До переговорів у Мінську зі самого початку була прикута підвищена увага: це був перший з 2019 року візит Путіна до Білорусі.
В останні роки Лукашенко та Путін бачилися дуже часто, але щоразу двосторонні переговори проходили на території Росії – у Сочі, Москві чи Санкт-Петербурзі. “Я попросив вас під'їхати для того, щоб…” – глузуючи, розпочав одну з таких зустрічей Путін восени минулого року. Кремль тим самим намагався наголосити на залежному становищі Лукашенка після катастрофічних для білоруської диктатури подій 2020 року. Тому сам факт того, що російський лідер вирішив відмовитися від такого зарозумілого підходу, був важливим сигналом. По-перше, це свідчило, що Москва мала великі плани на цю зустріч. По-друге, демонструвало впевненість Путіна в результативності переговорів – навряд чи він поїхав би до Мінська, якби розумів, що повернеться ні з чим.
Сіра зона інтеграції: що означає угода Путіна і Лукашенка
Українське керівництво поставилося до візиту Путіна в Мінськ дуже серйозно. Напередодні командувач Об'єднаних сил ЗСУ генерал-лейтенант Сергій Наєв заявив, що, на його думку, під час цієї зустрічі обговорюватиметься питання “ширшого” залучення Збройних сил Білорусі до сухопутних операцій проти України. 18 грудня президент Володимир Зеленський обговорив загрозу Білорусі на засіданні Ставки Верховного головнокомандувача. Побоювання висловлювали і на Заході. У Берліні заявили, що стривожені візитом російського президента до Мінська. Аналітики ж американського Інституту вивчення війни (ISW) побачили в майбутніх переговорах свідчення підготовки Москви до якихось рішучих дій на фронті.
Додав ажіотажу і сам Лукашенко. 16 грудня він провів нараду з урядом, присвячену російсько-білоруським відносинам, де наголосив, що майбутні переговори з Путіним відрізнятимуться від усіх попередніх. За словами Лукашенка, раніше вони здебільшого обговорювали питання тактичного характеру, а тепер мають ухвалити стратегічні рішення. Він говорив, що на цих переговорах обговорюватиметься військово-політична ситуація в регіоні, але все ж таки темою №1 мала стати економіка – точніше питання подальшої інтеграції двох держав.
Інтеграція наступає на суверенітет
На початку листопада 2021 року Мінськ і Москва підписали 28 союзних програм, які заплановано реалізувати до кінця 2023 року. Як заявляли в уряді РФ, зрештою, це має призвести до втілення в життя принципу "дві країни – одна економіка".
На тлі війни тема "поглибленої інтеграції" відійшла на другий план, але зовсім з білорусько-російських відносин не зникла: реалізація інтеграційних проєктів тривала весь цей час. До грудня 2022 року, як заявив Лукашенко, союзні програми було виконано вже на 60%. “Це непогані темпи, – зазначав він на нараді 16 грудня. – Проте реалізовуючи ті чи інші програми, наші уряди зіткнулися з питаннями, які вони не можуть вирішити. Не тому, що вони погані фахівці, а тому, що це питання президентів. За конституціями Росії та Білорусі, це наші питання з Путіним. І ми домовилися пів року тому, що наприкінці року зустрінемося і вирішимо всі питання, що накопичилися”.
По суті, йшлося про те, що інтеграція вже вийшла за межі звичайних міжурядових угод і досягла рівня, що потребує складних політичних рішень. Причому саме тих рішень, які, зважаючи на все, торкаються питань національного суверенітету.
"Особливо після цих масштабних переговорів усі будуть говорити, що все: вже в Білорусі немає влади, тут уже росіяни пішки ходять і керують країною", – попереджав Лукашенко. Він запевнив, що "ніхто, окрім нас, Білоруссю не керує" і що союзні програми не зачіпають питання незалежності країни. Однак сам факт того, що Лукашенко вирішив виступити з такими роз'ясненнями напередодні зустрічі з Путіним, свідчило про те, що ситуація для Білорусі справді стала загрозливою.
Про що домовилися в Мінську
Спочатку 19 грудня Лукашенко та Путін провели переговори в розширеному складі: у засіданні, зокрема, брали участь глава МЗС РФ Сергій Лавров і міністр оборони Сергій Шойгу. Потім продовжили спілкування тет-а-тет за вечерею в резиденції диктатора. Після цього, вже пізно вночі, Лукашенко поїхав проводжати Путіна до аеропорту.
Публічні заяви сторін створювали враження, що обидва лідери залишилися загалом задоволені результатами переговорів. Путін назвав зустріч дуже конструктивною, предметною та результативною. Лукашенко заявив, що вони з Путіним 19 грудня створили базу для майбутнього ривка вперед. "Фактично визначається майбутнє білоруського та російського народів", – зазначив він. Про "базу для майбутнього ривка" говорив і Лавров.
Однак де-факто офіційні підсумки переговорів виявилися досить скромними: якщо хтось і міг занести їх собі в актив, то лише Лукашенко.
У сфері економіки оголосили про досягнення домовленостей щодо цін на енергоносії. Напередодні візиту Путіна Лукашенко заявляв, що вирішення газового питання фактично є його головним побажанням до Росії. Незрозуміло, чи були в повному обсязі виконані запити офіційного Мінська, але Лукашенко залишився задоволений. "Ми зафіксували нашу ціну, вона вигідна для нас", – заявив він. Конкретні умови угоди не були озвучені, але зазначалося, що в основу лягли саме білоруські пропозиції. "Скажу лише одне: ми задоволені результатами обговорення в цілому єдиного газового ринку, концепції та ціноутворення на найближчі три роки", – наголосив Лукашенко.
Щодо оборонної сфери, то за підсумками переговорів стало відомо: Росія передала Білорусі комплекси С-400 та “Іскандер”. Крім того, два диктатори повідомили про підготовку білоруських екіпажів і переобладнання літаків, здатних нести боєприпаси зі спеціальною бойовою частиною – це був явний натяк на ядерну зброю. "Ми зараз разом з росіянами готуємо екіпажі, здатні керувати цими літаками, що несуть специфічні боєприпаси", – заявив Лукашенко. Утім про передачу самих “специфічних боєприпасів” не йшлося.
З військової точки зору ці рішення абсолютно нічого не змінюють. "Іскандери" та С-400 і так перебували на території Білорусі з січня-лютого 2022 року. Зважаючи на все, більшу частину часу вони перебували на підконтрольній Росії базі Зябрівка під Гомелем. "Іскандери" можуть нести ядерні боєголовки, тому поява літаків зі "специфічними боєприпасами" не підвищить рівень загрози для України. Зараз Росія розпоряджається білоруською військовою інфраструктурою як власною, тому може будь-якої миті розмістити в Білорусі будь-яке озброєння, яке вважатиме за потрібне.
Проте з політичного погляду передача Білорусі “іскандерів” і С-400 має важливе значення: це демонстрація довіри Москви до свого союзника. Лукашенко ще задовго до початку війни намагався одержати від Росії нові види озброєння, пояснюючи це необхідністю захищати західні рубежі Союзної держави. Він завжди вважав, що володіння такою технікою додасть йому ваги на міжнародній арені, змусить рахуватися з ним. У Москві посилення позицій Лукашенка не бажали і тому щоразу відповідали на його прохання відмовою. Там були впевнені, що західні рубежі треба зміцнювати за рахунок нарощування російської військової присутності в Білорусі, а не за рахунок безкоштовної роздачі зброї. Але тепер прохання Лукашенка чомусь було задоволене.
Логіка угоди
Таким чином, офіційні підсумки переговорів 19 грудня виглядають досить дивно. Виходить, що Лукашенко домігся від Кремля поступок у вкрай чутливих для себе питаннях, а натомість не дав абсолютно нічого. Насилу віриться у такий беззастережний тріумф Лукашенка, враховуючи його вкрай уразливе становище. Найімовірніше, що поза кадром залишилися якісь двосторонні домовленості, за які Москва якраз і розплатилася газом і “іскандерами”. І варіантів тут небагато: ці домовленості стосуються або нового етапу інтеграції, або війни. Або одразу і того, й іншого.
При цьому Путін і Лукашенко не залишили жодних зачіпок, які дозволили б зробити висновок, про що конкретно могло йтися. Підозри журналістів, що ухвалені рішення спроможні призвести до поглинання Білорусі, диктатори категорично відкинули. А тему війни взагалі було винесено за дужки: 19 грудня вони навіть не згадали про Україну у своїх заявах. Усе обмежилося лише самовикривальною іронією Лукашенка: “Ми вдвох співагресори, найшкідливіші, найтоксичніші люди на цій планеті. У нас лише одна суперечка, хто більше”.
Відсутність заяв на тему війни теж ні про що не говорить: за будь-якого розкладу Лукашенко та Путін навряд чи афішували б свої рішення. В одному випадку мовчання було б необхідним для створення ефекту несподіванки під час майбутнього вторгнення, а в іншому – ніхто не захотів би визнавати провал переговорів.
Справжній сенс зустрічі 19 грудня, зважаючи на все, з'ясується лише наступного року, коли стане зрозуміло, чим закінчиться нинішня військова активність на території Білорусі – перетворенням країни на театр воєнних дій чи збереженням нинішнього статус-кво.