Днями відбулася зустріч Посла України в Італії Ярослава Мельника з активістами української громади з регіонів Лаціо та Марке. Восьмеро відомих серед української громади в Італії діячів і волонтерів отримали від омбудсмана Людмили Денісової подяки «За значний особистий внесок у сфері захисту прав і свобод громадян України в Італії та виконання свого громадянського обов’язку із захисту національних інтересів України», а також цінні подарунки від українського МВС.
Українська громада в Італії, яка, за неофіційними даними, нараховує до пів мільйона людей, дуже активна, особливо з часів Революції Гідності. Прості її члени роблять регулярні пожертви, а волонтери збирають матеріальну допомогу для військових і медиків, підтримують сім’ї загиблих у російсько-українській війні, сприяють лікуванню важко хворих дітей в італійських шпиталях тощо. А впродовж трьох з половиною років, поки тривав процес над українським військовим Віталієм Марківим, активісти не залишали його без своєї підтримки: приїжджали на кожне засідання з усіх регіонів Італії й підбадьорювали нацгвардійця. (Це було дуже погано сприйнято деякими проросійськи налаштованими виданнями в Італії, які у своїх матеріалах виставляли українців та українок у вишиванках з їхнім «Слава Україні!» неофашистами і звинувачували їх у тиску на суд.
«Звичайно, ми просто підтримували нашого воїна, який боронив Україну, ми зовсім не думали про якісь там премії, – каже одна з нагороджених активісток, представниця регіону Марке Світлана Буть. – Але дуже приємно, що держава звертає увагу, відзначає, ми вдячні».
Сам Віталій Марків, як відомо, вже понад пів року на волі, однак його справа на Апеннінах ще не завершилася. У наступні місяці мають початися засідання Касаційного суду, до якого подала сторона обвинувачення, не задоволена вердиктом Апеляційного суду, який звільнив Марківа через відсутність складу злочину.
І що ближче підходить час початку засідань, то помітнішою стає справа Марківа в італійському інформаційному просторі, каже LB.ua журналістка «Радіо Свобода» Наталка Кудрик, яка уважно стежила за перебігом справи Марківа від самого початку і була єдиною з українських представників преси, хто був на майже кожному з дюжини засідань.
«Увага до справи Рокеллі-Марківа за ці сім років, що минули від трагедії, посилюється певними хвилями – зазвичай вони відбуваються до річниці загибелі італійського журналіста Андреа Рокеллі та російського дисидента Андрія Миронова. А також перед початком розгляду справи в кожній інстанції, – розповідає Наталка Кудрик. – Зараз про неї говорили у зв’язку з річницею, і ще більше уваги приділятимуть, коли стане відома дата початку засідань Касаційного суду. І організують ці інформаційні кампанії зазвичай люди, які беззаперечно підтримують тези обвинувачення. Нині до цього підключилися й політики. Зокрема, колишній сенатор, Луїджі Манконі, що публікується у виданні «La Stampa», яке є дуже відомим і дуже авторитетним.
Це, власне, і є проблемою – що такі контроверсійні думки поширюють дуже відомі журналісти, яких знає вся Італія, які часто виступають на телебаченні, яких можна назвати навіть опініонмейкерами. І ці люди наполягають не на тому, щоб якнайдетальніше і точніше розслідувати цю справу, а прагнуть лише знайти винного. Їхня позиція виглядає так: «Знайдіть нам винного серед українців, хай там саме Марків не винен, але якийсь українець має бути винним». Цього вимагає їхня як ідеологічна, так і емоційна логіка».
В українських публікаціях про перебіг процесу часто можна прочитати, що саме російська пропаганда створила ґрунт, на якому потім з’явився несправедливий вирок Марківу.
Росія справді вкладала і вкладає дуже багато ресурсів у те, щоб монопольно представляти на Апеннінах інформацію як про власну політику, так і про події на пострадянському просторі. Російські пропагандисти активно працювали й у справі Марківа – організовували заходи, під час яких намагались переконати італійців у тому, українські військові є неонацистами, яких слід покарати. При цьому показово оминали увагою особу Андрія Миронова, дисидента-антипутінця, який загинув разом з Андреа Рокеллі.
На певний час російській пропаганді вдалося навіть переконати Софію Кайєс – племінницю Миронова. Але пізніше вона змінила думку, переглянувши уривки з документального фільму «Crossfire», створеного італійсько-українською командою під керівництвом Крістіано Тінацці (з українських журналістів над фільмом працювала Ольга Токарюк).
А от на позицію батьків загиблого репортера, на жаль, росіянам вдалося вплинути. Люди, які живуть уже сім років з таким страшним болем, як втрата сина, не змогли протистояти пропаганді: у своїх інтерв’ю вони говорять про «громадянську війну в Україні» й висловлюють сподівання, що за вбивство їхнього сина буде покараний хтось з українських військових.
Симптоматично, що газета рідного міста Андреа Рокеллі, «La Provincia Pavese», оприлюднила геть антиукраїнський матеріал, в якому є коментарі та фотографія батьків загиблого репортера. І на фото є мікрофон перед їхніми обличчями, на якому чітко читається «Россия».
Наталка Кудрик наголошує, що вплив російської пропаганди на справу Марківа, звичайно, був, але не факт, що він був вирішальним, адже багато важив саме суспільний запит на віднайдення винуватця. Версія про те, що вбивцями могли бути люди із загонів Гіркіна, взагалі ніяк не бралася до уваги певними дуже впливовими журналістськими колами. Так само, як і в суді: суд як першої, так і другої інстанції вірить практично єдиному свідкові – французькому репортерові Вільяму Роглону, який був разом з Рокеллі та Мироновим того трагічного дня 24 травня 2014 року. У Роглона залишилися дуже теплі та позитивні враження від бойовиків. І якщо на перших допитах у Франції він не міг сказати точно, звідки стріляли, то після арешту Марківа в нього раптом з’явилося «глибоке особисте переконання», що стріляли саме українці.
Водночас попри те, що в Італії від самого початку процесу існувала брудна інформаційна кампанія проти Віталія Марківа (одразу після затримання деякі ЗМІ проголосили його «вбивцею»), а окремі медіа оприлюднюють твердження про беззаперечну вину української сторони, позитивні моменти все ж є, каже Наталка Кудрик.
По-перше, в Італії завжди були журналісти, які цікавилися перебігом справи, вчитувалися в документи і писали про процес відкрито і без упереджень. По-друге, останніми місяцями помітні певні позитивні зрушення в авторитетних ЗМІ – висвітлення українських подій з України, а не з Москви, як заведено на Апеннінах.
«Прикладом цього може служити великий розворот, який присвятила нашим воїнам на Донбасі впливова газета «la Repubblica», – наголошує Кудрик. – Це досить рідкісне явище, якщо не унікальне. Чи можна говорити про те, що є вже тенденція, не знаю, не будемо поспішати. Але безперечним є те, що уряд Маріо Драґі поводиться зовсім інакше, аніж його попередники. Ми спостерігаємо зміну традиції, і навіть на лексичному рівні він «звучить» зовсім по-іншому. Як ми знаємо, досі Італія була така собі дволика: офіційно підтримувала євроатлантичні ініціативи (як-от санкції проти Росії), але водночас робила певні промосковські політичні кроки. Заслуга ж Маріо Драґі в тому, шо він дуже чітко артикулює все те, що негаразд з поведінкою Кремля. І це, безперечно, позитив для України. Прикладом цього є шпигунський скандал наприкінці березня. Подібні випадки на Апеннінах уже бували, але такої швидкої та різкої реакції з боку офіційного Рима не було ніколи. Або ж коли Драґі зазначив, що кібератаки Росії на владні структури Італії є дуже тривожним явищем, яке не можна залишити без відповіді. За останні десятиліття такого не казав жоден італійський прем’єр».
Відповідно, зараз Україні має бути легше просувати свій погляд, посилювати власну присутність в італійському інформаційному просторі, відстоювати інтереси Віталія Марківа. І цим шансом слід добре скористатися.