Ірина – адміністраторка в шелтері для переселенців. Він розмістився в сторічному двоповерховому будинку на вулиці Личаківській, майже на виїзді зі Львова. Колись давно тут функціонувало відділення протитуберкульозного диспансеру, але після низки реорганізацій будівля лишилася пусткою. Дрібні ремонтні роботи в притулку тривають і після відкриття. Усунути наслідки кількарічного занепаду непросто.
За збігом обставин шелтер почав роботу 6 червня, того дня, коли російські війська підірвали дамбу Каховської ГЕС. Тому те, що більшість його кімнат займають саме херсонці, у певному сенсі символічно. Реєстраційний журнал дає трохи статистики: у притулку 14 житлових приміщень, у яких на цей час 46 осіб. За два тижні від початку роботи тут побувало 140 людей. Вільних місць немає. Тож питати про доцільність існування притулку без сенсу.
– Але, мабуть, нам доведеться заселятися лише на 50%, – перехоплює мої думки Ірина. – За день до відкриття ми з’ясували, що платимо за водовідведення, а в нас зливна яма. Ми вже звернулися, щоб нас під’єднали до каналізації, але, зрозуміло, це не станеться швидко. Яма заповнюється за півтори-дві доби. Якщо чесно, я дуже боюся, що будемо плавати в лайні. Я сьогодні душ ще не відмикала, щоб менше води зливалося.
Усередині прихистку дуже людно та голосно. На кухні ніде сісти, сходами бігають діти, двері на вулицю постійно гримають. Багато людей – означає багато роботи. Мити туалети, прибирати в кімнатах, стежити за порядком і тим, щоб було все необхідне. Такі функції Ірина називає примітивними. Більш тонка і важлива робота, яку їй доводиться виконувати, – спілкуватися з тими, кому потрібно виговоритися. Хтось питає про пораду або допомогу, хтось хоче поділитися горем, намагається впоратися з тим, що на серці. Домедичної психологічної допомоги потребують багато людей.
Ігор Іванович
На другому поверсі, ніби в очікуванні, стоїть чоловік. Майже сивий, але не справляє враження літньої людини. Підходжу познайомитися та поцікавитися його історією. Він з готовністю починає розмову.
Ігор Іванович із Чорноморського Херсонської області. Це крихітне селище площею менш ніж квадратний кілометр, що загубилося на карті на захід від дороги на Залізний Порт. Земля в тих місцях пласка, наче поверхня стола – зручно для землеробства. Цим і займався Ігор Іванович до початку повномасштабного вторгнення. Територію навколо окупували ще 24 лютого, проте ворожих військ поблизу села не було. Допоки не з’явилася «нова адміністрація».
– Головою став Миколай Димінський, це колишній мій інженер, працював у мене. Він з поплічниками привів другу бригаду Росгвардії до села. Село наше маленьке, і всі про кожного все знають. Усім було відоме моє ставлення до росіян. Ми з товаришами навіть навсправжки збиралися їм перешкоджати, готували коктейлі Молотова. Мене здали сусіди, я здогадуюся, хто саме. Солдати Росгвардії кілька разів приходили, допитували та били мене просто вдома. Двох моїх працівників теж відлупцювали. Після одного такого візиту нас повантажити в машину, возили десь дев’ять годин, врешті привезли в Олешківську тюрму. Там мене знову били, але я ні в чому не зізнався. За кілька днів мене випустили. Мабуть, повірили чи вирішили, що я їм не загрожую, не знаю. Пощастило, одним словом.
Спочатку Ігор Іванович повернувся в село, але швидко зрозумів, що треба тікати якнайшвидше. Місцеві колаборанти погрожували, що скоро прийдуть чечени і він так легко не відбудеться.
– Таких, як ти, вони відразу каструють.
Чоловік залишив усе, що мав, і вирушив до Криму, потім Росія, Латвія, Швеція, Польща і Львів. Донька Ігоря зараз у Швеції. На питання, чому не лишився з донькою, він каже коротко:
– Тягне додому.
І до того твердий голос починає тремтіти. Уже зайшовши до своєї кімнати та трохи впоравшись з емоціями, додає:
– Є надія, що скоро ситуація може змінитися. Мені лише 59 років, я й повоювати ще можу.
Дивна штука. Виходить, що Ігор Іванович, на відміну від більшості земляків, рухається в протилежному напрямку. Не з України, а навпаки. Стежачи за його поглядом, зауважую невеличкий живопис, що лежить на ліжку. На ньому – присмерковий пейзаж з полем квітів агресивного кольору артеріальної кровотечі.
– Я купив цю картину у Варшаві, вона заспокоює, дивлюся – і на душі легше, – пояснює чоловік.
Але здається, це не дуже працює. Емоції знову беруть гору, і наступну фразу Ігоря Івановича вже не розібрати. Він замовкає.
Лідія Іванівна
Без особливих передмов бесіду продовжує жінка, що сиділа на ліжку за спиною Ігоря Івановича.
– Кацапи зайшли до нас у село в перший день. По дачах лазили, крали все, що могли, і вивозили. Виганяли людей з домівок. Виселили з будинку одного чоловіка і засіли там. Але пізніше їх вичислили та накрили чимось. Отак вони там і залишилися назавжди. Ходили по моєму городу, окопи копали, але мене не чіпали. Прийдуть, покопають і йдуть. І так кожного дня з 5-ї до 8-ї ранку. Я їм старалася на очі не траплятися. Чую, собака гавкає – значить йдуть. Я – в хату і не виходжу.
Це Лідія Іванівна з Кардашинки. Її село на лівобережжі Дніпра, між Олешками та Голою Пристанню. Після звільнення Херсона в тому місці в окупантів була перша лінія оборони, а після підриву дамби – найбільше підтоплення. А до того під Кардашинкою росіяни влаштували тренувальний табір. Привезли приблизно 200 зовсім молодих новобранців з автоматами, тренувалися біля лиману, а жили у школі. Їх швидко зафіксували українські захисники та почали періодично обстрілювати. Жінка пригадує, що часто бачила трупи тих новобранців, їх несло Дніпром у море.
– Якщо стріляли з правого берега, то від пострілу до прильоту – 14 секунд. Якщо 3–5 секунд – значить, наші хлопці заходили на лівий берег, – дивує точністю спостережень 69-річна Лідія Іванівна.
Про вбитих російських військових вона пригадує з жалем: “Зовсім діти, могли б щось корисне в житті зробити”. Але при тому незмінно називає їх фашистами, кацапами, а іноді використовує і жорсткіші слова.
Про підрив дамби Каховської ГЕС жінка дізналася о сьомій ранку 6 червня. Загалом людям у селі було відомо, що сталося, але можливих наслідків події ніхто не усвідомлював. Сусідка Лідії Іванівни цілий день поливала город. Велика вода прийшла о п’ятій вечора. Кардашинка в низині, тож швидко опинилася під водою. Усе господарство загинуло, а більшість хат розвалилися, бо збудовані із саману. Дніпро піднявся на 5 метрів, залишивши на поверхні тільки верхівки дахів. Усе сталося раптово.
– Я відв’язала собак, а кота з хати випустити не встигла. Дуже корю себе за це. Вода прибувала швидко. Спочатку ми сиділи в сусідки на другому поверсі. Потім залізли на кучугуру (штучний піщаний насип), нас там зібралося десь сто осіб. Наші діди й баби наносили ту гору ще колись давним-давно від повені. Тепер і нам довелося на ній сидіти. Сиділи дві ночі. На другу ніч пішов дощ. Їсти не було нічого. Хтось скидав нам з дрона консерви та ліки. Хлопці піймали курку, яка плила поруч, зварили бульйон. Так ми виживали.
Після кількох діб перебування на кучугурі до мешканців Кардашинки дісталися з правобережжя волонтери. Двоє хлопців на човнах у супроводі коптера в перший день успішно врятували кілька десятків людей. Лідія Іванівна потрапила на другий рейс, але він завершився трагічно.
– Тільки ми відплили, по нас почали стріляти. Наш човен пробило, чотири людини відразу загинули, а дев’ятьох поранило. Одного волонтера поранило в ногу, він упав на мене. Бачу – боже, кров біжить. Човен почав тонути. Хтось кричить мені: “Тримай кермо!” Треба пересідати в інший човен, щоб не потонути, ще й перекидати поранених. Вони намагаються накласти ці джути, а обстріл триває. Одну жінку поранило в шию і плече, іншому чоловіку пробило легені, ще жінку поранило в щоку, обличчя нема, вона лишилася без ока, ще одній перебило обидві ноги. Ми всі одне одного знали, були сусідами багато років.
– Хочеться забути все, що було, – після паузи, вже крізь сльози завершує Лідія Іванівна.
У неї була хата, 50 соток землі, корова з телятком, багато свійських птахів, машина і трактор. Зараз усе її майно – це одяг на ній, подаровані кимось халат і мобільний. Наступного дня Лідія Іванівна їде до дітей у Польщу.
Ірина
Прихисток на Личаківській метафорично нагадує перехрестя в годину пік. Тут ніхто не затримується надовго, кожен обирає свій шлях і рушає далі. Як і на транспортній розв’язці, подекуди шляхи протилежні, та й люди зустрічаються різні.
– Часто люди приїжджають сюди з таким ставленням, мовляв, нам усі винні, – розповідає адміністраторка Ірина. – Вони вважають, що тут, у шелтері, усі місцеві, буває, що таких гостей доводиться вгамовувати. «Я така сама переселенка, як і ви, тільки з Харківщини. Я вам теж щось винна?» Тоді розмови вже інші. Ніхто нікому нічого не винен. Кожен робить те, що вважає за потрібне.
Ірина приїхала до Львова минулої весни, опинилася без даху над головою в незнайомому місті, ночувала на вокзалі. Завдяки зв’язкам сина підселилася у квартиру до його друга Філіпа. У квітні Філіп пішов у ЗСУ, а у травні його поховали на Марсовому полі. Ірина ходила на вокзал і забирала тих, кому було нікуди йти. За місяць через квартиру Філіпа проходило по 40 людей. Так починалося її волонтерство.
Невдовзі Ірині запропонували робити те саме, але вже в прихистку на вулиці Дорошенка. Там вона допомагала переселенцям до січня 2023 року.
– Тоді я вирішила, що хочу від цього всього відійти, влаштувалася працювати в “Рукавичку” (мережа магазинів. – Авт.). Але витримала лише два місяці. Для мене це виявилося морально важко. Постійно почувалася не на своєму місці, хотіла робити щось корисне. Після роботи приходила сюди, на Личаківську, допомагала робити ремонт, збирати меблі. Нарешті я звільнилася з “Рукавички”. Поки що в нас немає фінансування і ми працюємо тут безплатно, як волонтери. Але робимо щось важливе та потрібне, тому отримуємо повне моральне задоволення.
Якщо ви хочете матеріально допомогти прихистку, реквізити для переказів нижче:
IBAN: UA243052990000026008001024790
Отримувач: БО ІМ.Б.ВОЗНИЦЬКОГО БФ
ЄДРПОУ: 43108345 АТ КБ "ПРИВАТБАНК"
Валюта: UAH
Призначення платежу: допомога Прихистку
