До влади, набравши 26% голосів, прийшли “Брати Італії” — партія, створена неповних десять років тому. Вона вийшла з шинелі постфашистів або неофашистів і досі (саме через це?) не могла похвалитися електоральними успіхами. Політсила Мелоні (яка очолює її з 2014 року) відкрито заявляє про себе як про продовжувача політичної лінії постфашистського Національного альянсу та як про розвиток Італійського соціального руху, сформованого колишніми членами Національної фашистської партії (1921-1943) та муссолінівської Республіканської фашистської партії (1943-1945). І не сказати, що партія Мелоні намагалася дуже дистанціюватися від фашистських “предків” на символічному рівні: в її емблемі і сьогодні присутнє трикольорове полум’я — символ неофашистського Соціального руху.
Як же так сталося, що нащадки Муссоліні перестали лякати італійців? По-перше, подивимося на цифри. Італія налічує понад 50 млн виборців (4 з яких за кордоном). За “Братів Італії” проголосували 7,3 млн осіб — далеко не більшість. Але це на 5,9 млн більше, ніж отримала партія Мелоні 2018 року! Звідки вони взялися? Що сталося? Люди, які голосували за центристів чи лівих, зараз поправішали? Здебільшого ні. Адже партнери “Братів” по коаліції – “Ліга” Сальвіні та “Вперед, Італіє” Берлусконі – за ті самі чотири роки втратили 5,5 млн голосів. Тобто майже стільки ж, скільки наростила Мелоні. Отже, ті, хто раніше голосував за Сальвіні (який є безперечно ультраправим) і Берлусконі, тепер віддали свої голоси Джорджі Мелоні.
А решта — це так звані “плаваючі виборці”. Ті, хто легко закохується в нові обличчя. Цей феномен не новий в італійській політиці і в минулому призводив до більш приголомшливих електоральних результатів: так, молодий політик Маттео Ренці отримав на виборах до Європарламенту-2014 неймовірні 40%, а Сальвіні вивів свою “Лігу” з 4% у 2013-му до 33% у 2018-му. Утім зірки як Ренці, так і Сальвіні так само швидко закотилися. Нинішній партнер Мелоні по коаліції Маттео Сальвіні наробив чимало іміджевих помилок, що коштувало йому серйозного просідання бази виборців: цьогоріч він не набрав і 9%.
Безперечно, в успіху Мелоні є великий внесок стратегії нового обличчя. Але не тільки. Програма її партії складається з цілком собі ультраправих цілей: блокування імміграції, виходу із зони євро, заборони імпорту, який може зашкодити програмі “Made in Italy”, повернення до практики публічних домів (патріархат, аякже) і так далі. І, як це завжди буває у (пост- чи нео-) фашистів, – “сильної традиційної родини” (тобто обмеження прав жінок і ЛГБТ) і націоналізму. Що вже втілюється в досить химерні ініціативи, як-от створення Міністерства харчового суверенітету, і, звичайно, одразу ж стало приводом для мемів від скептично налаштованих громадян: “Піду куплю собі французького камамберу, поки мене не змушують їсти лише вітчизняний таледжо”. Крім того, вже подано два законопроєкти про “життя, що зароджується”, згідно з якими, за найкращими ультраправими традиціями, зародок має в рази більше прав, ніж жінка.
Але під час виборчої кампанії Мелоні говорила не про це. Її промови були радше про перегляд “безумовного доходу”, існування якого ніколи не подобалося правим і правоцентристським виборцям, про захист прав Італії в ЄС, підсилення голосу країни на міжнародній арені, про традиційні цінності — про все те, що подобається консервативно налаштованим людям.
Протиставити її пристрасним промовам виявилося нічого. В Італії останніх десятиліть відсутні центристи, а ліві ніяк не знайдуть ані справді харизматичного лідера, ані бажання нарешті об’єднатися між собою.
Отже, більшість італійців не те що прагнули приходу постфашистського уряду, просто так зірки стали: слабкі невиразні ліві, традиційно відсутні в політичному спектрі центристи, харизматичне нове обличчя, загальна втома від політики, що призвело до низької явки, вдале помірковане позиціонування самої Мелоні... Якими будуть наслідки урядування “найбільш правих” — покаже час.
Чому Мелоні полюбила Київ?
А що в зовнішній політиці? Ніби ж Мелоні дуже проукраїнська? Так. Зараз так і є. Але до того вона поступово обстоювала інтереси “італійського народу”, які постійно збігалися з інтересами Кремля та його схильністю упритул не бачити права України та українців. Так, 2014-го пані Мелоні заявила, що кримський “референдум” слід поважати, бо “люди висловилися”. Хотілося б побачити риторику патріотки та націоналістки Мелоні, якби Австрія раптом збожеволіла й вирішила одноосібно “дати висловитися” (під гвинтівками) жителям північноіталійських областей... Потім очільниця “Братів Італії” послідовно і рішуче боролася проти антиросійських санкцій. І навіть у перші тижні повномасштабного вторгнення Росії глава “Братів Італії” була ще не впевнена, що санкції проти путінського режиму — це благо (хоча на той момент вона вже “побачила” доти “невидиму” для неї Україну).
Але потім вона кардинально змінилася. Відтоді Мелоні звучить так, що хоч до рани прикладай. Називає Україну героїчною, цілком визнає її право захищатися від “ворожої навали”, у тому числі за допомогою західної зброї і так далі. Чому? Мелоні прозріла? Її щиро обурило підле вторгнення? Чи вона, як безперечно розумна людина, зрозуміла, що вигідніше перейти на бік майбутнього переможця, тобто України? Або ж через її бачення геополітичного розкладу, адже як вона заявила у вересні: “якщо Україна впаде, то справжнім переможцем буде не тільки Росія, але й Китай, і Європа може опинитися під його впливом”.
Точно відповісти на це питання може хіба що сама Мелоні. А поки що в неї, як у глави уряду, є чудові можливості продемонструвати Україні свою конкретну підтримку: скажімо, продовжуючи постачати Києву озброєння, як це робив уряд Драгі (і “Брати Італії” це підтримували), а також подовживши соціальні програми для тієї сотні тисяч українських біженців, які перебувають в Італії.