Хвороба зростання, або Вся влада — місцевим радам
Донецький вугільний басейн відкрили в 1720-х роках, а розробляти почали у ХІХ столітті. Криворізький залізорудний і старший, і більший. Руду в ньому знайшли буцімто ще у XVI столітті, а промисловий видобуток почали приблизно з 1880-го. Ще за царату значення цих регіонів прекрасно розуміла тодішня підприємницька еліта. «Це вважався сильний промисловий регіон, який треба об'єднати й керувати ним з одного центру, щоб швидше розвивати промисловість», — так пояснює Єфіменко мотиви, якими керувалися на зламі 1917–1918 років, проголошуючи ДКР.
Але кому спала ідея Донецько-Криворізької республіки? Розмірковуючи на цю тему, Єфіменко зазначає, що відповідь може бути і розлогою, і короткою. Ми обираємо короткий формат, оскільки йдеться головно не про деталізацію подій столітньої давнини, а про те, наскільки відрізняється ситуація 1918 й 2014 років. Натягувати першу на другу абсолютно безглуздо. Російські пропагандисти роблять це винятково тому, що ОРДЛО не має і не мала своєї історії, окремішнього коріння.
«ДКР була створена лідерами рад Донецько-Криворізького басейну. З осені 1917 року керівну роль у таких радах виконували місцеві більшовики», — каже Єфіменко. Він додає: тодішнє більшовицьке гасло «Вся влада — радам» прочитувалося як «Вся влада — місцевим радам», бо після Жовтневого перевороту влади як єдиної системи чи єдиного устрою для всіх регіонів (навіть на лояльних до ленінського Раднаркому теренах) не існувало — вона була розпорошеною і фрагментованою. І це, мабуть, головна відмінність між ДКР і «ДНР», адже донецький сепаратизм ХХІ століття розвинувся у сформованій Українській державі, з міжнародно визнаними кордонами й легітимно обраними парламентом і президентом.
Але перенесемося у грудень 1917 року. На той момент Харків опанували більшовицькі загони з півночі. 24–25 грудня, після провального для більшовиків Всеукраїнського з'їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві, у Харкові відбувся свій Перший Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і частини селянських депутатів.
Власне харківський з’їзд організувала пробільшовицька частина київського. Пробільшовицький з'їзд затвердив створення Української народної республіки. Так, у нашій історії були дві УНР. Але проголошена в Харкові УНР була означена як частина керованої ленінським Раднаркомом Російської федеративної республіки.
Тобто була та УНР, котру ми асоціюємо з визвольними змаганнями, з Грушевським, Винниченком і Петлюрою. І та, котра була радянською — однакову абревіатуру обрали недарма, аби остаточно дезорієнтувати населення. Уряд радянської (тоді також вживали термін «совітська») УНР спочатку не мав номінального голови, хоча на засіданнях головувала Євгенія Бош (обіймала посаду секретаря внутрішніх справ).
Читайте такожА могли разом бити більшовиків?..
А замість Центральної Ради мав діяти Центральний виконавчий комітет рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Згодом на честь Бош у Києві назвали міст через Дніпро, який підірвали в 1941-му частини Червоної армії, що відступали з міста. Ще одне прикметне ім’я у списку урядовців цієї УНР — Микола Скрипник, що в першому уряді був народним секретарем праці, а з початку березня став його головою. Але до цього діяча ми повернемося пізніше.
Отже, з кінця 1917 року Харків був під владою більшовиків. А 12 лютого 1918 року в тому-таки Харкові делегати IV обласного з'їзду рад робітничих депутатів Донецько-Криворізького басейну ухвалили резолюцію про створення «власної» республіки. Як наголошує Геннадій Єфіменко, на цьому з’їзді була представлена мізерна частина населення регіону, зокрема, не було делегатів від селян, тоді як саме вони становили на тих теренах абсолютну більшість.
На самому з’їзді представники есерів (були в меншості) виступили проти окремої республіки. Ба більше, 21 лютого обраний з’їздом рад селянських депутатів Харківщини губернський виконком рад селянських депутатів засудив рішення обласного з’їзду робітничих депутатів про створення такої республіки (і далі про це йтиметься докладно).
«Що стосується Донецької республіки, то передайте товаришам, щоб вони не намагалися виділити з України свою область»
Одним з рушіїв Донецько-Криворізької радянської республіки був росіянин Федір Сергєєв. Він же товариш Артем, або ще один зниклий топонім на мапі Києва. Нині умовні нащадки товариша Артема, себто сучасні росіяни, раз за разом б’ють балістикою по вулиці, яка колись носила його ім’я (зараз це вулиця Січових Стрільців) і по прилеглому району Лук’янівки — підраховано, що прицільних ракетних ударів по цій місцевості вже більш ніж десять.
Артем, каже Єфіменко, не був російським шовіністом. Мета, яку переслідував цей більшовик, лежала радше у прагматичній площині. Бо, як уже сказано, на кону стояло створення єдиного промислового регіону. «У своїх гаслах республіка претендувала на Донецько-Криворізький басейн, а з’їзд її відбувався у Харкові. Тобто фактично йшлося про Харківську та Катеринославську губернії УНР і промислову частину області Війська Донського. Головна ідея ДКР економічна», — акцентує історик.
А втім, Артем, котрий став головою Раднаркому й комісаром народного господарства ДКР, мав ще один мотив створити ДКР. Дуже й дуже наївний. Він, як і його спільники, чомусь вважав, що в разі відокремлення від України це вбереже регіон від наступу німецьких військ. Адже 9 лютого 1918 року Українська Народна Республіка й Німеччина зі союзниками підписали Берестейський мир.
Народний комісар внутрішніх справ ДКР Семен Васильченко прямо заявляв: положення Брестського миру не стосуються самопроголошеної республіки, але якщо німці сунуться на її територію, робітники візьмуть до рук зброю та стануть на її захист. Артем згодом пішов ще далі: він особисто направив ноту кайзеру Вільгельму, в якій пояснював, що регіон не входить до складу України. От тільки німці до територіальних мрій ДКР і не думали прислухатися.
«Що стосується Донецької республіки, передайте товаришам Васильченку й іншим, що як би вони не ухитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, все одно буде включена до складу України, і німці будуть її завойовувати. Зважаючи на це, абсолютно безглуздо з боку Донецької республіки відмовлятися від єдиного з рештою України фронту оборони. Межлаук (Валерій Межлаук — нарком у справах фінансів ДКР. — Ред.) в Пітері, і він погодився визнати Донецький басейн автономною частиною України; Артем також згоден з цим; тому завзятість деяких товаришів з Донецького басейну схожа на нічим не обґрунтований і шкідливий каприз, абсолютно неприпустимий в нашому партійному середовищі. Втлумачте все це, товаришу Серго, кримсько-донецьким товаришам і добийтеся створення єдиного фронту оборони», — писав Ленін Орджонікідзе в листі від 14 березня 1918 року.
У листі Ленін посилається на «географію Винниченка», і це цікавий момент. Він має на увазі, що і Харківська, і Катеринославська губернії входили до складу Української Народної Республіки відповідно до її ІІІ Універсалу. Підписавши з УНР Брестський мирний договір 9 лютого 1918 року, ряд держав визнав її незалежною та встановив з УНР дипломатичні відносини. Німеччина була серед підписантів.
Як бачимо, вождю світового пролетаріату ідея ДКР, нинішнім сленгом, не зайшла. А товариш Артем був, вочевидь, людиною гнучкою, тому до думки Леніна дослухався, тим більше, що ЦК РКП(б) 15 березня видав спеціальне рішення про належність Донбасу до України. Артем точно вловив політичну кон’юнктуру. На Другому Всеукраїнському з'їзді рад, що відбувся 17–19 березня 1918 року в Катеринославі, він заявив, що Донецько-Криворізька область є складовою частиною України.
Після з'їзду ДКР припинила існування як відокремлена від радянської УНР республіка, з чим не погодився, зокрема, Васильченко: на знак протесту він наприкінці березня вийшов з Раднаркому ДКР. Васильченка розстріляють у 1937-му, а Артем загине внаслідок нещасного випадку в 1921-му.
А в 1920-му Федір Сергєєв скаже Леніну вікопомну фразу. «Ось деталь, про яку вам не розповість жоден прихильник ДКР, — каже Геннадій Єфіменко. — Артем у листі до Леніна, датованому 12 червнем 1920 року, писав, що «українізація міста, його наближення до села хоча б за мовою, розкацапування міста — річ дуже корисна».
Читайте такожБулгаков, Сікорський і Вернадський, або Асиметрія нашої деколонізації
Цю геть несподівану в 1918 році тезу (адже Сергєєв й сам був кацапом, та й Леніна в офіційних автобіографіях традиційно називають росіянином) розуміти слід так: щоб побудувати єдину державу, не потрібно роз’єднувати між собою містян і селян, навпаки — слід зцементовувати різні прошарки українського соціуму, роз’яснює Єфіменко. На початку 1920-х таким цементом бачилася українізація, тим більше, що планували розвиток промисловості, а населення міст мали поповнювати саме селянами.
І це, вочевидь, є другою відмінністю, пов’язаною з ДКР і «ДНР». Квазідержавне утворення, яке не має ідентичності й ідеї, довкола якої будується співжиття соціуму, є нежиттєздатним. Це зрозуміли навіть у радянській Росії, де свої ж (тобто більшовики) і припинили існування Донецько-Криворізької республіки. А також й існування інших — і наявних у лютому-березні 1918 року, і пізніше утворених не на національній основі. «Економічна федерація — це смерть більшовизму. Ключовим пунктом їхньої діяльності був економічний централізм», — наголошує Єфіменко.
Тобто ніякий «сильний економічний регіон» з автономним статусом радянцям (коли ті вже «увійшли в силу») потрібен не був, а більше ДКР нічого запропонувати не могла. Тому її проєкт досить швидко згорнули. Як «незалежна», а точніше відокремлена від України ДКР перестала існувати в березні 1918-го. А остаточний хрест на ній поставив прихід німців у квітні того самого року. Керівництво ДКР просто сіло в потяг і поїхало собі з Харкова, хоча й обіцяло захищати республіку до кінця.
Щоправда, спробувало переїхати до Луганська, але затрималося там ненадовго, утім навіть встигло посваритися з керівництвом місцевої ради робітничих депутатів. Що зайвий раз підтверджує: ДКР не мала жодної реальної влади на теренах, які її керівництво проголосило власними.
Додамо, що путінська Росія достатньо довго бридувала «Донецькою народною республікою», хоча та просилася до її складу з 2014 року. «Незалежність» «ДНР» і «ЛНР» Росія визнала лише 22 лютого 2022 року, а формально анексувала території через сім місяців — 30 вересня. Леніну та його соратникам стало розуму не робити подібної помилки.
«Виділення Донецької республіки являється цілком антидержавним»
Тогочасні документи, пов’язані з ДКР, вражають. І часом не так навіть змістом, як мовою. Одним таким документом ділиться з LB.ua Геннадій Єфіменко. «Протокол засідання виконавчого комітету Харківської Губерніяльної (так в оригіналі. — Ред.) ради селянських депутатів від 21 (8) лютого 1918 року». Написаний українською, як і додатки до нього — зокрема, проєкт резолюції від українських есерів, який і схвалили. Ніякої ідіосинкразії в депутатів рад Харківщини українська мова не викликала.
Зацитуємо зі збереженням орфографії резюме, яке написали українські соціалісти-революціонери: «Обміркувавши питання про Донецьку республіку, і, приймаючи на увагу, що виділення її являється цілком антидержавним, що нею порушується принцип самовизначення націй, що з економічного погляду немає ніякої рації в цій республіці, виконавчий комітет селянських депутатів, стоючи твердо на плятформі соціялізму та принципі права націй на самовизначення, висловлюється проти утворення Донецької республіки і включення в її склад Харківщини».
Читайте такожПершій анексії Криму 243 роки. Історія про те, як півострів загарбала Катерина ІІ
З такою пропозицією не погодилися не лише більшовики, а й ліві російські есери, хоча вже на Другому Всеукраїнському з'їзді рад, який ліквідував Донецько-Криворізьку республіку, ліві російські есери становили єдину фракцію з лівими українськими есерами, зазначає Єфіменко.
Тим часом вже у 1920 році більшовики були змушені розпочати в УСРР українізацію, досвід якої з 1923 року поширили на всі контрольовані землі й згодом назвали коренізацією. Цей термін означав посилення більшовицького впливу в національних республіках через залучення місцевого населення до радянського будівництва й певне сприяння розвитку освіти і культури національними мовами. Щоб розпочатий поваленням самодержавства злет національних рухів не зруйнував Радянської держави, більшовики вирішили ці рухи очолити.
Спочатку справа йшла добре, хоч і повільно. Але вже у 1926-му Сталін у листі до тодішнього генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, за якого, як не дивно може прозвучати, і відбувся перехід від декретної до реальної українізації, розкритикував «націоналістичні перекоси» в Україні. А наприкінці 1920-х років розпочалися перші арешти української інтелігенції. Фінал настав у 1932-му, коли Москва звинуватила українців у саботажі хлібозаготівель.
Кремль заборонив тоді українізацію за межами УСРР (Українською Соціалістичною Радянською Республікою Україну називали від 1919-го і до 1937 року. — Ред.), а здійснювану українізацію в межах УСРР засудив як «петлюрівську» й почав перетворювати її на «більшовицьку». Ці засадничі зміни, які супроводжувалися репресіями проти провідників українськості, стали невід’ємною частиною Голодомору як геноциду мільйонів українців, акцентує Геннадій Єфіменко.
Повертаючись у більшовицькі часи, зазначимо, що в липні 1933-го покінчив з життям згаданий уже Микола Скрипник, один з провідників українізації. Він, до речі, народився на Донбасі. Як і визначні дисиденти-шістдесятники Василь Стус, Микола Руденко, Іван Дзюба, Олекса Тихий. Боротьба з українською ідентичністю в 1930-ті завершилася Розстріляним відродженням, тобто знищенням потужного духовно-мистецького руху, серед представників якого теж було чимало харків’ян, вихідців зі Слобожанщини і сходу України.
У відповідь на виникнення «ДНР» і «ЛНР» у серпні 2014-го в Росії пройшов марш за федералізацію Сибіру. Ця акція настільки не сподобалася Москві, що вона не тільки заарештувала його учасників, а й примусила німецьку хостингову компанію Hetzner Online AG заблокувати ті українські (!) сайти, які дали про це новину. У московитів, як бачимо, утворення «незалежних республік» працює тільки в один бік.
Тож коли російські ідеологи просторікують про те, що ДКР і «ДНР» мали спільного ворога — український націоналізм, вони просто вивертають правду. Це українська автентичність завжди потерпала від злочинів московитів, під яким би прапором їхня імперія не існувала.
Та попри це ДКР не претендувала на роль самостійної держави, мала інші (ніж «ДНР») першопричини появи і не демонструвала затятої українофобії.
І коли російські ідеологи намагаються прирівняти Донецько-Криворізьку республіку 1918 року до «ДНР», вони змішують не просто різні історичні періоди — вони підміняють саму природу цих утворень.
ДКР виникла в умовах розпаду імперії, коли більшовицька влада ще не мала єдиного державного механізму, а місцеві ради претендували на дедалі більші повноваження. Її творці виходили передусім з економічної логіки — прагнули об'єднати промисловий Донбас і Кривбас. Вона не була проєктом окремої від України національної держави, а її існування зрештою припинили не українські націоналісти, а самі більшовики, щойно Москва вирішила, що централізована модель управління важливіша за регіональну автономію.
У 2014 році ситуація була принципово іншою. Україна була незалежною державою з міжнародно визнаними кордонами, конституційною системою влади та власним громадянським суспільством. «ДНР» виникла не як стихійний продукт розпаду державної системи, а внаслідок російської агресії, підтримки і прямого втручання Росії. Її подальша історія — від проголошення «незалежності» до російського визнання й анексії — лише підтвердила її несамостійність.
Зрозуміло, що російські ідеологи роздмухували проросійські настрої в Україні задовго до російсько-української війни. При цьому посилалися на існування в 1918-му Донецько-Криворізької республіки.
Тому ДКР не може бути ані історичним виправданням «ДНР», ані доказом якогось одвічного «донецького сепаратизму». Якщо вже шукати головний урок історії Донецько-Криворізької республіки, то він якраз протилежний: кордони, політичні конструкції та навіть цілі радянських еліт 1918 року не можна механічно переносити у XXI століття.
Історія ДКР важлива не тому, що дає підстави для сучасного сепаратизму. Вона важлива тому, що показує: міф про «особливий Донбас», який нібито завжди прагнув відокремитися від України, не витримує перевірки документами.