У 2014 році російські пропагандисти нахабно брехали, стверджуючи, що Крим завжди був російським. Брехня стала ще очевиднішою у 2018-му, коли Держдума Росії проголосила 19 квітня «Днем включення Криму, Тамані та Кубані до складу Російської імперії». Це включення сталося у 1783 році. До того часу Крим Росії не належав.
Більше того: понад тисячу років тому — у 988-му — київський князь Володимир захопив візантійське місто в Криму, яке слов’яни називали Корсунем, а греки — Херсонесом. Там же, у Херсонесі, за однією з версій, Володимир прийняв хрещення. Півострів пам’ятає набіги київських князів на прибережні міста. При цьому степовою частиною Криму кочували печеніги, про яких так любить згадувати російський диктатор Путін.
У ХІІІ сторіччі Крим пережив татаро-монгольську навалу і залишився частиною кочових імперій Степу, хоча свої осередки державності на півострові мали й християнські народи: генуезці, греки, готи. Ще за два століття півострів потрапив у васальну залежність до Османської імперії. Це не завадило у 1571 році сорокатисячному кримському війську захопити й дощенту спалити Москву. Тодішній цар московітів Іван Грозний втік зі столиці, а згодом мусив платити данину Криму.
Данину Москва платила аж до 1700 року. Тоді Кримське ханство було могутньою державою, чию міць ніхто б не поставив під сумнів. Ситуація почала змінюватися у XVIII столітті, в кінці якого і сталася перша російська анексія Криму.
Хто придумав «кримнашизм»
У середині XVII століття філософ Юрій Крижанич, хорват за походженням, писав про те, як важливо Московії захопити Крим. А також Північне Причорномор'я, де нині розташовані Одеса, Миколаїв і Херсон. Здавалося б, що за діло хорвату до розширення Московії? Крижанич багато подорожував тогочасною Європою, а у 1659 році отримав запрошення працювати перекладачем при московському царському дворі. Що цікаво: московити самі покликали Крижанича, самі ж і оголосили його шпигуном. Вже за рік — у 1660-му — філософа вислали до Сибіру. Там він і писав свої праці з геополітики.
Пізніше, вже у XIX столітті, російські історики відзначатимуть, що книги Крижанича були настільними у Петра І. Надихнувшись його ідеями, Петро І здійснив провальний для себе Прутський похід. Російському царю не вдалося захопити Крим, і воєнна авантюра завершилася підписанням на річці Прут ганебного для Росії миру з турками. Прикметно, що у договорі чорним по білому було прописане невтручання Росії у справи Кримського ханства. Це, однак, не завадило Москві за пару десятків років зробити нову спробу заволодіти півостровом.
За правління Анни Іоанівни її підданий Бургард-Крістоф Мініх вирушив у ще один «кримський похід», де йому пощастило трохи більше, ніж Петру І. Мініх у 1736 році зміг захопити столицю Кримського ханства Бахчисарай. Захопити, але не втримати: не вистачило ресурсної бази. «Навкруги для російського війська було саме лише “дике поле”, не було звідки брати провіант для армії, — розповідає LB.ua історик Богдан Короленко. — Відступаючи з Криму, російська армія діяла у звичній для себе манері: нищила все, що могла. Московити палили кримські поселення. Спалили і знаменитий Бахчисарайський палац, знищивши архів кримських ханів».
Наступну — успішну — спробу анексії Криму Росія зробила вже за Катерини ІІ.
Крижанич помер за сто років до того — у 1683-му. «Його ідеї слугували ідеологічною ширмою для Росії, — каже Короленко. — Адже він обґрунтовував “справедливість” війни проти кримських татар як помсти за всі завдані християнам кривди. Але головне крилося в інших словах Крижанича: що Крим є ключем до володіння Чорним морем, що відкриває великі геополітичні й економічні можливості. Тому його завоювання повинне стати зовнішньополітичним пріоритетом Московського царства».
Що передувало анексії
З середини XVIII століття Кримське ханство почало помалу занепадати та слабнути. На це було декілька причин. Слабшою ставала Османська імперія, васалом якої був Крим. Крім того, у ханстві діяла виборна система, тоді як серед монархій міцнішими є ті, де правитель успадковує трон, а не приходить до влади в результаті виборів. На цей чинник у коментарі LB.ua вказує історик Андрій Іванець.
Він називає ще одну причину занепаду: Кримське ханство почало відставати від інших держав. «У Британії тоді вже стартувала промислова революція, деінде виникали елементи капіталістичного господарювання. А Кримське ханство пасло задніх в плані модернізації як життя загалом, так і армії зокрема», — каже Андрій Іванець. Звичайно, додає він, що цим скористалась Росія.
У 1768 році почалась російсько-турецька війна. «Її проміжним етапом був Карасубазарський трактат 1772 року між Російською імперією і Кримським ханством, підписаний командувачем російської армії князем Василієм Долгоруковим і російським ставлеником ханом Сахібом Гіреєм, — розповідає Богдан Короленко. — Угода декларувала “незалежність татарських народів” і їхній союз із Росією. “Во всегдашнее содержание” росіянам передавали фортеці Керч і Єнікале, а також бухту Ахтіар. Одним словом, Росія заклала передумови для подальшого загарбання».
Війна завершилась у 1774 році підписанням Кючук-Кайнарджійського договору. Як і мріяв Крижанич, цей договір закріпив Причорномор’я за Росією. Вона отримала Керч, османську фортецю Єнікале, землі між Південним Бугом і Дніпром, фортецю Кінбурн на березі Дніпровського лиману. Російські кораблі також отримали право вільного проходу через протоки. Крим залишився незалежним, але тільки на папері. Росія, яка після настання миру мала вивести свої війська з півострова, так цього і не зробила.
У 1777 році обраним правителем Криму став Шагін Ґерай. Він був, як ми сказали б зараз, затятим русофілом, а його влада трималась на російських багнетах. Шагін Ґерай «намагався послабити беїв, тобто родову знать, створив регулярне військо, європеїзував свій побут і мріяв створити власну імперію між османською і російською», — розповідає Андрій Іванець.
Новий правитель відмовився від звички їздити верхи й пересів у карету за прикладом російських вельмож. Він поголив бороду, що за мусульманськими звичаями було неприпустимим. А коли муфтій — знавець мусульманського права — вказав хану на те, що той не дотримується традицій, Шагін Ґерай наказав повісити зухвальця.
Кримське ханство під управлінням Шагіна Ґерая дрейфувало в обійми Росії, а у 1778 році сталася подія, яка цей дрейф прискорила.
Перша депортація
У 1778 році з Криму депортували місцевих християн. Саме християн, а не татар — їхні депортації були ще попереду.
Ми пам’ятаємо, що ще Крижанич писав, що татари буцімто утискали християн у Криму. Насправді ж християни — принаймні, більшість — утисків не відчували і нікуди не хотіли переселятися. Вони жили на своїй землі сотні років, платили податки й почувалися добре.
За організацію переселення відповідав російський воєначальник Олександр Суворов. Понад 30 тисяч християн із Криму депортували до Азовської губернії. За оцінкою Богдана Короленка, переселили приблизно десяту частину населення півострова. «Переселені люди були головними платниками податків. Таким чином, відбулося демографічне та економічне знекровлення Кримського ханства, знелюднення поселень, де компактно мешкали християни. На додачу до всього тривало насадження внутрішнього розколу за релігійною ознакою», — говорить Богдан Короленко.
Андрій Іванець каже, що більшість депортованих становили греки (елліномовні румеї і тюркомовні уруми) і вірмени, а також небагато волохів (предки румунів та молдаван) і грузинів. У 1779 році імператриця Катерина II видала грамоту «переселенцям із Криму», які осідали в новому місті на березі Азовського моря. Грамота дарувала «привілеї й свободи», а місто в ній звалося «Маріанополь» — тепер це Маріуполь.
Депортація значно послабила позиції Шагіна Ґерая, адже він не зумів захистити своїх підданих. У 1782 році проти нього почалось повстання, яке жорстоко придушили російські війська. Згодом протести розгорілися знову, і трон кримських ханів ненадовго зайняв інший правитель із династії Ґераїв — Бахадир II Ґерай.
Втім Шагін скоро повернув собі владу. Але у Москві йому вказали на те, що місцеві його не люблять, тому йому краще зректися престолу. Росія пообіцяла Шагіну перський престол, але замість Тегерана він опинився у… Воронежі. З Росії Шагін Ґерай втік до Османської імперії. Там його навіть прийняв султан, але, побоюючись можливих претензій на трон із боку гостя, наказав задушити Шагіна.
Шагін Ґерай зрікся престолу у 1783 році. Після цього Кримське ханство припинило існування, а півострів перейшов «під руку» Росії. 19 квітня (8 квітня за старим стилем) імператриця Катерина II підписала «Маніфест про прийняття Кримського півострова, острова Тамань і всієї Кубанської сторони під державу Російську». Документ зобов’язував населення Криму «вірністю, щирістю та благонравієм заслужити милість і щедроту монаршу».
Фатальний 1783-й
У тому ж 1783 році, коли Російська імперія анексувала Крим, в українській історії сталася знаменна подія: був ліквідований полковий устрій і запроваджене кріпацтво. Гетьмана в Україні не було від 1764 року, але самоврядний устрій ще існував. Однак наприкінці XVIII століття українська державність почала зникати разом із кримськотатарською.
Козаки були більше не потрібні Катерині ІІ: російсько-турецька війна, у якій запорожці брали участь на боці московітів проти татар, була завершена. Вже наступного року після закінчення війни — у 1775-му — Запорозьку Січ ліквідували наказом цариці. На той час і Кримське ханство перестало бути перешкодою для владарювання Російської імперії у Північному Причорномор’ї.
Катерина ІІ виношувала так званий «грецький проєкт», який полягав у руйнуванні Османської імперії й вигнанні турків із їхніх європейських володінь. Катерина, роз’яснює Богдан Короленко, замахнулася на відродження Візантії, але під протекторатом Росії. Недарма свого онука цариця назвала Костянтином: так звали останнього візантійського імператора. Існувало пророцтво, що Візантію відновить «новий Костянтин».
Приєднавши Крим до своїх володінь, Росія розпочала звичну для неї політику батога і пряника. «Пряники» дісталися знаті — беям і мурзам, а також духовенству. Місцева еліта отримала права дворянства, а разом із правами — кріпаків. «Духовенству ж пообіцяли зберегти права. і що місцеві зможуть сповідувати свою релігію і надалі, — розповідає Андрій Іванець. — Але насправді Крим проголосили Таврійською областю Росії вже у 1784-му. Так йшла планомірна колонізація півострова».
Кримський вояж
У 1787 Катерина ІІ відвідала Крим. Спеціально до її приїзду будівничі підняли з руїн знищений раніше Бахчисарайський палац. На цю поїздку було витрачено 15 мільйонів карбованців у цінах ХVІІІ століття. «Для порівняння: річний бюджет Російської імперії в ті роки становив приблизно 35—40 мільйонів. Уявіть, яка колосальна сума була витрачена на цей політико-пропагандистський хід!» — каже Андрій Іванець.
У мандрах Кримом Катерину супроводжував австрійський імператор Йосиф ІІ. Але все, що він міг побачити, — це макети поселень, які проносились повз вікно його карети. Звіддаля імператор не бачив, що перед ним — імітація. Після цієї поїздки з’явився вислів «потьомкінські села» на позначення бутафорії, яку князь Григорій Потьомкін, фаворит цариці, спорудив нашвидкуруч. Частина істориків, щоправда, вважають «потьомкінські села» легендою. Але те, що Крим перед приїздом Катерини ІІ прикрашали й «покращували» як могли, — правда.
Карету Катерини ІІ під час візиту закидували чолобитними з проханням дозволити виїзд із Криму. Після анексії корінне населення почало емігрувати з півострова. «Кримські татари переселялись до Османської імперії, з якою відчували більшу духовну спорідненість. У перші кільканадцять років виїхала майже половина кримських татар. Це знекровлювало Крим. Тому випускали людей із Криму неохоче», — розповідає Андрій Іванець.
Чолобитні розлютили Катерину, тому кримським татарам негайно помстились. З Криму стали виселяти не тільки тих, хто хотів виїхати, але й тих, хто цього не планував. Почалися депортації. Хвиль примусового виселення було шість. Землі кримських татар роздавали російським вельможам, а корінних мешканців виштовхували з власної землі буквально з порожніми руками.
«Наймасштабнішою була хвиля еміграції в середині ХІХ століття. Вона завдала найбільшого демографічного удару по кримськотатарському народу в період “чорного століття”, як Хакан Киримли, турецький історик кримськотатарського походження, називає період 1783–1883 років. Тоді була зруйнована державність, стався упадок культури, почались релігійні утиски», — говорить Андрій Іванець.
Ще одна війна
Отже, Кримське ханство було розтоптане Росією. Але залишалась імперія турків — Османська Порта. Як ми пам’ятаємо, Росія прагнула підкорити Османську імперію, бо та серед іншого володіла Константинополем. А Катерина ІІ у своїх мріях бачила онука Костянтина новим правителем найбільшого й найбагатшого міста Європи.
До речі, Константинополь — він же Стамбул, він же Царгород — ще у Х столітті намагався підкорити київський князь Олег. Так, принаймні, говорить легенда, яку зафіксував Нестор Літописець. За його словами, Віщий Олег прибив свій щит на ворота міста на знак своєї перемоги. Хтозна, можливо, ця київська спадщина також не йшла з думок Катерини ІІ.
Константинополь перестав свербіти Росії лише тоді, коли вона добряче отримала по зубах від турків та їхніх союзників. А сталося це в ХІХ столітті, від час Кримської війни 1853—1856 років. Росія сама розпочала цю війну, вторгнувшись у Молдавське та Волоське князівства — васальні володіння Османської імперії. У відповідь на це представники Британії, Франції, Пруссії й Австрії зажадали від Миколи І, аби той вивів свої війська з території Османської імперії.
Це, звісно, максимально стислий опис причин і ходу Кримської війни. Стислим буде і її підсумок: Росія програла цю війну. 30 березня 1856 року російська делегація на паризькому мирному конгресі підписала капітуляцію. До речі, якби у ході цієї війни союзники втримали Севастополь, це означало би для Росії втрату Криму. Союзницькі війська успішно штурмували Малахів курган — стратегічно важливу висоту поблизу міста — і Севастополь припинив чинити їм опір. Але війська коаліції залишили місто, вдовольнившись тим, що спалили Чорноморський флот Росії.
«Після успішної для союзників Кримської війни 1853—1856 років ніхто не ставив питання про повернення Криму османам, — резюмує Богдан Короленко. — Османська Порта погодилась із тим, що Крим належить Росії, ще наприкінці XVIII століття. Європейські держави теж не мали бажання змінювати статус кво. Не піднімали питання і відновлення незалежного Кримського ханства. Анексія Криму перетворила його виключно на військовий плацдарм Російської імперії на Чорному морі».
Мине майже два з половиною століття, і у 2014 році Росія діятиме тими самими методами, що у 1783-му. Зміняться хіба що декорації та інструменти загарбання чужих територій. Але історична справедливість відновлюється з плином часу. Програна Росією Кримська війна прискорила кризу царського режиму — таку глибоку, що у 1861 році Москва була змушена піти на скасування кріпацтва. А Микола І, який мав на момент смерті у 1855 році лише 58 років, сконав буцімто не від пневмонії. Є версія, що він не зніс ганьби і прийняв отруту.
Було б добре, аби всі російські царьки саме так ставили крапку у програній війні. Але це вже інша історія.