Дихав, як собачка
Микола родом з Волині, до війни столярував. У перші дні повномасштабного вторгнення вирішив йти до війська, але в теробороні місця не вистачило, та й рідні благали лишитися вдома. Відсиджуватися довго не зміг. Навесні цього року опинився під Бахмутом у складі 60 ОПБр. 5 травня отримав поранення від снайперської кулі.
«Пекло було цілодобове. Ми стояли на вікнах усередині якоїсь хрущовки, перестрілки йшли туди-сюди. Мали не допустити просування ворожих груп. Знали, що по нас працював снайпер і позицію прострілювали. О десятій вечора поранили мого побратима. Він біг з тепловізором до вікна і потрапив у просвіт, де снайпер його впіймав. Десь о першій ночі трохи стихло, і я вирішив попити води й подрімати. Вважав, що снайпер уже перемістився, бо минуло три години, відколи він влучив у побратима. Я недооцінив ворога. Треба було переповзти, а я побіг. Те перебігання зайняло лише дві-три секунди, але куля дістала мене. Дуже пощастило, що влучила не прямо в голову, а зачепила обличчя», – розповідає воїн.
Куля пошкодила Миколі щоку й ніс. Він пригадує, що тоді здавалося, що розірвало все обличчя, бо кровотеча була сильна і він не знав, як з нею боротися. Боєць жартує, що міг хіба накласти турнікет на шию (про всяк випадок уточнимо, що турнікет на шиї неминуче призведе до смерті. — LB.ua). Виходити на точку евакуації довелося самому. Потім стабпункт у Часовому Ярі, лікарні в Краматорську, Ізюмі, Харкові. Але всюди мова йшла тільки про заходи, щоб зберегти життєво важливі функції організму.
«Мені розірвало ніс і щоку, усередині утворилися рубці, і це ускладнило дихання носом. Я відчував, що не можу вільно дихати, дихав, як собачка — через рот. Як зуби чистиш чи їси, то треба робити паузу, щоб подихати, і з рота все випадає. Але я на це не зважав, бо мені пощастило – я буду жити, у багатьох хлопців значно гірші поранення. У цю програму мене записала дружина, мабуть, щоб не витрачав даремно зубну пасту», – жартує Микола.
Бійця прооперували в рамках місії Face to Face за два дні до інтерв’ю. Наразі прогнози лікарів однозначні – Микола буде дихати вільно. Надалі чоловік планує повернутися до війська.
Я зловив два ВОГи
У сусідній палаті вдається поспілкуватися з Андрієм на псевдо Фенікс. Він просить кілька хвилин, щоб сконцентруватися. Хоче мати серйозний вигляд на фото, бо вважає, що з його ушкодженнями краще не посміхатися.
Андрій мешкав у Білій Церкві. Після 24 лютого 2022-го приєднався до добровольчих загонів, що несли службу на блокпостах поблизу столиці. Потім ЗСУ й навчання на офіцера. Зрештою опинився поблизу Авдіївки на чолі штурмової групи підрозділу Морської піхоти. 19 квітня під час бойового завдання він отримав важкі поранення.
«Ми штурмували під Новобахмутівкою, завдання було зайняти позиції противника. Погода була нельотна, дощ. Окопалися вони там чудово, тож швидкого штурму не вийшло. Ми з побратимом залягли під насипом залізничної колії. Нас сильно крили артилерію, а як припинився дощ, одразу полетіли дрони. З яких я і зловив два ВОГи: першим відірвало руку, другим розтрощило кістку гайморової пазухи, зламало ключицю і дрібними уламками посікло все тіло. Ще одне смішне вогнепальне поранення маю – великий палець на нозі, мабуть, рикошет».
«У момент поранення я нічого не відчув. Коли відірвало руку, турнікет надів побратим, бо я непритомнів. Хлопці хотіли відтягнути мене, але це було нереально, бо ключиця впиралась у бронік. Ще дві з половиною години я вів бій як міг, поки нас не накрили касетними боєприпасами. Зрозумів, що втрачаю сили, раптом почув, що їдуть наші «емки» (бронетранспортери Bradley М113). Я з останніх сил побіг ловити їх, щоб організувати евакуацію. Весь час переживав за своїх хлопців. На жаль, були в нас і двохсоті», – пригадує той день Андрій.
Як потім розповіли побратими, шолом й активний навушник прийняли на себе основний удар і врятували Андрієві життя. Один уламок розтрощив кістку обличчя, ще один зайшов у око. Після екстрених заходів у Покровську й Дніпрі в Києві почали боротьбу за руку. Спершу хотіли ампутувати до самого плеча, але ліктьовий суглоб удалося врятувати. Після цього настала черга обличчя.
«Я звернувся до лікарів з протезуванням щелепи, тоді дізнався про цю програму у Львові. Мені зробили КТ й усі інші дослідження. Американські спеціалісти розглянули й підтвердили, що згодні зайнятися. Я приїхав у п’ятницю, а у вівторок зранку мені зробили операцію. Установили титанову пластину замість роздробленої кістки й відновили перенісся», – розповідає Андрій.
Після курсу реабілітації військовослужбовець планує протезувати руку, а згодом повернутися на військову службу.
По той бік операційних дверей
Після інтерв’ю нам дозволяють зайти в операційні й подивитися на роботу хірургів. Щоб отримати доступ у цю зону, мусимо перевдягнутись у стерильне вбрання. Головне табу – доторкатися до чогось або когось.
Операційний блок складається з чотирьох кімнат, але в день нашого візиту задіяні три. Якщо ви знайомі з роботою хірургів тільки із серіалів, то обстановка всередині здивує. Ніякого напруження чи метушні, на чиємусь телефоні грає ненав’язлива музика. Медики роблять свою справу, встигають і відпустити жарт колезі чи поділитися випадком з практики. Може здатися, що вони виконують якусь буденну процедуру, як-от щеплення від ковіду.
Насправді під час цієї місії заплановано вісім надскладних реконструктивних операцій, де пацієнту пересаджують фрагмент кістки з ноги на обличчя, щоб відновити втрачені ділянки. Ми потрапили якраз на одну операцію із циклу.
З пацієнтом працюють 10–15 фахівців, розбиті на функціональні команди. Одні відділяють матеріал для пересадки з ноги, інші готують місце для імплантації. Ще є анестезіологи й допоміжний персонал. Таке хірургічне втручання може тривати до 15 годин, тому перші операції починаються о сьомій ранку й ідуть щільним потоком до самої ночі. Тож поставити кілька питань хірургам виявилося навіть складніше, ніж пацієнтам.
«Важко бачити цих сильних і молодих чоловіків з надзвичайно складними травмами й розуміти, що вони боротимуться з ними протягом усього свого життя. Мене це зачіпає найбільше. Наша мета — виправити ці травми і, наскільки це можливо, допомогти», – каже Грег Машкевич, не знімаючи маски й бінокулярів. За мить він повертається до вивчення 3D-моделі черепа пацієнта на екрані ноутбука. Грег прилетів з Нью-Йорка, він один з постійних учасників місії.
У передопераційній вдається впіймати колегу Грега. Інтерв’ю триває, поки він дезінфікує руки. Шерорд «Скотт» Татум із Сиракуз (штат Нью-Йорк) каже, що важливою ціллю місії є передача досвіду.
«Ми маємо досвід роботи в зонах бойових дій за останні 30 років. Особисто я працював у Югославії та Сальвадорі. Щойно в Україні почалася війна, ми зрозуміли, що будемо тут потрібні й матимемо змогу допомогти людям, а також передати свій досвід місцевим фахівцям. Торік ми були в Івано-Франківську, цього року – у Львові. Ми дуже щасливі й раді надавати цю допомогу», – Шерорд перепрошує, бо часу обмаль, і зникає за дверима.
За п’ять днів листопада у Львові команда з 25 фахівців міжнародної місії Face to Face прооперувала 32 українців з пораненнями, які потребували реконструктивної чи пластичної хірургії. Серед них військові й цивільні з травмами голови, обличчя, шиї та верхніх кінцівок. Скільки українців потребують таких операцій, ніхто відповісти не може. Певно, що дуже багато.
Американські лікарі схильні думати, що повертають людей до нормального життя. Але для багатьох українських пацієнтів це скоріше змога повернутися до бою. У країні, де життя й боротьба стали синонімами, обличчя воїнів, таких як Микола й Андрій, мабуть, є головним символом цієї боротьби.
