Без НРК зараз неможливо ефективно вести бойові дії
Ви керуєте службою роботизованих комплексів батальйону «Вовки Да Вінчі». Що на практиці означає роботизація фронту?
Це функція, яку я виконую. Посада моя називається інакше — «командир взводу управління безпілотних систем». Є функція, яку необхідно забезпечити: треба, щоб ми воювали роботами, якщо дуже спрощено. Щоб роботу, яку виконують люди: функції логістики, евакуації, мінування, розмінування, вогневого ураження, розвідки — виконували роботи.
З кінця 2024 року я почав роблю це в батальйоні. Тоді ще був командиром роти «Гонор» батальйону «Вовки Да Вінчі». Там ми почали перші практики роботизації. Усе власними зусиллями і завдяки небайдужим громадянам. Ми мали бажання це робити, вони — готовність на це донатити. Так у нас з'явилися перші наземні роботизовані комплекси. Ними в Красногорівці виконували певні завдання.
Потім на той час комбриг 59 бригади Богдан Шевчук запропонував перенести ці практики на рівень бригади. З травня 2025 року почали це робити.
Чи масштабується досвід застосування НРК на інші підрозділи ЗСУ? Наскільки це пріоритетно?
Зараз потрібно, щоб якомога більше інших підрозділів переймали цей досвід. Бригади, з якими працюємо в роботизації, вже мають чим похвалитися. Їм певною мірою простіше, бо в штатний розпис уже внесено пілотів, держава дає засоби. У 2024 році ми ще цього не мали. Першими енеркашниками були мої піхотинці, які виконували функції на наземних роботизованих комплексах.
Маємо досить показову історію, коли гарні, але неочевидні для всіх ідеї — бо був великий скепсис, коли я говорив про НРК, багато хто казав, що це мої фантазії, — починають вдаватися. Тоді держава підхоплює цю ідею — з'являється і штатний розпис, і відповідне забезпечення. Утім, штатка і забезпечення — ще не гарантія, що все запрацює, адже має бути бажання підрозділів.
Однак немає жодних сумнівів, що НРК не просто має майбутнє. Без них зараз неможливо ефективно вести бойові дії.
Як, на ваш погляд, змінилася війна за чотири роки? Яку технологічну гонку пройдено за цей період?
Війна за чотири роки змінилася до невпізнаваності. У 2022 році інновацією, яка сильно вплинула на хід бойових дій, стало масове використання дронів, перш за все Mavic. Це дало нам якісну перевагу на полі бою і стало, на мою думку, однією з причин, що ми таки зупинили росіян у 2022 році, причому з колосальними втратами.
Так, як ми тоді воювали «мавіками», зараз уже далеке минуле. Як це виглядало? Ти сидиш у посадці, наступній за передньою лінією оборони, де є піхота, яка тримає позицію. До переднього краю кількасот метрів, і ти літаєш фактично з лісу. Фізично виносиш «мавік», запускаєш його, ховаєшся і ним керуєш. Якщо десь губиться сигнал — вибігаєш у поле, ловиш той «мавік». У той час так було на Лиманському напрямку. Дуже добре пам'ятаю Богородичне — незабутня історія, коли ми працювали там аеророзвідниками.
З того часу змінилося все. Зараз вже ніхто і близько так не літає — бо гарантовано вб'ють. Оператори сидять настільки глибоко, наскільки це можливо, і з укриттів керують своїми засобами через антени, підсилювачі. Це ми говоримо про «мавік», розвідувальний дрон.
Функція розвідки зараз вже на 100 % перекладена на безпілотні засоби. А у 2022 році ми почали з цієї функції.
Зараз понад половину, а за іншими даними — 80 % уражень, завдають безпілотними засобами. Переважно це FPV. З 2023 року ми вже завдавали вогневого ураження безпілотними засобами. Тоді робили їх з «мавіків», далі з'явилися FPV-дрони, потім бомбери.
Застосування FPV-дронів створює новий технологічний виклик?
Коли з'являється певний засіб, противник починає шукати протидію йому. Так з'явилися окопні, стаціонарні РЕБи. На початку повномасштабного це була величезна машина, яка стояла за скількись кілометрів і заважала нам літати на «мавіках». Зараз РЕБ — уже щось, що ставлять на будь-що, а деколи й беруть зі собою в рюкзак.
З'явилися FPV-дрони, а далі почалося протистояння частот, на яких вони літають, проти засобів радіоелектронної боротьби. Це було схоже на протистояння броні і снаряда у Другій світовій війні.
Потім з'явився дрон на оптоволокні, і протистояння частот проти РЕБів анулювалося. Проти дронів на оптоволокні або дронів зі штучним інтелектом РЕБ не діє. Це все ми прожили за неповні чотири роки.
Наступним викликом, який змінює правила гри, буде механічне ураження FPV-дронів, які зараз фактично є основним засобом ураження на передньому краї. Той, хто першим знайде рішення для механічного ураження FPV-дронів і масштабує його, знову отримає перевагу на передньому краї.
Більш ніж упевнений, що у винайденні цього рішення першими будемо ми, а от чи зможемо його масштабувати — велике питання. Тому що більшість успішних рішень на війні придумали ми, а росіяни запозичили і масштабували.
За ці чотири роки шлях технологічних удосконалень, пошуку рішень для протидії інноваціям, які з'являються на передньому краї, пройшли наша армія й армія ворога. Усі інші армії хіба за цим спостерігали. А між тим, коли за чимось спостерігаєш, і тим, коли в чомусь береш участь, існує величезна різниця.
Згадаю нещодавній приклад, коли десять українських пілотів «перемогли» в навчаннях з військовими НАТО. Для мене тут нічого дивного. Війна кардинально змінилася технологічно. Наші партнери сильно відстали від росіян.
Взаємодії з партнерами критично недостатньо, щоб вони справді змінювали свої доктрини
У представників батальйону, який має інновації, що потребують масштабування, є пряма комунікація, взаємодія з партнерами з НАТО, враховуючи відставання від реалій фронту?
І так, і ні. На системному рівні це політичне питання. Іншими словами, вони не можуть сюди приїхати і взаємодіяти з нами, бо не розв'язане питання присутності тут іноземних військових.
Офіційно, масово, в тому обсязі, в якому вона, на мою думку, мала б відбуватися, такої взаємодії немає. Але на рівні особистих контактів знаю, що в нас нерідко воюють іноземці. Зрештою, в складі нашого підрозділу був француз, був данець. Цього ніхто не забороняє. Ніхто і не забороняє в особистих контактах обмінюватися з ними інформацією, спілкуватися, показувати їм, як відбувається війна.
Я розумію, що цієї взаємодії критично недостатньо, аби вони справді змінювали свої доктрини. Однак треба змінити не тільки доктрини, а й навчання, власне виробництво.
Аби все це відбувалося, того, що зараз я бачу, сильно недостатньо. Тому ми їздимо за кордон і активно, особливо в останній рік, спілкуємося з їхніми військовими.
Ми тримаємо лінію фронту, воюємо на Покровському напрямку. І водночас усвідомлюємо необхідність, аби наші союзники не опинилися в дуже неприємній ситуації, коли їм просто не буде що протиставити, наприклад, гібридному російському вторгненню.
Чи готові наші союзники ефективно протидіяти розгортанню сценарію із зеленими чоловічками в одній з європейських країн?
Уже другий рік пішов, як я розповідаю їм одну й ту саму історію. Уявіть: зелені чоловічки без розпізнавальних знаків захопили якесь село на території країни НАТО. А Путін розводить руками й каже: «Це якийсь місцевий ополченець». Дзеркальна історія, як з Донбасом.
Що має робити ця країна? Вона має оголошувати антитерористичну операцію — озброєні люди в бронемашинах їдуть зачищати територію. З тим рівнем спроможностей, який зараз є в росіян, жодна бронемашина до умовного села не доїде.
Я запитую, щоб показати, що хвилююся. Так їм і кажу: «Зрозумійте, ми вам вдячні за те, що ці чотири роки ми протрималися. Без вашої допомоги цього не було б. Тому наш досвід теж і ваш. Я вважаю за потрібне ділитися цим досвідом з вами».
З прагматичного погляду: уявіть, якою буде перша вимога до цієї країни в Путіна, аби домовитися з ополченцями? Припинити допомогу Україні.
Росіяни вже неодноразово доводили, що мирні домовленості з ними закінчуються ескалацією
Як аргументували б тим партнерам, які комунікують ідеї замороження конфлікту? Чому з Росією не домовитися?
Перший аргумент запозичимо в римлян: «Si vis pacem, para bellum» (лат. «Хочеш миру — готуйся до війни»). Росіяни вже неодноразово доводили, що мирні домовленості з ними закінчуються ескалацією.
Ми розуміємо, що росіяни все одно продовжать цю війну. Вони рано чи пізно накопичать сили і почнуть знову збройну агресію.
Зараз ми говоримо про агломерацію Слов'янськ — Краматорськ. Просування там буде вартувати росіянам дорого. Наскільки дорого — можемо подивитися на попередні роки, в які вони втрачали сотні тисяч убитими.
Росіяни зупиняться лише тоді, коли їх зупинити. У росіян є боєздатна армія. Якщо зараз їй просто віддати укріплені райони й дати їм зайти, вони ж підуть далі. Ніякої зупинки не буде. Єдина дієва гарантія безпеки — це боєздатна армія. Іншої гарантії немає.
Нічиєї в цій війні бути не може? Яку реакцію викликає у вас ідея територіальних поступок як умови мирних перемовин?
Може, були якісь війни, в яких могла бути нічия. У цій війні ні. Мета росіян — нас знищити, і вони це неодноразово повторювали. Для них першопричини конфлікту — денацифікація, демілітаризація. Вони завжди повертаються до цієї точки. У цій ситуації не може бути нічиєї. Може бути лише або зупинка, або зменшення інтенсивності.
Пропозиції вийти з Донбасу я розглядаю перш за все як спробу внутрішньої дестабілізації. Це настільки сенситивна тема. Для величезної кількості людей це неприпустимо. Я їх розумію. Я з ними згоден, я з ними солідарний.
Адже це означає віддати територію, яку ви укріплювали весь цей час. Ви не уявляєте, як ми вгризалися в той Донбас.
Також війна має інший вимір — психологічний: для них це буде перемога; для нас — поразка.
Ми завдаємо росіянам більших втрат, аніж вони можуть мобілізовувати. Тобто їхня армія вже не зростає
Як можна оцінювати протидію просуванню ворога на Донбасі?
На лінії оборони, де стоїть батальйон, — десятки тисяч росіянців. Бригада знищила близько 12 тисяч росіян за минулий рік, і ми відкотилися навіть не на 10 кілометрів за майже два роки. Понад рік просування на нашій ділянці коштує росіянам тисячі вбитих.
Як це бачить військовий? У війні є найважливіший показник — співвідношення втрат. За те просування, яке мають росіяни, протягом останніх двох місяців, ми завдаємо їм більших втрат, аніж вони можуть мобілізовувати. Тобто їхня армія вже не зростає.
За 2025 рік ми зупинили зростання росіянської армії. Зараз нам потрібно, аби вона зменшувалася, зокрема, в людських і технологічних спроможностях.
У Європі в нас друзів більше, ніж орбанів
Як Україні налагодити спільне з країнами ЄС виробництво зброї?
Уявімо українсько-німецьке підприємство, що виробляє засіб, який воює тут. Зараз такі підприємства існують — вони виробляють засоби для української оборони за німецькі гроші, розраховані на підтримку України. Проблема в тому, що ці суми обмежені, хоч і великі.
Натомість є інші гроші — на переозброєння європейських армій. Вони записані в Білій книзі оборони Європи, яка називається «Оборонна готовність — 2030». Там на переозброєння армій Європи закладено, принаймні декларативно, 860 мільярдів євро.
Уявімо, що україно-німецьке підприємство, наприклад, виконує контракт на постачання для Бундесверу 600 одиниць певного засобу — по 100 на місяць. Щомісяця відправляють партію 100 одиниць. Засоби з попередніх партій виявляються застарілими. Безпілотні системи змінюються настільки швидко, що засіб, який вийшов через пів року, значно новіший, ніж попередній. Однак такі засоби, швидко приводять до стану бойової готовності, міняючи кілька вузлів, у лабораторіях, які є в кожному батальйоні.
Так виробник має довготривалі контракти й постійно оновлює Бундесверу озброєння. Бундесвер отримує найновіше озброєння — те, яке зараз воює на передньому краї, оскільки це спільне виробництво. Україна ж отримує безліміт засобів. Чому не зробити б цього?
Щоб налагодити таке безперервне виробництво, має бути реальне відчуття спільного поясу безпеки. Чи маємо ми час, щоб переконувати кожного в потребі такої єдності? Є країни, які відкриті до партнерства, а є країни, які, на жаль, опонують і навіть інколи протидіють нам. Це, зокрема, й окремі члени Європейського Союзу.
Не хочуть — не треба. Я домовлявся б з конкретними країнами. У нас дійсно є друзі в Європі.
Друзів більше, ніж орбанів. При цьому я не сприймаю Угорщину як нашого недруга. Орбан договорився до того, що вони вороги. Ви точно хочете ворогувати з Україною, серйозно? Я сприймаю його як правого популіста, який над усе боїться втратити владу. З чого ми взяли, що це позиція Угорщини? Побачимо, якою виявиться позиція Угорщини у квітні. Щиро сподіваюся, що це непорозуміння позбудеться влади.
Нещодавно я повернувся зі Скандинавії. Я не знаю, як ще має виглядати любов одних країн до інших, але це справді любов. Коли вони бачать, що ти з України, у формі, говорять: «Ви наш щит. Ви воюєте, щоб у нас не було війни». І це не в якійсь бульбашці — просто на вулиці люди зустрічають і це все кажуть.
Далі балтійці, Німеччина, Франція.
Польща теж точно наш партнер, попри все те, що несеться. У мене до Польщі лише одне питання: навіщо зараз порушувати питання історії, якщо ми з вами можемо профукати питання майбутнього?
Також варто враховувати, що ми говоримо про демократичні суспільства, а вони не монолітні. Я спілкуюся з польськими військовими, і там немає всієї тієї маячні, яку можна побачити в публічному дискурсі. Там розмови про війну.
У Великій Британії я теж був, вони також дуже дружно налаштовані й зацікавлені в нашій співпраці.
Я ніколи не чув, щоб в українській армії для покарання страчували людей. А в росіян це звична історія
Ви бачите людиноцентризм у Збройних силах України? Чим наша армія відрізняється від російської?
Поза сумнівом, вона відрізняється вже на старті, бо ми захищаємо своє, а вони намагаються окупувати наше. Як не крути, як ти печенігів не вигадуй, усе одно воно так.
Перед тим, як перейти до розмови про людський вимір, маю все-таки сказати, що я певною мірою в бульбашці. Добробат — це завжди добробат. До 2022 року ми були з рухом «Гонор», командиром однойменної роти я став у кінці 2023 року. Для мене величезна честь просто бути вписаним як один з командирів.
Зараз там інший командир, дуже гідна людина. Його позивний Дід, він не медійний, але я про нього завжди кажу, тому що про цю людину мають знати українці. Коли ти з добробату, то це про дружбу. Ми з деякими теперішніми побратимами товаришуємо ще з часів Майдану. Це не може бути репрезентативна вибірка, тому я буду описувати свій досвід.
Є речі, базові у відносинах. Перша — повага, гідність. Навіть якщо командир — твій друг, все одно ти несеш відповідальність перед ним як командиром. Тобою рухає не те, що командир накричить, а певна відповідальність, яку ти на себе взяв добровільно. І навіть якщо у вас якісь різні погляди на певну ситуацію, ти можеш заперечити.
Ба більше, звична історія в нашому армійському середовищі — коли ти сперечаєшся з тим, хто вищий за званням. «За всієї поваги, брате, у мене така думка», — а далі йде аргумент. «Закрий рот, бо ти мій підлеглий», — за всю війну я жодного разу не чув такої розмови між командиром і підлеглим, якщо підлеглий аргументує, а не просто «я не хочу, бо не хочу».
Друга відмінність — про свободу. Я ніколи не чув, щоб в українській армії в покарання страчували людей. А в росіян це звична історія: коли хтось відмовляється йти вперед, його просто обнуляють. Чи це не різниця? Мені здається, ключова.
Навіть якщо піти в СЗЧ — адже це рішення людини. Ба більше, нерідко бійці, які до нас потрапляють із СЗЧ, потім проявляють себе дуже гідно.
Наскільки, на вашу думку, проблеми мобілізації посилені розгоном фейків про «бусифікацію»? Який вплив російських ІПСО?
Більшість бійців у батальйоні «Вовки Да Вінчі» — мобілізовані люди. Добробат базово був сформований у 2022 році з добровольців. У нас працюють рекрутингові центри, але на них припадає значно менша частка, ніж мобілізованих.
Як командир роти, я запитував, хто як потрапив у військо. Один каже: «Прийшла повістка, та й пішов». Ще хтось каже, що зустріли на вулиці, дали повістку, відповів: «Хлопці, я візьму».
Більшість людей самі не пішли воювати, коли почалася війна, але коли держава їх призвала — вони пішли. Такі епізоди не потрапляють на відео. Як багато ви бачили відео, де представники ТЦК зустрічають людину на вулиці, дають повістку і людина каже: «Добре, йду»? У поле зору потрапляють лише ті відео, де є скандал.
Проблема «бусифікації» є, я погоджуюся, але причина цієї проблеми — все ж таки люди, які відмовляються виконувати свій обов'язок.
Коли ці люди кажуть: «Я маю право відмовитися від цього обов'язку» — як це? Ти говориш про права, кажучи, що ти маєш право відмовитись від обов'язку? Ні-ні, друже, право й обов'язок — це знак дорівнює.
Якщо ти хочеш мати права, держава має забезпечити тобі ці права. Наприклад, право на свободу. Але ж для того, щоб забезпечити право на свободу, щоб іноземний військовий не прийшов до твоєї хати, ти маєш мати обов'язки. Права прямо пропорційні обов'язкам.
Не можна так, що я маю права, а обов'язки — це ваше. Так це не працює. Не треба плутати причину і наслідок.
Питання не в тому, що в тебе є страх, а в тому, що ти з цим страхом робиш
Що вас, військового, напружує в суспільних настроях? Що маємо проговорювати, щоб запобігати розламам між цивільними і військовими?
Власне, те, що я маю право відмовитися від обов'язків — це тригерить, але я бачу це більше в інтернеті, ніж на вулицях.
Я жодним чином не наполягаю і навіть не натякаю, що всі військовозобов'язані мають пройти те, що ми пройшли під Бахмутом, тобто стрілецькі бої, коли ти бачиш того, кого знищуєш, і він кидає в тебе гранату.
Не натякаю, що всі мають це пройти. Але якщо ти громадянин держави, то несеш відповідальність за неї в міру своїх можливостей. Знайди собі можливість цю відповідальність реалізувати.
Піди в рекрутинговий центр, знайди посаду діловода — вони не сидять на позиціях. Знайди посаду оператора, якщо боїшся. Страх — це нормально. Питання не в тому, що в тебе є страх, а в тому, що ти з цим страхом робиш. Боїшся бути піхотинцем — навчися бути оператором. Якщо оператор — все одно занадто високий ризик, знайди собі якусь адміністративну посаду. Немає адміністративних посад — знайди собі позицію в оборонпромі.
Знайди себе в питанні захисту держави, а не розповідай мені, що нормально уникати цієї відповідальності.
Це тригерить, але таке я бачу переважно. На вулиці ще жодного разу не було, щоб хтось мені розповідав подібні дивні історії.
Не варто міряти рівень нашої суспільної напруги потоком свідомості, який можна побачити в Threads. Філія пекла тепер перемістилася туди, а раніше була у Twitter.
Як знаходити в собі сили діяти далі в умовах тривалої війни на виснаження?
Я дав собі відповідь на це запитання ранньої весни 2023 року, під час інтерв'ю Анні Калюжній для Bihus.Info, яка питала моєї думки, чи довго ще триватиме війна. Я сказав: «Це на роки». Я вже тоді усвідомив це. Я просто побачив, як росіяни не жаліють своєї піхоти.
Росіяни відкрили скриньку Пандори і воюватимуть, поки не втратять спроможності робити це. Поки в них не закінчаться люди й ресурс продовжувати цю війну. А це на роки.
І ще тоді сказав — вибачте, з пісні слів не викинеш: «Треба ї**шить, поки вони не втратять спроможність». У нас іншого виходу немає.
Коли настане це виснаження, не знає ніхто. Але до того, як це станеться, ми маємо бути готові до жорсткої тривалої війни. Лише з цим розумінням таки дотягнемо до того виснаження.
Не треба вірити в чудеса. Не зупиниться Путін, цього року точно ні. Вони зараз готують весняно-літню кампанію. Які можуть бути перемовини?
Це, до речі, ще один аргумент для тих достойників, які нас переконують, що треба зараз піти на територіальні поступки. Не треба. Якщо ми вийдемо з Донбасу, то вони весняно-літню кампанію продовжать на території Дніпропетровщини чи якоїсь іншої області.
Ні, нам треба їх сточувати і сточувати, водночас ставати частиною Європи. Ще більше інтегруватися в безпекову структуру Європи. Такими моделями, як я описав, безперервного оновлення.
Нам потрібно більше взаємодії з європейцями, більше спільних виробництв, більше спільних навчань, коли ми їх навчаємо. У нас є тисячі людей, які мають неоціненний досвід, а за станом здоров'я воювати вже не можуть. Вони готові передавати цей досвід. Звісно, що його треба передавати, зокрема й іноземцям, взамін на їхню підтримку, фінансову і виробничу.
Про що я мрію? Втягнути Росію в гонку озброєнь з Європою. Росія завжди програє гонки озброєнь.
Є чітке розуміння: коли Росія втратить спроможність нас убивати, тоді війна закінчиться. Яка тоді буде територіальна конфігурація?
Я не кричу про кордони 1991 року, але допускаю, що ми можемо туди повернутися. Просто тому, що Росія втратить спроможність вести активні бойові дії й попросить про зупинку, а Україна, сподіваюся, скаже: «Так, ми готові про це говорити, але після усунення першопричин конфлікту. Першопричина — порушення територіальної цілісності. Ви подумайте поки, а ми продовжимо вас довбати».