Про автономність університетів
Проблеми, які Україна вирішує сьогодні в галузі вищої освіти, тягнуться ще з 90-х років, каже Сергій Квіт. І головна їхня причина — держава контролює фінансове життя університетів.
«Хороший приклад — тривалий час казначейство не перераховує грошей на дослідження, як абітурієнти і їхні батьки дивляться на освіту, на вступну кампанію тощо. Тобто дослідження потрібне нам не після вступної кампанії, а перед тим, як ми будемо приймати документи. А держава дивиться на наші кошти, як на свої. Причому це навіть не спецфонд, хоча й спецфонд не бюджетні кошти. Але це гроші, які ми залучили, спонсорські гроші з формулюванням на розвиток академії, і ми не можемо їх добитися», — бідкається ректор.
Це при тому, зазначає він, що під час його міністерської каденції (лютий 2014 — квітень 2016. — С.К.) вдалося домогтися права для університетів розміщувати свої рахунки в державних банках. Але зараз його значною мірою нівелювали, каже Квіт.
«Ключовою ідеєю закону про вищу освіту була всебічна університетська автономія: академічна, фінансова, організаційна. Академічної ми добилися — усі наші університети мають такі самі права, як американські університети, канадські чи австралійські. Але університети не можуть капіталізувати свої здобутки, тому що держава продовжує контролювати їхнє фінансове життя.
Я розумію, що якісь речі не можуть бути імплементовані під час повномасштабного вторгнення. Але ми повинні бачити перспективу, куди ми рухаємося. Можна якісь рішення відтерміновувати, але немає альтернативи автономії», — зауважує ректор КМА. За західною аналогією, національний інтерес держави має полягати в тому, щоб були якісні випускники, результати якісних досліджень, які змінювали б економіку, суспільство, а не в тому, щоб проконтролювати, який стіл купує університет і за скільки, додає він.
«Ми в основному підтримуємо пропозиції Міністерства освіти. Проблема в тому, що міністерство саме не може змінити систему, не спираючись на підтримку й розуміння уряду й Верховної Ради. Тобто в суспільстві має бути розуміння, куди ми маємо рухатися. Якісь рішення приймають, якісь шляхи оголошують, але потім змінюються пріоритети — рішення іноді зависають і не можуть бути доведені до кінця.
Університети, а за ними й суспільство, а за ними студенти-абітурієнти і їхні батьки повинні бачити перспективу. Оцю перспективу обов'язково треба вказати — ми повинні мати сильні, спроможні й автономні відповідальні університети. І тоді проблема скорочення мережі наполовину відпаде», — вважає Сергій Квіт.
«Якщо університет несе фінансову відповідальність, це корелюється з тим, що він спирається на свою репутацію. Нема репутації — нема грошей. Оце має бути першочерговим», — наполягає він.
Про наглядові ради
Питання ефективних наглядових рад у вищих навчальних закладах порушила в.о. ректора НАУ Ксенія Семенова. На її думку, корпоративна форма управління могла б урятувати виші від неефективного ректорського керівництва. Сергій Квіт тезу Семенової підтримує, однак зауважує, що це все одно зав’язано на автономності навчальних закладів.
«Це дуже правильно. І найбільш впливові наглядові ради, які мають владу, — в Америці. Вони можуть запросто звільнити ректора, за секунду поміняти його. Але проблема в тому, що вони приносять в університет усі ресурси. Тобто вони ніяк не залежні від держави, абсолютно. В Україні лишається сталінська система. Один ректор відповідає за все. Не може наглядова рада в наших умовах мати більше повноважень, тому що вона ні за що не буде відповідати. Відповідати юридично буде тільки ректор. Тому це не тільки питання однієї постанови. Щоб прийти до корпоративного управління, нам треба зробити університети відповідальними фінансово, значить — автономними», — каже очільник Могилянки.
Чи всім потрібна вища освіта
У Радянському Союзі була приблизно однакова статистика із Заходом — студентами ставали приблизно 20 % випускників шкіл, решта йшли на ринок праці, згадує Сергій Квіт.
«Це було абсолютно нормально. Я сам учився в ПТУ. Зараз Євросоюз декларує, що приблизно 30 % випускників шкіл ідуть учитися. У нас, я думаю, набагато більше (42 % — така цифра пролунала під час дискусії. — Ред.). Непропорційно. Не можуть усі йти в університети. Не тому, що не можуть, хоча багато хто не може. А тому, що їм це непотрібно — життя дуже велике. Але вони не можуть знайти гідну роботу з хорошою зарплатою на ринку праці.
Не може бідна країна мати сучасні якісні університети. Це взаємозалежно. Університети створюють інноваційну економіку. Вони дають людей на ринок праці. Але економіка має бути належною. Без належної економіки не буде якісних університетів, конкурентоздатних, принаймні на міжнародній арені», — відзначає ректор.
Освіта під час війни
Уряди всіх країн під час Другої світової війни завжди намагалися продовжувати освітній процес, наскільки це було можливо. Це важливо не тільки для підготовки кадрів — Україна так створює перспективу повернення родинам, які виїхали за кордон, зауважує Сергій Квіт. Якщо не буде освітньої системи, молоді люди просто не будуть пов'язувати своє майбутнє з Україною.
За словами Квіта, Могилянка під час повномасштабної війни відкрила факультет наук про здоров'я і школу професійно-природної освіти.
«Ми в процесі створення медичного факультету. Це буде державно-приватне партнерство. Тобто створили такий великий проєкт Kyiv-Mohyla Global Academy. Міжнародна співпраця зростає. Але я хочу сказати, що наш університет залишається у своїй ніші. Ми пишаємося нашою спільнотою. Спільнота — це головне. Не факультети, а спільнота. Це те, що найпривабливіше для абітурієнтів і їхніх родин, для їхніх батьків. Вони йдуть свідомо. І в нас не змінилося майже нічого в сенсі статистики вступної кампанії», — наголошує ректор Києво-Могилянської академії.
Освіта й ринок праці
На думку Сергія Квіта, важливо пов’язати систему освіти з ринком праці, оскільки працедавці сьогодні не замовляють підготовки фахівців, не беруть участі у створенні й розвитку освітніх програм.
«Коли ми працювали над законом про вищу освіту, у 2011–2012 роках, на початку 2013 року, то в законодавстві створили перспективи, відкрили офіційний, легальний шлях для працедавців улізти в аудиторії. Ми створили Національне агентство забезпечення якості вищої освіти... Але працедавці залишаються в основній масі інертними до освіти, вони налаштовані донавчати випускників, не впливають на заклади вищої освіти. Переважно.
А великі працедавці ще гірші. Я не кажу, що всі, звичайно. Але те, з чим я стикався — вони не вірять у те, що українські університети чи українські дослідники, науковці можуть запропонувати, скажімо, продукт: ліки або винаходи, які можуть стати інноваціями. Вони готові платити більше упакованим продуктам західним, ніж сподіватися вирощувати цей продукт у себе», — зауважує ректор.
Відповідно, університети «представляють часто як працедавців своїх випускників, з якими вони в комфортних стосунках».
«Прийдіть на випуск, скажіть випускникам, як добре вам вчилося. Але це не запит, не критичне ставлення, не участь. І тим більше, не участь матеріальна. І тим більше, не участь матеріальна в розвитку західної освіти», — додає він.
Важливість наукових досліджень
У контексті обговорення вищої освіти надважливо загадати й важливість наукових досліджень, підкреслює Сергій Квіт. Без наукових досліджень немає майбутньої України, вважає він, бо саме вони перетворюються в інновації.
«Ми не можемо це відбудувати з нуля. У нас щось лишилося від радянського військово-промислового комплексу, і воно котиться, але це не перспектива. Про ці речі ми повинні говорити окремо, ми повинні інтегрувати систему Національної академії наук і систему наших університетів, і це має стати частиною політики. Дуже сподіваємося, що після війни повернемося повною мірою до такого роду питань», — каже Квіт. Адже у глобальних рейтингах університетів саме наукові дослідження, їхнє втілення, публікації дають найбільший результат, додає він.
«Колись ми підраховували, скільки Україна витрачає на наукові дослідження, якщо взяти системи Національної академії наук, університети, галузеві інститути, — це буде приблизно те, що витрачає на наукові дослідження один європейський університет середнього розміру. Це ніщо.
Чому ми лишаємося на плаву? Через інтернаціоналізацію. Тобто наш видатний дослідник однією ногою в нашому академічному інституті, іншою ногою — в Америці, Німеччині, Франції, там, де він може реалізуватися, тому й публікації виходять. Ми підтримуємо систему на плаву, але навіть не можемо зрозуміти конкурентність, яку складаємо. Це серйозна справа: немає вищої освіти без наукових досліджень», — резюмує очільник Могилянки.
