Миколай: початок легенди
Бородатий чарівник з добрими очима, якого бачимо на зображеннях, — цілком реальний чоловік, який, хоч жив дуже давно, залишив по собі чимало згадок. Ми навіть знаємо, який вигляд він міг мати: невисокого зросту (приблизно 167 см), з очима оливкового кольору і смаглявим обличчям, високим чолом, орлиним носом, гострими вилицями й підборіддям. Завдяки анатомічно-антропологічному дослідженню останків святого, яке 1953 року провів італійський професор Луїджі Мартіно, також відомо про хвороби і травми, яких зазнав Миколай. Пошкоджені суглоби, хребет і кістки грудної клітини свідчать про катування у в'язниці, а велике ущільнення черепної коробки — про довгий багаторічний вплив тюремного холоду й вологи.
Як розповідає провідний науковець Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, кандидатка історичних наук Галина Бондаренко, про святого Миколая переважно дізнаємося із агіографічних (житійних) джерел.
«Приблизно у 289 році в м. Патарі Лікійської області, що на південному узбережжі Малоазійського півострова, в родині благочестивих християн Нонни та Феофана народився хлопчик. Чудеса почалися вже в день його появи на світ. Одразу ж одужала мама, яка довго перед цим хворіла. За переказами, малюк відмовлявся від материнського молока в середу та п’ятницю, дотримуючись так посту.
Відомо, що він добре вчився, читав Святе Письмо, і рідний дядько Миколая, який був пресвітером, благословив його на священницьке служіння. Також відомо, що він побував у святих місцях й Єрусалимі, де відчув таке зворушення, що не хотів повертатися, але начебто йому з’явився Бог і наказав повернутися. Невдовзі його висвятили на єпископа в Мирі Лікійській, де він служив до кінця життя», — розповідає Галина Бондаренко.
Статус і влада не зіпсували Миколая: він приходив до найбідніших, рятував людей від смерті й голоду, визволяв з неволі.
«Переповідають, що служник у домі єпископа помітив, як зникають припаси з комори. Він вирішив піймати злодія і почав стежити. Здивуванню його не було меж, коли посеред ночі двері комори відчинив господар дому, склав припаси в мішок і пішов до міста, залишаючи їжу біля осель бідняків», — розповідає пані Галина.
Практично хрестоматійна історія, як Миколай підкинув гроші на посаг трьом сестрам, котрим через бідність не залишалося нічого іншого, як стати повіями.
Галина Бондаренко розповідає легенду, як Миколая запросили до імператора. За етикетом, він мусив зняти свій плащ, але не знайшов, де його подіти, і тоді почепив на сонячний промінь, що пробивався крізь вікно палацу.
А оця легенда — з улюблених. І в ній Миколай дещо відступає від свого образу милосердного і смиренного помічника. На Першому Вселенському соборі в Нікеї він, обстоюючи віру, зацідив в обличчя єретикові Арію. І начебто за це його позбавили сану й ув’язнили, але згодом звільнили, бо й тут сталося чергове диво.
Перевезення мощей: сюжет для екшну
Миколай Мирлікійський помер у 345 чи 351 році (за різними джерелами) і був похований у кафедральному соборі міста. Там його тіло зберігали майже 750 років. Коли сарацини захопили Миру, італійські купці з м. Барі вирішили таємно перевезти мощі до свого міста.
І хоча на іконах перенесення мощей святого Миколая бачимо, як ошатні люди на чолі з духовенством урочисто несуть труну зі святим від берега до храму, насправді ця історія більше нагадує екшн із сутичками, спробою підкупу, втечею та переслідуванням.
«У травні 1087-го три кораблі з Барі, завантажені зерном, пристали до берега в порту Андріаке, — розповідає Галина Бондаренко. — Храм з мощами був десь за три кілометри. Частина команди залишилася на кораблях, а решта як паломники рушила до Мири. У храмі вони спробували підкупити чотирьох ченців, а коли ті відмовилися, зв’язали їх і, розбивши раку, викрали останки. Щоправда, не всі — лише череп і більші кістки. Вони загорнули їх у полотно, і священник Драг виніс їх під своїм широким плащем. Коли городяни дізналися від монахів, що їх обікрали, розлючений натовп вирушив до берега. Але кораблі з реліквією вже були в морі».
Екстремальні обставини перевезення мощей засвідчив той самий професор Мартіно, який у 1953 р. досліджував останки. У його звіті йдеться, що на кістках є переломи, які могли стати наслідком грубої поспішної ексгумації.
Згодом таку саму «операцію» спробували повторити венеційці, але спізнилися. Їм дісталася лише невелика частина мощей, якими вони, звісно, не знехтували.
У місті Барі збудували собор, у крипті якого нині зберігаються мощі Миколая, храм став знаменитим паломницьким центром. Але й святиня в Мирі Лікійській (сучасне м. Демре в Туреччині), у якій свого часу служив Миколай і з якої викрали його останки, також залишається дуже популярною у християн. Кажуть, що в цих місцях Миколай особливо уважно вислуховує молитви й далі чинить дива.
Для українців — другий після Бога
Віддавна Миколай — найпопулярніший святий серед українців, його називали навіть «другим після Бога». А українці — ми ж такі: як уже щось полюбимо, то хочемо, щоб це належало тільки нам. У нас навіть Ісус, за легендами й переказами, народився в Україні. У колядках співають, що гуцули, а не царі зі сходу першими привітали Дитятко, ну і відоме: «Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі». Те саме зі святим Миколаєм: за народними переказами, цей святий ходив нашими землями і допомагав українцям.
«Культ святого Миколая на теренах Русі-України виник з початком утвердження християнства, — розповідає Галина Бондаренко. — Дослідження сучасних істориків свідчать, що таємне ім’я князя Володимира Святославича при хрещенні, ймовірно, було Миколай, так само як і християнське ім’я князя Аскольда. Саме князь Володимир, який, свого часу охрестившись у Херсонесі, привіз звідти ікону святителя, започаткував його культ. Чудотворні ікони святого Миколая мали Десятинна церква, Софія Київська. Про популярність святого свідчать зафіксовані в літописах історичні перекази, наприклад, легенда про порятунок дитини благочестивих киян. Сталося це приблизно в 1087–1091 роках. Подорожуючи човном з Вишгорода, куди родина їздила поклонитися святим Борису та Глібу, мати задрімала і впустила з рук дитину, що зникла під водою. Безутішні батьки довго молилися перед іконою святого Миколая в Софії Київській, а на ранок служник храму знайшов біля ікони дитину в мокрих пелюшках. Відтоді цей образ називають іконою Миколи Мокрого».
За словами дослідниці, ця ікона, датована Х століттям, опинилася в Сполучених Штатах. Перед вступом радянських військ до Києва 1943 року її вивіз за кордон єпископ Мстислав (Скрипник). Нині вона зберігається в храмі Святої Трійці у Брукліні. Православна церква США пообіцяла повернути святиню в Україну. Після війни.
Галина Бондаренко розповідає, що свідченням народної любові до святого Миколая є багато церков на його честь, а також ікони в кожному храмі й у кожному домі.
«Святого зображали в архієрейському вбранні з Євангелієм у лівій руці та жестом благословення правою рукою. На більш ранніх іконах він був з непокритою головою, на пізніших — у митрі. На образах доби бароко (XVII–XVIII століття) вбрання святого й аксесуари покриті квітами, гаптуванням. Ікона Миколи Чудотворця була майже в кожному домі, його образок брали зі собою рибалки, козаки, чумаки. У музейних збірках збереглися чумацькі ікони, намальовані на сухій камбалі», — зазначає науковиця.
«Коля, братан, допоможи!»
У час війни святий Миколай став ще затребуванішим. Він, давній заступник і покровитель козаків, лицарів, воїнів, нині вислуховує молитви українських захисників і відгукується на них.
«Подруга розповіла мені таку чудесну історію. Її племінник воює на Донецькому напрямку. Торік в одному напівзруйнованому будинку, де він ховався разом з побратимами, серед руїн знайшов ікону святого Миколая і забрав її зі собою. Цей хлопець не дуже релігійний, не вмів молитися, але в якийсь скрутний момент узяв ікону і звернувся: "Коля, братан, допоможи нам!». І хлопці вижили в бою. Мене дуже зворушила ця проста, але щира молитва. Як стверджує моя подруга, відтоді в підрозділі запровадили традицію: вирушаючи на завдання, стають на коліна перед іконою, промовляють «Отче наш» і просять святого Миколая захистити їх. І досі ніхто з його підрозділу не загинув», — розповідає Галина Бондаренко.
А ще Миколая, мабуть, шанують через його універсальність. Якщо інші святі часто мають вузьку спеціалізацію, то Миколая вважали своїм захисником і покровителем мореплавці й загалом різні мандрівники, ремісники, воїни. Особливо полюбили бородатого дідуся-чарівника діти, які так чекають на подарунки святого Миколая.
«Людям подобалося, що Миколай простий, доступний, безкорисливий, який допомагає і бідним, і скривдженим, навіть грішникам, відкинутим суспільством. Цей образ поєднався з архетипом першопредка, старійшини роду — сивого літнього чоловіка, який усім керує, усього навчає і якому поклоняються», — уточнює Галина Бондаренко.
Чому ми так любимо святого Миколая і так чекаємо на нього? Певне, тому що він приносить світло навіть у найтемніші часи, дає дітям віру в диво, а дорослих вчить самим бути хоч інколи чарівниками. А це ж такі дорогі подарунки. Хіба ні?
