Життя до
Початок грудня 2021 року. Актова зала інтернату. Концерт до Міжнародного дня людей з інвалідністю. Один підопічний готується влаштувати сюрприз: заспівавши зі сцени, він бере букет квітів і робить пропозицію руки та серця іншій підопічній. Пара вирішує розписатися, щоб створити сім’ю. Для Оскільського інтернату це не перший випадок.
"І я не проти, бо чому ні? Вони мають право, вони дієздатні. Так, не мають власного житла. Але вони люди. У нас проблема [зі ставленням до людей з ментальною інвалідністю] в Україні в чому? У тому, що їх не бачать людьми", – наголошує директорка інтернату.
Марина Моросовська керує закладом 14 років. За цей час, каже, довелося вибивати дозвіл, щоб зробити інтернат змішаного типу – дозволити жити тут і жінкам, і чоловікам. Чоловіків було менш ніж 60, вони мешкали в окремому – одноповерховому – корпусі. А були й сім’ї, які жили разом.
"Так, я брала на себе цей ризик, пари писали мені заяви, що хочуть проживати разом. У нашому штаті була гінеколог, яка підбирала підопічним фертильного віку контрацепцію. І все було в порядку. Хоча мені розказували, що це ненормально, тому що жінки і чоловіки психічно хворі, можуть влаштовувати сексуальні забави, не дай боже. Я вам хочу сказати, що воно є і це нормально", – ділиться пані Марина.
Проживання на спільній території і взаємодія позитивно впливали на підопічних, зазначає директорка.
"Змішаний тип багато чого вирішує: вони тримають себе в чистоті, ходять один до одного в гості, у них, нарешті, є любов, дарують квіти одне одному", – пояснює вона.
Працівники інтернату старалися влаштовувати мешканцям цікаве дозвілля: спортивні змагання, вистави з нагоди свят, у яких брали участь самі підопічні. Культорганізатор Юлія Михайлівна продумувала концерти, декорації і костюми, усім, хто хотів, наводили красу – зачіски, макіяж, манікюр, адже в будівлі була і своя перукарня.
Залучали навіть важких, яким складно було говорити чи стояти: "Їм давали в руки виготовлені в майстерні паперові квіти, і вони, сидячи на стільцях на сцені, в такт музики махали ними. Для них виступити на сцені – це був великий виклик, і після того вони плакали від радості, всім розказували, як готувалися, як їх причепурювали. Це для них була ціла подія".
Ще одним особливим місцем інтернату була інклюзивна майстерня. Її у 2017 році подарувала німецька організація. Тут підопічні випікали булочки, паски, печиво, ліпили вареники. Була і гончарня, де створювали вироби з глини. Був і спортзал зі спеціальними тренажерами, і танцювальна зала з дзеркалом на всю стіну.
"Коли приїжджали деякі колеги – казали, що в мене щось з головою. Мовляв, навіщо це потрібно. А я говорила, що потрібно. Тут кожна людина могла спробувати свої сили. Коли ти їх займаєш, у них навіть не так виражаються хвороби. Вони почуваються нормально, розумієте?" – пояснює пані Марина.
Нагодувати і зігріти
Як і в більшості українців, налагоджене життя мешканців інтернату різко перевернулося 24 лютого. Того дня до них востаннє приїхала машина з хлібом. Через зруйнований 25 лютого міст заклад залишився без газу й опалення, без змоги отримати продукти. На календарі все ще була зима.
"Чимало персоналу тоді не вийшло на роботу, люди брали свої сім’ї й тікали. А я поїхала додому, забрала всі потрібні речі і приїхала сюди. Ми тут з тими, хто залишився, жили. Бо по-іншому було ніяк", – пригадує пані Марина.
Згодом через обстріли зникли світло і вода. В інтернаті на той час перебували понад 400 людей. Крім холоду, виникла інша важлива проблема – як їх нагодувати.
"Крупи для каш у нас були, а де ці каші приготувати і як – ні. І хліба не було. Це було найстрашніше. Бо як є хліб, то ти якусь тушкованку намазав – і готово", – зазначає директорка.
Тоді рятувальникам вдалося передати інтернату польову кухню на 200 людей. Так запустився, здавалося, безперервний процес приготування їжі. Пані Марина каже, що не пригадує, чи лягали з колегами взагалі спати і коли.
"Одномоментно не можна було навіть чай усім роздати, це була черга. Цілий день ми їх годували: одні тільки завершують снідати, в інших уже обід. Слава богу, у нас були запаси продуктів – круп, консервів, печива, борошна. Так ліпили якісь коржики і пекли їх на багатті", – пригадує вона.
Через недостатні обсяги польової кухні, каже, довелося йти на крайні заходи.
"Ми бачили, що приготовленої їжі не вистачало. Я тоді навіть заборонила персоналу їсти зі спільної кухні. Сказала, готуйте собі якось на вогні, на цеглинах. І ніхто з них мені не сказав, що я зла, бо всі розуміли, що підопічним і так не вистачає", – розповідає директорка.
До холоду і неможливості нормально прогріти приміщення додалися ворожі обстріли. 6 березня росіяни вже були за зруйнованим мостом, село опинилося по суті на лінії фронту. Треба було думати і про безпеку мешканців.
"Підопічних ми спускали в підвали, але всіх не можна було спустити, бо там темно, страшно, в декого почалися напади, і я ухвалила рішення частину поселили в одноповерхові будівлі. А ті, в кого хвороба не дуже виражена була, перебували в підвалах", – пригадує директорка.
Тих, хто потрапив у будівлі, улаштували на підлозі, на матрацах, подалі від вікон.
На жаль, десятьом мешканцям інтернату не вдалося пережити ті три тижні. Ні, поранень ніхто не зазнав. Померли від холоду. Здебільшого це були люди літнього віку.
"Ми робили все, що могли, це і персонал підтвердить. Надворі було -16 – -18, холод страшний, приміщення прохололо. Ми їх закутували, але було таке, що вони зривали з себе ті ковдри. Це було найважче. Доводилося класти їх один біля одного, щоб вони могли зігрітися, але це допомогло не всім", – пригадує директорка.
Сліди тварин
Про те, що тут були не лише російські снаряди, але й самі росіяни, свідчать написи на стінах, дверях. Маркерами, зубною пастою: "Разветка", "Преса", "Бульбаши" (так росіяни люблять називати білорусів). Окупанти жили в кімнатах, де раніше мешкали підопічні інтернату.
З одних кімнатних дверей зняли ручку, з інших вирвали разом зі шматком дерева.
"От кому заважала ручка дверна? Як собаки – погризли. Вони вели себе, як придурки, вибачте за слово. Вже сил немає на те. Ходжу, дивлюся на ці жахи – починає теліпати", – коментує залишене росіянами директорка інтернату.
Вона водить нас уцілілою частиною корпусу. Видно, що тут був сучасний ремонт, нова сантехніка. Тим часом працівники продовжують приводити до ладу те, що можна: вигрібають сміття, щось лагодять, відчищають актову залу.
Картина в кожній частині поверху змінюється. Десь пошкоджена стеля, десь досі натікає дощова вода з пробитого даху. У кімнатах вікна закриті фанерою, стоять ліжка без матраців.
У цих кімнатах до вторгнення мешкало по чотири підопічних. На кожні дві кімнати – вбиральня з умивальником. На кожному поверсі – душова.
"Також на кожному поверсі у нас фоє велике і плазмовий телевізор. Їх окупанти побили. Навіть на «найважчому» поверсі був телевізор. Мені казали: "Вони розіб’ють його, ви шо". У деяких інтернатах бачила телевізори в якихось коробках захисних. Не знаю, у нас нічого не били", – запевняє пані Марина.
На завершення екскурсії ми потрапляємо в невеличкий зал із столами – це їдальня на 50 місць, зроблена під кафетерій, хоч і в кожному блоці на поверсі є окрема їдальня. Кафетерій теж розграбували росіяни: винесли витяжку, жарову шафу, покрали навіть сковорідки.
"Ми проводили тут день іменинника, пекли в майстерні торт і несли сюди, пили чай. Усім дуже подобалося. Ми старалися тут зробити все цивілізовано і затишно. Село селом, але в нас тут було дуже культурно", – зауважує пані Марина.
Нині інтернат чекає на проєктно-кошторисну документацію, яку обласне керівництво обіцяє зробити до літа. Там – капітальні ремонти, адже те, що могли своїми силами ще від листопада, вже зробили: вставили вікна в майстерні, замінили двері, вигребли звалище, яке залишили після себе окупанти. Зараз головне питання – новий дах, відбудова стін і ремонт стелі. Будівельники запевнили пані Марину, що все можна зробити.
Директорка сподівається, що вже цього року підопічні повернуться, адже зараз вони розгруповані по чотирьох інтернатах у Хмельницькій області. Каже, телефонують регулярно, запитують, коли вже все відремонтують, хочуть додому.
Пані Марина пояснює мотивацію навести тут лад так:
"Ще в листопаді надія була хитка, чи вийде відбудуватися, чи нам тут хана. А зараз у мене впевненість, що все буде добре. Просто гріх таку установу загубити, ще й у такому місці. Вона давала роботу 220 людям, для села це дихання".
