Політичні реалії далекосхідної країни
Ці вибори стали першими в епоху Рейва, яка почалася у 2019 році, коли престол зайняв імператор Нарухіто. Вони стали кінцем, по-перше, дев’ятирічного правління Сіндзо Абе та його суперечливих монетарних експериментів під назвою «абеноміка», по-друге, невиразного однорічного правління Йосіхіде Суґи, по-третє, вони каналізували негативні емоції людей від пандемії коронавірусу й Олімпіади-2020, проведення якої 80% японців не підтримувало.
Результат перегонів підтвердив спад народної популярності ЛДП: порівняно з попереднім голосуванням у 2017 році вона втратила 15 місць у парламенті. Утім більша частина населення продовжує голосувати за панівну партію через стабільність у країні – політичну й економічну.
Якщо коротко, то вибори не могли принести будь-яких несподіванок. Навпаки, їхній результат: 1) зміцнив позиції теперішнього прем’єр-міністра; 2) продемонстрував, що люди зневірені, особливо молодь, через відсутність реальної альтернативи «консервативній домінації» ЛДП, котра перебуває при владі майже постійно з 1955 року. Усе менше японців приходять на виборчі дільниці – 31 жовтня кількість виборців склала трохи більше за 50%.
Кісіда Фуміо, колишній міністр закордонних справ, спочатку був обраний 29 вересня 2021 року головою ЛДП, а 4 жовтня на позачерговій сесії парламенту за нього проголосували як за нового прем’єр-міністра Японії. Він збереже свою посаду, команду й вплив після виборів.
Але якщо ви думаєте, що японські партії такі самі ідеологічно примітивні, як у деяких країн пострадянського простору, то ви глибоко помиляєтеся. Ліберально-демократична партія має 7 фракцій. Кісіда Фуміо вийшов із групи «Кочікай» (Kochikai), яка дотримується поміркованих позицій і підтримує збереження 9-ї статті японської Конституції, котра обмежує розвиток власних збройних сил. Кісіда Фуміо публічно позиціонує себе як центрист.
Внутрішня політика уряду Кісіди Фуміо, за згодою ключових босів Ліберально-демократичної партії, має такі пріоритети:
- активна боротьба з поширенням COVID-19. 91 млн японців, або 72.5% від усього населення країни, вже вакцинувалися;
- боротьба з корупцією, бюрократизацією, нерівністю доходів. Фракція «Кочікай», яку представляв Кісіда Фуміо, активно лобіює інтереси бізнесменів, середнього класу, білих комірців;
- підтримка корпорацій (дзайбацу) у прагненні модернізуватися, особливий акцент на конкурентоспроможному виробництві напівпровідників;
- досягнення росту економіки через споживання – збільшення доходів населення, а не за допомогою розкручування інфляції, як це робив Сіндзо Абе, що призвело до зростання державного боргу до 245% ВВП, знецінення єни та подорожчання імпортних товарів;
- проведення заходів відродження «національного суверенітету» Японії, які мають розвивати патріотизм, ставити на передній план питання національної ідентичності населення, її переваги. Кісіда Фуміо є одним із 40 тис. учасників ультраправої, ультраконсервативної елітної організації "Ніппон Кайгі" (Nippon Kaigi);
- продовження політики переведення економіки на «зелені» рейки. Токіо вирішив зробити ставку на водень як альтернативу традиційним видам палива, він планує досягти карбонової нейтральності до 2050 року;
- підтримка гендерної рівності й сексуальних меншин у суспільстві. Наприклад, наразі лише 10% японського парламенту складають жінки.
Лідерство Ліберально-демократичної партії після виборів буде направлене на збереження подальшої стабільності в країні, а також на посилення нинішніх міжнародних позицій Японії.
Зовнішньополітичний вектор Токіо
Кісіда Фуміо в інтерв’ю японським журналістам сам наголосив на трьох фундаментальних напрямках зовнішньої політики уряду.
Перший: китайський напрямок є топпріоритетом для Японії. Тоді як для західних спостерігачів ритуально наголошується на «цінностях захисту демократії проти авторитаризму», реально Токіо бентежить: 1) посилення Пекіна у Східнокитайському та Південнокитайському морях – останнє є основним маршрутом проходження японського імпорту й експорту; 2) ескалація напруги між КНР і Тайванем; 3) зростання військового потенціалу Китаю.
Кісіда Фуміо вестиме країну до поглиблення подальшого асиметричного союзу зі США, роблячи Японію основним союзником Вашингтона в Індійсько-Тихоокеанському регіоні – буквально ключовим вузлом тихоокеанської лінії стримування Китаю. Токіо вже притримується американських зовнішньополітичних планів, беручи участь у QUAD – стратегічному військовому діалозі Австралії, Індії, Японії та США, який заочі називають «азійським НАТО».
Другий: Японія посилюватиме геополітичний вплив, збільшуючи свою економічну міць. Так званий economic statecraft. Токіо намагатиметься виходити на нові ринки, будувати ланцюжки постачань; одним словом, створювати умови, за яких переваги економічної співпраці будуть значно переважати витрати на геополітичне протистояння чи збройні зіткнення. Першим торговельним партнером Токіо є Китай – товарообіг між країнами у 2020 році становив $300 млрд.
Сьогодні забезпечення військової безпеки Японії в першу чергу входить до міжнародних зобов’язань Вашингтона. Щорічно японський уряд витрачає на підтримання американських військових баз на своїй території $2 млрд.
Третій: за правління Кісіди Фуміо Японія не буде переглядати чи скасовувати 9-ту статтю Конституції про «неможливість мати власні збройні сили» – це буде відповідальністю майбутніх японських лідерів. У міру регіонального посилення Китаю Токіо все одно буде змушений відповідати на його дії. Це робиться для підтримання балансу сил.
Зараз скасування 9-ї статті невигідне Ліберально-демократичній партії ще й тому, що більшість населення підтримує «мирну японську дипломатичну філософію». Різка зміна Конституції може негативно позначитися на рейтингах ЛДП, котрі наразі не перебувають у тренді зростання.
У відносинах же з Росією Токіо підтримуватиме діалог – Японія зацікавлена у створеному Абе форматі двосторонніх консультацій щодо питань безпеки та зовнішньої політики на найвищому рівні – що важливо для Японії через регіональну конкуренцію з Китаєм і постійну загрозу від непередбачуваної ядерної Північної Кореї; зараз Москва має вплив на Пхеньян.
Уряд Кісіди Фуміо продовжить дотримуватися «прагматичного підходу» щодо Росії. По-перше, Токіо співпрацюватиме, де вигідно, як-от: імпорт енергоносіїв і рідкоземельних металів, постачання в майбутньому з Росії водню, інвестиції у видобувні проєкти на Далекому Сході, нарощування продажів власної продукції на російських ринках.
По-друге, Японія намагатиметься повернути Курильські острови, які вважає своєю територією, дипломатичним шляхом.
По-третє, Токіо нечітко тримається лінії США у визначенні Росії геополітичним супротивником – наприклад, після анексії Криму у 2014-му Японія ввела санкції проти Росії, але їхній вплив не був критичним, хоча торговельний оборот між країнами суттєво зменшився. Певний час Токіо прагнув співпрацювати з Україною в контексті політики невизнання, аби мати козирі проти Росії. Не спрацювало. З одного боку, Київ інколи мляво відповідав на японські ініціативи, а з іншого – самі японці вирішили налагоджувати більш тісні відносини з Росією.
