до останнього не хотіли розпаду СРСР. Виникало чимало запитань, як забезпечуватиметься контроль за ядерним озброєнням, що буде з тим величезним простором, який колись називався Радянським Союзом, і, зрештою, що буде зі самим Статутом ООН? Америка та весь Захід були не готові до таких викликів. До того ж у Вашингтоні та в інших західних столицях вважали, що в Росії нарешті виникла демократія і що цю державу можна перетворити на повноправного члена ліберального порядку.
Послуговуючись політичною доцільністю, міжнародна спільнота закрила очі на те, що Москва порушила міжнародне право, самовільно визначивши себе продовжувачем політики Радянського Союзу в системі ООН. Хоча Україна ще тоді мала куди більше юридичних підстав заявити про своє правонаступництво і, як одна із засновниць ООН, про своє бажання увійти до складу Ради Безпеки.
Російська Федерація, за нормами ООН, повинна була сповістити генсека про те, що Радянський Союз, як один із засновників Організації, припинив своє існування. Далі – подати заявку на вступ до ООН, отримавши схвальну відповідь Радбезу ООН, а потім пройти через голосування в Генасамблеї.
Москва пішла іншим, протиправним шляхом. Світ її у цьому, на жаль, підтримав. З 1991 року Росія чимало разів порушувала Статут Організації. Її повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року стало апофеозом 30-річної історії плюндрування міжнародного права.
Ця історія – урок усьому світу. І можна нині зробити роботу над помилками, почавши з визнання того факту, що Російська Федерація не є легітимним членом ООН і що вона незаконно займає крісло постійного члена Радбезу Організації. Україна звернулася щодо цього офіційно. А світ має продемонструвати, що він дійсно підтримує – примат міжнародного права чи політичну доцільність.
