Луганськ — Київ
Якби історії мали колір, то ця точно була б усіх відтінків блакитного, аж до синього. Як колір очей Ганни, неба над улюбленими Меганомом і горою Узун-Сирт, коли її параплан підхоплювали повітряні потоки, моря біля підніжжя Караул-Оба. Квартири в рідному Луганську, стіни якої вона перефарбовувала і перефарбовувала, аж поки ті не стали до неможливого яскраво-блакитними. Здавалося, та яскравість ніколи не набридне.
У неї був її затишний світ, рідні, друзі. До параплана ще й велосипед, байдарка і лижі. Психологія — її третя освіта після економіки й маркетингу. Вона згадала про неї після народження доньки, коли захотілося щось змінити. Прикраси, які Ганна робили з полімерної глини і які приносили їй стабільний дохід. Політикою вона не цікавилась, не звикла запам’ятовувати обличчя політиків і взагалі знати їх.
З цієї бульбашки її і висмикнув Майдан. Вона приєдналася до його Психологічної служби в січні 2014-го. Почала їздити з Луганська до Києва, чергувала разом з іншими психологами-волонтерами в медпунктах. Просто чомусь не змогла всидіти вдома, можливо, надто довго жила своїм життям.
— Десь за два роки до того сталася історія, яка змусила мене замислитися, з якими ідеями я виросла і чому, — розповідає вона. — У Львові проходив навчальний захід з групою з Молдови, після якого в нас мала бути екскурсія по місту. Ми попросили гіда розмовляти російською. Мовляв, це ж іноземна делегація і вони не розуміють української. Наша гідеса — чудова жінка, розповідала російською, але знаєте, з такою відчутною агресією. Пам’ятаю, як нас привезли на Личаківський цвинтар, і вона каже з наголосом: «А ось тут поховані наші герої — воїни УПА». Я дивилась на неї і думала, а чому так? Ми ж приблизно одного віку, народилися в одній країні. У старших класах я вчилась уже у вільній Україні, а таке враження, ніби знаю іншу історію. У ній якісь зовсім інші акценти. Тоді і з’явилося питання: як так трапилося, що, навчаючись за українськими підручниками, я знаю не ту історію, яку, наприклад, знають жителі західних регіонів, і чому настільки різне уявлення про події в Україні. Це був такий поштовх, коли я побачила різницю і почала про неї думати. 2014-й у цьому процесі поставив крапку.
Може, то був лютневий Київ, який вразив сумішшю болю і взаємодопомоги і чи не вперше змусив пишатися приналежністю до країни. Але радше все ж Луганськ, який тепер пов’язаний з втратою. Друзів і близьких, яким, як виявилось, комфортніше по інший бік барикад. Дому і всього того, хорошого і щасливого, що в ньому було. Залишалася тільки надія, що нове життя варте цих втрат.
Київ — Луганськ
«Ідеш сьогодні на Майдан?» — почула вона, щойно повернулася додому з Києва. Ганна приїхала в Луганськ, коли російські війська вторглися в Крим, боялася за доньку. А ще дуже втомилася. Проте без жодних пауз відповіла: «Звісно, йду».
Найбільше тоді зігрівало, що люди, яких вона знала з дитинства й цінувала, з якими не бачилась по 10–15 років, опинилися поруч. Тоді на мітинги за єдину Україну вдавалося збирати і тисячу людей. Усе змінилося з моменту захоплення проросійськими силами будівлі СБУ.
Те, що відбувалося далі, вже мало нагадувало Майдан. З вулиць зникли міліція і ДАІ, натомість з’явилися люди з автоматами. Ганна ходила під СБУ, фіксувала, що там відбувається, і висвітлювала події у фейсбуці: барикади, колючий дріт, п’яні, чоловіки в медичних масках, з битками і металевими прутами, наметове містечко, заклики провести референдум, люди, які скандують «Россия» і обговорюють розміри російських пенсій.
— Знаєте, як з невеликими містами? Там усе любиш, бо там усе твоє — всі вулиці, всі сквери. Важко було бачити захоплену будівлю СБУ. З одного боку, населення Луганська — 500 тисяч. Це багато. З іншого боку, місто надто компактне, аби не помічати, що частина людей це підтримала. І підтримали ті, кого ти знаєш. З’явилась образа: у наш дім прийшли загарбники, і були ті, хто на їхньому боці.
Попри це, на вулиці виходили і з українськими прапорами. Доходило вже до того, що не встигали мітингувальники отримати повідомлення про місце збору, а під СБУ вже був натовп з палицями напоготові.
«Друзі! Зараз як ніколи ми маємо бути разом! Завтра о 12:00 на Шевченка. Без паніки, але разом із символікою беремо засоби захисту».
— Знаєте, в Києві це було про таке єднання, підтримку, про відчуття себе частиною великої країни, а в Луганську це було про втрату відчуття цієї підтримки. Ми звертались до українських медіа, щоб Луганськ нарешті помітили, і чули у відповідь: у нас немає планів їхати до вас. Навіть друзі з Києва казали: «Кого у вас там рятувати, всі ж сєпари». Але я нікого не засуджую. Адже і сама пам’ятаю, як мені з дитинства розповідали, що я росіянка, і як я не піддавала це сумніву, поки питання самоідентифікації не постало критично. Росія десятиріччями фахово працювала на розділення, і на кожен регіон була своя пропаганда. Вочевидь, люди не розуміли, що в нас відбувалось, і це треба було міняти.
Зрештою завдяки наполегливості луганських активістів новини про місто все ж потрапили в прайм-тайм.
— Тому, мабуть, Майдан у Луганську для мене — це саме про боротьбу, коли ти наодинці, коли ти мав ще довести, що гідний бути частиною цієї єдності.
І, зрештою, ризикував заради цього.
«Срочно прошу помощи: контакты в СБУ, МВД, информационный шум, СМИ, все, что может быть полезно для освобождения Алексея Биды и Анны Мокроусовой, захваченных около 2-х часов назад сепаратистами. Анна находится в СБУ, местоположение Алексея не известно».
На початку травня 2014-го Анну з її другом співорганізатором Громадського сектору Луганського Євромайдану Олексієм Бідою проросійські бойовики викрали просто з вулиці. Переговори про звільнення вів Андрій Парубій. Їх відпустили через добу. За кілька днів Ганна з донькою вже були в Києві, а її стрічка у фейсбуці рясніла дописами, які починались з «У Луганську сьогодні чергове викрадення».
Відтоді вона неодноразово зустрічатиме людей з полону. Так замість блакитної квартири в Луганську з’явиться «Блакитний птах».
— Мені навіть трошки соромно, бо тоді те, що я пережила, називали полоном. А зараз я думаю: «Господи, ну хто такого не пережив?». Це, напевно, таке внутрішнє знецінення. Той досвід дійсно був специфічним і достатньо травматичним для України 2014 року. Але не для України після 2022-го. Водночас я намагалася переосмислити його і завдяки цьому можу в якихось нюансах краще розуміти людей, які були в російській неволі.
Блакитний птах
Коли вони переїхали до Києва і, як перекотиполе, переміщувалися з квартири на квартиру, шестирічна донька питала: «Може, якщо ми продамо всі мої іграшки в Луганську, то зможемо тут купити квартиру?». Ганна оберігала дитину, як могла, але та все одно розуміла, що відбувається. Дивувалась, що в Києві всюди українські прапори і це нормально, а на майданчиках крейдою писала «Єдина Україна».
Ганна ж знову без пауз пірнула у волонтерство разом з громадською ініціативою «Восток СОС» (зараз «Схід SOS». — LB.ua). Невелика команда допомагала з розселенням тим, хто виїжджав з Донецької і Луганської областей, надавала інформаційну, правову та медичну допомогу. Водночас більшість волонтерів і самі були вимушеними переселенцями, без постійного житла і місця роботи. Як, власне, і Ганна.
Цей був той період, коли з тобою дитина, валіза і взагалі невідомо, що робити далі. Бо ще тягнеш за собою старе життя, носиш зі собою претензії до людей, які обіцяли і не підтримали. А потім одного дня з’являється усвідомлення: є ти, і ти точно зі всім впораєшся. А як інакше, бо ти допомагаєш людям переїжджати, спілкуєшся з місією ОБСЄ, робиш те, чого ніколи від себе не очікувала.
Тоді вона майже цілодобово відповідала на дзвінки родичів викрадених активістів. І якоїсь миті перестала боятися вигляду покалічених людей, бо рідко хто уникав побиття. Просто їх треба було врятувати, вивезти в безпечне місце, знайти гроші на лікування. Знала, що в різних місцях утримання до заручників застосовують свій арсенал тортур. Що серед перших викрадених були люди, які підтримували Майдан, а потім їх забирали за доносами, зокрема, сусідів або задля викупу, або просто висмикували з вулиць, щоб мобілізувати, коли вже почались активні бойові дії, чи утримували в заручниках для подальшого обміну. Когось вдавалося знайти, а хтось зникав.
«Ми вже рік займаємось усім. Ми пишемо рекомендації для родичів. Ми збираємо бази зниклих безвісти і військовополонених. Ми допомагаємо армії і переселенцям. Ми лікуємо людей. І збираємо круглі столи з владою, щоб вносити свої пропозиції. Ми шукаємо варіанти евакуації людей і потім шукаємо їм житло. І ще ми дуже втомились. Частину нашої з вами робити вже мала би взяти на себе держава. Але тим не менше все ще залишилось багато питань, які наразі наша влада навіть не розглядає як проблеми. І ми намагаємось міняти систему, проте все ще є багато ситуацій, в яких люди потребують нашої допомоги».
Це допис із сайту «Блакитного птаха», датований 2015-м — роком створення організації. Коли думали над назвою, згадали Метерлінка. Хотіли, щоб вона асоціювалась з надією, колись пояснювала Ганна.
Вона розуміла, що роботу із сім’ями полонених і зниклих безвісти й тими, кого вдалося витягнути з неволі, треба виокремлювати, щоб зосередитися на ній максимально комплексно. Бо вже відчувались і нестача рук, і потреба масштабувати систему підтримки, яку вибудовували буквально з нуля. Водночас хотілося дати відчуття безпеки тим, хто потребував допомоги. Бо для людей, які пережили полон, катування, важливо розуміти, що це коло своїх, каже вона.
І все одно Ганна не підозрювала, наскільки довга попереду дистанція. Перші пів року навіть не хотіла орендувати квартиру, поки не настав час віддавати доньку до школи.
— У глибині душі все ж ми вірили, що ось-ось повернемось додому. І у своїй роботі я так само вірила, що ось-ось почну займатися чимось хорошим.
А потім, у тому ж 2015-му, була поїздка в Грузію, де Ганна разом з колегами зустрічалася з родинами зниклих безвісти в російсько-грузинській війні. Там вона побачила жінок, які все ще шукали своїх близьких.
— Мене це вразило. Адже йшлося про набагато меншу територіально Грузію. І активна фаза війни там тривала не так довго, як у нас. Але минуло стільки років — і вони продовжують пошуки. Це означало, що навіть якби у 2015 році якимось дивом наша війна завершилась, то, на жаль, це не означало б завершення моєї роботи з підтримки родин безвісти зниклих. Тим паче, що росіяни роблять усе можливе, у тому числі і перепоховують тіла, щоб завдати якомога більшого болю. І наш ворог не дає нам шансів на те, що все закінчиться якось людяно. За цих обставин родини потребуватимуть довготривалої підтримки. І важливо, щоб на якомусь етапі вони не були непобаченими і непочутими.
Тому в «Блакитному птаху» завжди беруть слухавку.
Зробити краще
З повномасштабним вторгненням лік захоплених у полон військових і цивільних, яких незаконно утримує Росія, зниклих безвісти пішов на десятки тисяч.
— Я думаю, що більшість моїх знайомих у принципі жили з розумінням, що можлива ескалація. Невідомо як і коли, але буде.
Навіть у 2014 році, коли Ганна вирішувала, куди виїжджати з Луганська, в Київ чи Харків, то обрала все ж Київ, аби тільки подалі від Росії. А згодом відмовилися від ідеї переїхати в менший Чернігів, знов же через близькість до кордону, хоча й почувалася в Києві не дуже комфортно через його масштаби.
А в організації завчасно готувалися до різних варіантів розвитку подій. Налаштовували безпекові процеси так, щоб захистити людей, які до них зверталися. Домовилися з партнерською організацією з цифрової безпеки, що всі їхні бази даних на території України закриють. Чистили комп’ютери, знищували документи, які нікому не мали потрапити на очі. А вдома в неї стояли зібрані валізи. Донька просила пообіцяти, що вони не опиняться в окупації знову.
З повномасштабним вторгненням виклики в роботі змінились. Якщо у 2014–2015 роках треба було кричати, що звільнення полонених людей має відбуватися системно під контролем держави, що це не мають робити польові командири, родичі, активісти чи перемовники, то зараз цього питання немає в порядку денному.
— Тепер ми боремося за якіснішу реабілітацію, підтримку, за людяніший підхід, за закони, які більше пасують ситуації. Тобто певна система вже є, і це те, чого вдалося домогтися. Є законодавство, хоча воно далеко не ідеальне й потребує удосконалення.
Як приклад Ганна наводить роботу в Комісії зі встановлення факту полону. Ця процедура відкриває шлях до отримання державної допомоги. У 2018 році вона увійшла до її складу і визнає, що це стало непростим випробуванням, яке підсвітило вади системи (нині в комісії колега Ганни. — LB.ua).
— Незважаючи на 11 років війни і те, скільки жахливих речей ми бачили й чули, в мене є дуже дитяче й ідеалістичне ставлення до людей. Я бачу в них світло. І в моїй ідеалістичній картині світу є ідеалістичні уявлення про державу, в якій існує презумпція невинуватості. І так, важко було миритися з тим, що люди, які пережили полон, які боролися, потім мають доводити, що варті допомоги, що їх затримали саме за відстоювання національних інтересів, і боротися далі за свої права. Але ж незаконне позбавлення свободи цивільних на тимчасово окупованих територій у багатьох випадках не залежить від громадської та політичної позиції.
Ці люди так само постраждали і теж потребують системної підтримки. Тобто ми, як і у 2014-му, ламаємо голову, а як зробити краще. Бо весь цей час працюємо дійсно в незвіданому полі. Немає в сучасній історії прикладу країни, яка під час активних бойових дій звільняла б велику кількість людей, що пережили полон і тортури. А полон у росіян — це окрема тема. Бо там катування поставили на системному рівні. І ми працюємо з цими людьми зараз, під час активних бойових дій. Намагаємося не через роки, а одразу надати їм максимальну підтримку. Тож не дивно, що дуже багато речей доводиться уявляти і вигадувати, десь помилятися. Але зараз мені легше, бо я знайшла опору в собі і довіряю своїм рішенням. І мені не страшно, як було на початках. Так чи інакше, це вже процес, в якому я не відчуваю, що одна, бо є підтримка на різних рівнях — і з боку держави, і з боку суспільства.
Хоча зі суспільством і сприйняттям теми полону не все так просто. Хтось, приміром, і досі зі здивуванням дізнається, що Росія утримує і катує цивільних. Щодо військових свої гойдалки.
— Я спостерігаю певну циклічність у ставленні до полонених. Пам’ятаю, коли в полон потрапляли перші військові, то складалося враження, що в нас ще залишається ця совєцька стигма про зраду, хоча вона вже й відчувалася як щось чужорідне. Повністю вона зникла десь до 2022 року. Потім був етап героїзації. Але згодом прийшло розуміння, що героїзувати полон, мабуть, теж не дуже добре. Бо бути героєм важко, бо герої не можуть хворіти, вони не можуть попросити допомоги, до них завжди високі вимоги. І знову виникло питання: тоді хто це? І я бачу, що сьогодні ми знову повертаємося до установки «військовий не має потрапляти в полон». Тобто на фоні такого загального виснаження в суспільстві чергуються різні стигми. Але загалом, можливо, ми все ж схиляємось до усвідомлення, що люди, які пережили полон – це найчастіше точно не зрадники і не герої саме через факт полону. Але точно це люди, які мають колосальну силу, бо вижили в тих умовах, яких не мало б бути. З іншого боку, ми їх всіх вважаємо травмованими, що теж не в кожному випадку правда. Чи вони травмовані, чи будуть для них якісь наслідки, залежить від багатьох факторів. І від того, яким було їхнє життя і ресурси до, їхніх можливостей після звільнення. І від того, наскільки якісно ми надамо підтримку на рівні держави, громад і суспільства в цілому.
Картонковий майдан
Ганна зізнається, що в неї ще не було часу на рефлексії про Майдан. Бо все ще доводиться бігти, хоча й хочеться час від часу зійти з дистанції. Вона сміється, згадуючи, як ще під час роботи у «Восток СОС» з колегами створили чат «Я йду».
— Насправді ці 11 років і я, і мої колеги, знайомі правозахисники постійно збираються піти. Куди завгодно. В гори, в бізнес, до себе у квартиру під ковдру і ніколи звідти не вилазити, не бачити людей. Ця ідея постійно циркулює. Ось буквально недавно говорила подрузі про те, що все, я йду. Вона каже: «Так, так, звісно, йдеш». І тут я згадала один момент: у дитинстві завжди мріяла рятувати тварин. Приносила їх додому, хотіла бути екологом, захоплювалась ідеями Всесвітнього фонду дикої природи. Я дійсно завжди бажала бути корисною і робити цей світ людянішим, лагіднішим і кращим. І ось же воно — це те, що я роблю. І я справді хотіла саме такого, а не чогось іншого.
Блакитний птах виявився поруч, як і писав Метерлінк.
— У 2014-му, 2015 році не було впевненості ні в собі, ні в завтрашньому дні. Не було де жити, в мене фактично нічого не було. І те, що з такої бази знайшлися сили щось робити, побудувати організацію, яку знають не тільки в Україні, це ще й тому, що світ мене підтримував. Мені і хотілося розчаруватися, але люди не давали — допомагали, давали сили, свої ресурси. І таким чином я йшла цим шляхом, який мені підсвічували. І відчувала, схоже, зараз це правильний шлях.
Неочікуваний для неї, але правильний.
— А коли вже не доведеться боротися активно, — сміється вона, — бо все ж у мене є плани і на пенсію, то я дуже хочу жити в більш затишному місці й опікуватися тваринами.
Якщо ж говорити про рефлексії, то, схоже, це питання радше до доньки Ганни, яка за цей час з першокласниці стала студенткою першого курсу і, як і мама, вивчає психологію.
— Коли намагалися ліквідувати антикорупційні органи, вони у своєму студентському чаті організувалися піти на протести. І вже я йшла з нею, а не навпаки. Дивилася на цих неймовірних дітей, які зібралися там. Була в такому захваті. А донька мені каже: «Мамо, ти просто не розумієш, що насправді ми виросли на ваших героїчних історіях і не хочемо якось знецінити ваш досвід. Ми хочемо бути не гіршими».
— Чи не розчаровує те, що тепер і вони мусять робити ту саму роботу? — питаю в неї.
— Я не дуже хороший історик, але мені здається, що не можна перестати боротися за свої права. Це якийсь постійний процес. І мене радує, що в Україні мені в цьому плані безпечно. Я знаю, що що б не відбувалося, є якась межа, і українці не забувають про те, що свобода — це боротьба, — каже Ганна, сидячи в кімнаті зі стінами глибокого синього кольору.