“На засіданні нашої кафедри в серпні завідувачка сказала, що з інституту звільнили 200 співробітників. У ректораті назвали цифру 163. Важко з’ясувати точно, але суті це не міняє”, – розповідає викладач рейтингового київського вишу, доцент, який працює в закладі близько 20 років і не виїжджав за кордон протягом останніх двох. – Більшість звільнених дійсно перебуває за межами України, але не всі. Двоє викладачів нашої кафедри працюють дистанційно з Польщі, наприклад. Їх не звільняють».
Доцент вважає, що двісті співробітників не зуміли домовитися з керівництвом про свій статус і зайнятість у команді, тому зосталися без роботи на початку навчального року. «У нас завжди багато що залежить від особистого ставлення керівництва і його настрою в конкретний момент. До того ж є різні причини цих звільнень. Я вважаю, що ключове слово не «закордон», а «реорганізація». З 15 кафедр інституту залишилося вісім робочих. Серед звільнених – лаборанти, методисти, технічні працівники. Щодо викладачів, то звільнили всіх, хто не має наукового ступеня. До цього року заборона на лекційну практику «неостепенених» (викладачів без наукового ступеня. – LB.ua) була суто формальною, тепер стала буквальною. У мене додалося навантаження, побільшало лекційних годин, зросла заробітна платня».
Викладачка іншого столичного вишу опинилася поміж тих, кому 2023-го не пощастило залишитися на роботі. Головною причиною скорочень штату її закладу фахівчиня вважає кількість студентів, які цього року вступили до вишу. Мовляв, значно впала порівняно з минулим роком, тому змінилися потреби у викладачах. «Притік студентів у виш зменшився у зв’язку з прийняттям закону, що не дає можливості уникнути мобілізації людям, які отримують другу вищу освіту. Тому на магістратуру попит різко впав». Цифри, які оприлюднив виш після завершення вступної кампанії, свідчать, що суттєвих змін у цьому закладі немає – 5000 проти 6000 торішніх. Версія викладачки про її вимушене безробіття у 2023/2024 році навряд чи відповідає дійсності. Роботодавці причини не пояснили.
«Можливо, проти мене спрацювало перебування в Німеччині впродовж першого року повномасштабного вторгнення. У нашому закладі до цього ставляться з осудом. Дарма, що я давно повернулась і відтоді постійно перебуваю в Києві», – зазначає вона.
Так чи інакше, голова Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак зазначив, що «прямої заборони продовжувати викладати, перебуваючи за кордоном, з боку Міністерства освіти немає. Це виключно рішення автономного закладу вищої освіти». Тобто вчені ради кожного вишу визначають самостійно, «що робити з викладачами, кого звільняти, кого найняти та які кафедри об’єднувати».
Також вони мають законне право не підписувати контрактів і не обґрунтовувати цього.
«На одній кафедрі пояснили, що керівництво вишу зробило так, що для підписання контракту на наступний рік потрібно обов’язково прибути в Київ. Можливість в онлайн-форматі або через пошту заблокували», – розповідає ексвикладачка Київського університету імені Бориса Грінченка, яка перебуває за кордоном. Ситуація в ньому набула розголосу і, за багатьма свідченнями, далеко не унікальна для системи вітчизняної вищої освіти.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка: реальність проти міфів
«Навколо кадрових змін у вишах останнім часом виникає багато міфів, – зазначає ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка професор Володимир Бугров. – Причина в недостатній поінформованості громадськості щодо змін у вищій школі та її життя під час повномасштабного вторгнення. Виникла нагальна потреба компенсувати інформаційний дефіцит, тож ставте питання – будемо відповідати».
На наше «Скільки працівників університету ви цього року звільнили?» професор реагує після невеликої, але виразної паузи: «Сотню. І не звільнили, а підписали угоди про припинення співпраці». За словами пана Бугрова, усе відбулося за згодою: «Переважно з нами більше не співпрацюють викладачі жіночої статі з дітьми, які виїхали за кордон минулого року. Розумієте, в Європі діти зобов’язані відвідувати садочки і школи. Вони й відвідують. Так відбувається соціальна адаптація, а згодом й інтеграція в суспільство іншої держави. Доросла людина, яка знає мову, знаходить роботу. Наші працівники зазвичай мову знають, і не одну». Університет ухвалив рішення поновити очне навчання «у максимальному форматі». «Тому людина, яка має роботу за кордоном, не має можливості працювати ще й у нас», – стверджує ректор.
Цього року в головний університет країни вступили 9413 абітурієнтів. Це менше, ніж минулоріч, але, запевняє ректор, виключно за рахунок демографічного фактора. «Жодних інших обставин, які вплинули б на бажання молоді навчатись у нас, немає».
Протягом повномасштабного вторгнення університет живе повноцінним науковим життям. «Пошкоджені корпуси відбудовуємо за гроші, зароблені університетом, і наших партнерів та благодійників, – запевняє професор. – Маємо достатньо укриттів, фактично повноцінних авдиторій, в яких можуть і будуть йти лекційні і практичні заняття. Дефіцит кадрів нам не загрожує. У зв’язку зі звільненням викладачів, поміж яких не тільки жінки, а й викладачі пенсійного віку, ми отримали можливість пропонувати вакансії нашим аспірантам. І так омолодити освітній процес, створити нову атмосферу, нові комунікаційні soft skills».
Євген Головаха: «Рівень освіти неминуче впаде»
Прокоментувати ситуацію зі звільненням тимчасових мігрантів ми попросили доктора філософських наук, професора, директора Інституту соціології НАН України Євгена Головаху. «Я вважаю, що звільнення фахівців вишів призведе до серйозних неприємностей в освіті, – зазначив соціолог. – Це точно не спрацює державі на користь. Якщо мова про тих, хто виїхав з повномасштабним вторгненням, то після такого звільнення вони вже не повернуться в країну. Ба більше, будуть ображені. Бажання співпрацювати з Україною, працювати на Україну не буде. Як і багатьох наукових зв’язків, які могли б виникнути, підтримувати інтелектуальний рівень держави. Рівень освіти неминуче впаде».
Заміною досвідчених гравців команди освітнього процесу аспірантами пан Євген також стривожений: «Це не вирішення проблеми. Аспірантів ще потрібно виростити, навчити. Хто їх буде вчити? Якщо не буде цікавих викладачів, то не буде й цікавих аспірантів, це ж зрозуміло. Дуже непростий, тонкий організм – виш з усіма його викладачами, студентами, взаємозв’язками, системою передачі та засвоєння знань. Не все працює за прямою схемою «виклав знання – засвоїв знання». Соціологічні дослідження підтверджують важливість безпосереднього спілкування викладачів і студентів, створення відповідної атмосфери на заняттях і поза ними. Для цього потрібні досвід, багаторічні практики, напрацювання. Виш – складно організована структура, і ставитися до неї потрібно обережно».
Якщо заклад вирішує перейти на офлайн-навчання за бажанням студентів, то пан Євген вважає виправданим замінити фахівців, які поїхали, бо вони об’єктивно не можуть бути на заняттях. Але відразу ж додає: «У всьому світі домінує змішана форма навчання. В Україні також. Навіть за офіційного офлайну в окремо взятому виші все одно частина лекцій або семінарів відбуватиметься онлайн. За таких умов рішення про заміну фахівців, що перебувають за кордоном, аспірантами вкрай недоречне. Зовсім неправильна позиція. Люди ж виїхали не за бажанням. У чому вони винні? Якщо людина за кордоном знайшла себе, це означає, що в неї за душею щось є. Фах, знання, перспективи, що там виявились затребуваними, а тут втрачені. А могли б зміцнювати Україну і працювати на державу, хоч людина тут і не живе».