Ті, що печуть
Шлях хліба починається у пекарні на Соломʼянці. Приміщення поділене на дві зони — офісну і власне цех. За столом старший пекар Саша записує у зошит план випічки на наступні дні — шоколадно-вишневі кекси не вийдуть, бо немає шоколадної крихти, то будуть лимонні.
Саша працює в пекарні вже три роки. Після 24 лютого ненадовго виїжджав з Києва, але у квітні повернувся.
— Сумував за роботою, — говорить Саша. — Постійно думав про друзів, які в мене тут є. Зараз робота відрізняється, бо ми тепер печемо багато хліба, а раніше було багато кексів. Я знаю, що так ми допомагаємо. Я дивлюся телевізор і бачу людей, які постійно потребують підтримки. Тут моє призначення, тому я тут.
— Обережно! — нашу розмову з Сашою перериває високий чоловік, який несе гарячу тацю зі щойно спеченими кексами. Це Ігор, він працює в пекарні лише три тижні. До цього був актором театру. Саша тікає до своєї роботи, а я йду за Ігорем.
— В мене є друг, який розповів, що тут роблять добру справу. Я прийшов сюди і побачив, що це дійсно так, — говорить Ігор. — Я жодного разу не пік, ні вдома, ніде. Їсти любив. Але вже роблю тут все. Коли спочатку приходиш, то працюєш на розпаковці-запаковці. Потім можна перейти на заміс, випічку.
Нині в Good Bread, разом з працівниками і волонтерами, працює трохи більше 20 людей. Дехто зі старих працівників виїхав за кордон, хтось звільнився, хтось прийшов новий.
— Ми з командою розуміли, що буде війна, що вона десь на порозі, — говорить Влад, сидячи на дивані в офісі пекарні. — Провели курс домедичної підготовки, роздрукували вказівки, що треба робити під час бойових дій. 23 лютого зібралися, вирішили випікати безкоштовний хліб. Зробили заявку на тонну борошна, дріжджі та інше. А 24 лютого зрозуміли, що нам ніхто нічого не привезе. Я поїхав з Києва, вивіз родину і повернувся 8 березня ввечері. А наступного дня відкрив пекарню, нам привезли борошно, я обдзвонив основних працівників, запитав, хто може вийти, нікого не змушував. 10 березня вийшли на роботу. Працювали ті, хто міг і хто не боявся сильних обстрілів.
Біля стіни дівчата замішують тісто і розкладають його у пекарські форми. Одна з них — Ната — волонтерить в пекарні два місяці. До 24 лютого працювала в дизайнерському магазині, займалася народним співом, планувала стати професійною співачкою. Коли росіяни почали обстрілювати Київ, залишилися у столиці.
Ближче до квітня, після звільнення Ірпеня, Бучі, Гостомеля, поступово стали повертатися люди зі старої команди. Крім старшого пекаря Саші, повернулася Катя. Колись вона закінчила кулінарний коледж, але через інвалідність брати її на роботу ніхто не хотів.
— Десь два місяці я не ходила на роботу, а наприкінці квітня повернулася, коли запрацював транспорт, — розповідає Катя. — Я живу з мамою, татом, бабусею, братом, сестрою, кішкою і собакою. У нас квартира на Борщагівці. Там недалеко, у Вишневому, стріляли, падали ракети, були бої. Ми навіть намагалися потрапити в укриття, але не вийшло, і вирішили, що як буде сильно стріляти, сидітимемо під стінкою. Зараз уже спокійніше, чути, як в області підривають бомби, але нормально (йдеться про розмінування - авт.). З Києва виїжджати ми не хочемо і не хотіли. Вирішили залишитися, бо місту потрібна душа. А зараз треба перемогти, і буде вже спокійніше.
Бути ефективними
До повномасштабного вторгення Росії Good bread теж безкоштовно годували людей. Возили їжу в хоспіси, психоневрологічні інтернати. У січні запустили проєкт «Food Fighters» і готували гарячі обіди для бездомних людей.
— Ми віддавали їжу людям у складних життєвих обставинах, — говорить Влад. — А з війною більшість людей потрапила у такі обставини. Особливо ті, в кого більше немає дому.
Більшу частину хлібу забирають інші благодійні організації, фонди та волонтери і розвозять самостійно. Лише приблизно 5% випічки Good Bread возить самостійно. У перші дні після звільнення відвезли в Макарів близько 600 хлібин, у Чернігів — близько тисячі. Хліб віддається у військово-цивільну адміністрацію і далі розподіляється між тими, хто потребує.
— Зараз дуже багато людей стали волонтерами і часто привозять людям те, що взагалі не потрібно. Наприклад, дитячі памперси в село, де немає дітей. Або нам комендант в Макарові казав наступного разу не привозити хліб, бо йому інші волонтери обіцяли півтори тисячі буханок. Наступного дня ми зідзвонюємося, а він каже, що спершу взагалі ніхто не приїхав, а потім замість хлібу привезли людям по дві пляшки олії. Волонтерством треба займатися ефективно, а не для того, щоб потішити себе. Тобто привозити те, що дійсно необхідно, і не робити зайвих нервів людям, яким ти це віддаєш.
Зараз Good Bread співпрацює з різними організаціями, які допомагають військовим, теробороні, цивільним.
— Нам дзвонять, кажуть, хто такі, ми щось уточнюємо, намагаємося зрозуміти, чи люди адекватні. Потім волонтери приїжджають, забирають хліб. Людям стараємося в принципі довіряти, але розуміємо, що якийсь відсоток нашого хліба продають. Була історія в одному селі на Київщині, де наш безкоштовний хліб продавали в магазині по двадцять гривень. Ми подали заявку в поліцію і НАБУ, вони мають це перевірити. Але було б дивно, якби такого не ставалося. Тому так, я злюся через подібні історії, нам жаль своїх сил і своїх людей, однак прямо всіх перевірити на чесність ми не можемо.
У перші тижні після відновлення роботи пекарня також допомагала Новобілицькому психоневрологічному інтенату, психлікарні в Чернігові.
— Ми також допомагали інтернату в Пущі-Водиці, де жило близько 200 людей і під час бойових дій залишилося лише три працівники. Їх евакуювали, а потім в інтернат попав «Град». Зараз люди розкидані, хто в лікарні ім.Павлова у Києві, хто на заході України. Але психіатрія в Україні досі не розвинена і досі складна. Люди, яких евакуювали до Павлівки, спали просто на підлозі. Ми допомогли докупити матраци, на Великдень завозили туди хліб і паски, донатимо їм гроші. Намагаємося бути ефективними там, де ми потрібні. Я не можу сказати, що ми сфокусовані саме на психоневрологічних інтернатах. Це державні установи, і вони зобовʼязані робити свою роботу самостійно.
Але в інтернатах і до війни все було погано, і зараз там погано, і потім буде теж погано. Хліб зараз їм не треба. А от кекси відвезти — це супер, це про радість. Вони не рятують життя, але роблять його кращим.
Зараз безпосередньо Good Bread роздають хліб лише в передмісті Чернігова, у Бобровиці та Новоселівці, де майже всі будинки, або пошкоджені, або їх немає. Решту продовжують розвозити волонтери в інші регіони.
— Перший раз, коли ми туди приїхали роздавати паски, було дуже важко. Я роздавав їжу бездомним і тому знаю, що таке дуже голодні люди. Діти, бабусі підходять до тебе, лізуть щось взяти. Мені доводилося кричати, аби люди розступилися. Але от останній раз ми їхали по розбомбленому селу і питаємо в людей, чи треба їм хліб. А вони питають: чорний чи білий, сьогоднішній чи вчорашній. Білий вчорашній? Тоді ні. І я розумію, що тут хліб не треба, а треба десь в іншому місці.
Непокинуті
Синій бус, який для Good Bread передали благодійники з Швейцарії, дорогою на Чернігівщину підстрибує на кожній вибоїні. У багажнику — хліб, пахне на весь салон. Дорога до міста одна, запилюжена, довга і розбита ще до того, як сюди дісталася війна.
На пасажирському сидінні сидить Патрик. Він американець, але пʼять років тому приїхав до України і не повернувся до США навіть тоді, як поряд з Києвом розпочалися бойові дії. Зараз Патрик волонтерить в Good Bread і хоче зняти відео про руйнування, які по собі лишила російська армія, відступаючи з Київщини та Чернігівщини. Аби якомога більше людей в США знали і не забували, що відбувається в Україні.
— В Україні мій дім, і я його не покину, — говорить Патрик, коли я його запитую про те, чому він не повертається до США. Проїжджаючи повз зруйновані та понищені будівлі, Патрик тільки й встигає повторювати англійською: «Жах».
Перш ніж рушити на Бобровицю, у Чернігові синій бус завертає у двір оточений з усіх сторін багатоповерхівками. Тут знаходиться Центр єврейської громади, який вже не вперше отримує допомогу від Good Bread.
Хліб виходить зустрічати управителька Неля Василенко. З 24 лютого Центр єврейської громади працює не як релігійна організація, а як волонтерський хаб. Спершу за допомогою зверталися люди з єврейської громади, потім почали дзвонити з усього міста, а згодом дзвінки посипалися і з області.
— Всю війну ми допомагали евакуювати людей, а парально з цим розвозили продукти, які виходило добувати, — розповідає Неля. — Шукали людей по спискам на поверхах і в підвалах. Складність з продуктами була дуже велика. Поки було світло, привозили борошно, і я пекла хліб. Але далі зникла електрика, почалися перебої з каналізацією і водопостачанням. Тоді й зʼявився Влад, подзвонив, спитав, чи треба хліб. Скільки разів він привозив допомогу, я навіть не беруся рахувати.
Невелика будівля Центру всередині більша, ніж здається ззовні. У коридорі стоять вже готові пакети з продуктовими наборами, чекаючи на відправку. Поряд облаштована кухня, де готують гарячі обіди для тих, хто потребує. Велика кімната під стелю заставлена велетенськими коробками з консервами, бакалією, гігієнічними засобами.
— Ми починали з того, що різали хліб, який привозив Влад начетверо і розкладали в набори, — пригадує Неля. — Потім в травні стало легше, запрацювали пекарні. Але багато людей втратили роботу, багато хто не отримує зарплату.
Ті, хто втратив житло, економлять кожну копійку, бо їм ще треба якось відновлювати житло. У нас в місті досі люди живуть в спортзалі училища, бо їм немає більше куди повертатися.
Неля каже, що окрім чернігівців за допомогою також звертаються люди з Ріпок, Киїнки, далеких сіл, навіть Новгород-Сіверського. Часто в цих регіонах є волонтерські центри, але вони також постійно потребують якихось речей, матраців, одягу.
— Маємо списки — десь близько двох тисяч людей, яким ми допомагаємо адресно. Але багато-хто приходить один раз. Була жінка, яка соромилась щось брати, бо ніколи в житті нічого не просила, а тут на їжу грошей бракує. Тобто попри те, що місто поступово відновлюється, є люди різні і ми стараємося не відмовляти в допомозі нікому. Хоча був період, коли ми не брали нових людей, бо розуміли, що не зможемо нормально допомогти — вже й так дробили продуктові набори, як могли.
Поки Влад, Патрик та інші волонтери розвантажують хліб, Неля проводить нас углиб центру. В одному крилі облаштований дитячий садочок для сімей єврейської громади. Двері садочку відкриває вихователька, і звідти вибігає галасливий натовп дошкільнят — біжать у двір. До бойових дій тут займалося близько двадцяти дітей, тільки малюки. Зараз садочок відвідують і старші діти, оскільки батькам, поки вони на роботі, більше немає куди їх подіти. Школярі займаються в окремих кімнатах, проходять уроки дистанційно.
Неля говорить, що скільки треба буде Центру працювати в такому режимі, стільки й буде.
— Хочеться, щоб якнайшвидше війна закінчилася, — зітхає вона. — Але я розумію, що так швидко не буде. Чернігів чудове місто, і я не хочу жити в іншому, бо тут є заради чого, є заради кого жити. Так, стало складніше — з паливом проблеми, бракує волонтерів, я розумію, що багато людей, які евакуювалися, більше не повернуться. Однак я не хочу виїжджати. Розумієте, це такий стан, коли відчуваєш місто, відчуваєш людей в ньому. Ця війна дала можливість познайомитися з неймовірними людьми.
Нелю забирають волонтерки на кухню. Увесь час протягом нашої розмови в неї дзеленчить телефон.
Поки з синього буса вивантажується остання коробка з хлібом, з дитячого майданчика доноситься гучний сміх.
Дім Оксани
Від Центру єврейської громади синій бус їде на Бобровицю — в одне з найбільш пошкоджених передмість Чернігова. Проїжджаємо будинки, від яких лишилися тільки пічні труби, проїжджаємо рештки гуртожитку, який вигорів вщент після того, як поряд впала авіабомба.
— Зараз всі волонтерські ініціативи підуть на спад, — говорить Влад. — Люди вже не дуже хочуть їздити у села і розвозити бабусям хліб. Це спершу всі були на драйві, хотіли рятувати людей. А тепер у частини зʼявилася робота, волонтерство відходить на другий план. Ми розуміємо, що зараз хліб може бути потрібніший, ніж місяць тому.
Вглибині Бобровиці хатам пощастило трішки більше — вони відносно вцілілі. Десь збитий дах, десь тріснуті вікна, але люди живуть. Біля одного з таких будинків невеликий натовп. На паркані, прикрашеному гірляндою з паперових прапорців, висить оголошення, що сьогодні о 12 тут буде свято для дітей.
Ми паркуємось навпроти. Бус наповнений запахом хліба. Владислав відкриває багажник і випускає його на розпечену людну вулицю.
— Я зі свого будинку досі осколки вигрібаю, такі дрібні, чи з якогось РПГ чи шо, — розповідає чоловік, спершись на руль велосипеда.
— Ось дивись, — показує одна жінка іншій свої нафарбовані френчем нігті. — В даху посипалась скловата, вигрібала, і тепер ніяк з-під шкіри і ногтів не можу достать.
— Це вже небагато людей, і все більш-менш цивілізовано, бо минулого разу мене бабусі тут чуть з ніг не збили, — говорить Владислав, вилазячи з синього буса.
Люди товчуться біля хвіртки, але в двір заходять лише ті, хто щось привозить. Усе контролює тьотя Валя — низенька жіночка, що ходить поміж натовпом і записує тих, хто стоїть за чергою по гуманітарку у зошит. Одна колонка — ті, хто вперше прийшов і погорільці, тобто люди в яких не лишилося більше ані речей, ані дому, лиш вигоріла пічна труба. Друга колонка — ті, хто прийшов за гуманітаркою вже вдруге.
Будинок у дворі оточений речами. Під стінкою стоять стоси тарілок і коробки з чашками, трохи далі розкладена постільна білизна та одяг, подушки та ковдри, біля ґанку — дитячі іграшки та книжечки.
— Це мій дім, — говорить невисока світловолоса бадьора жінка, що виходить з будинку. Її звати Оксана Дегтярьова. До бойових дій Оксана займалася дизайном сумок та аксесуарів, а її чоловік Володимир допомагав продавати речі на сайті.
Оксана і Володимир живуть в цьому будинку 29 років. Самі будували його потихеньку: спершу стіни, потім дах, опалення, решта комунікацій ремонт. Після початку бойових дій на Чернігівщині ще довго лишалися тут. Сподівалися, що війна не докотиться до їхнього подвірʼя. А потім снаряд вибив вікна, перетворив на решето дах. На той час в районі вже не було ані світла, ані води, ані газу. Це був початок березня. Вирішили більше не сидіти, виїхали.
— Ми жили з думкою, що будинку немає. Нам навіть прислали есемеску, що його немає, — розповідає Володимир. — Але навіть коли ми думали, що тут лишилася сама цегла, нас все одно тягнуло сюди. Ми жили в евакуації з усіма умовами, але там не вдома. Тому так довго і не хотіли виїжджати. Ми будували цей будинок з нуля, ще 30 грудня лазили тут навкарачки і перестилали лінолеум. А тут на тобі. Кому я його стелив? Козлам отим чи що? Так само й інші люди сюди повертаються, тому що тут їхній дім.
— Коли ми їхали по сусідній вулиці, я плакала, — пригадує Оксана. — Тому коли я побачила свій будинок, то сказала, що буду працювати для людей, дякуючи Богу, що він мені зберіг дім. Створила тут волонтерський центр. Мій чоловік просив хоч в спальню не складати гуманітарку. Але спальня тепер у нас — ЗСУ-шний склад.
— До рішення Оксани я поставився не дуже, — говорить Володимир, поки його дружина вирішує, де ставити коробки, в котрій з них виносити гарячі обіди, і по скільки людей запускати в двір. — Я ще не звик до черг під парканом, і якби не розуміння, що ми допомагаємо людям, ставлення було б інакшим. Чесно кажучи, я їхав додому наводити лад. А вийшло, що дощі йдуть, шифер побитий, дах тече, а ми займаємося не тим.
Дах підлатали люди, які приходили до подружжя за гуманітаркою. Сказали: “У вас самих дах тече, а ви допомагати комусь хочете. Так не має бути”. Прийшли, забили клейонкою, і дах вже не тече.
— ДІВЧАТА, БУДЬ ЛАСКА, ГОТУЙТЕ ЗОНИ, ЩОБ О 11 МИ ПОЧАЛИ ПРИЙОМ! СПЕРШУ ВИНОСИМО КУРТКИ І РОЗДАЄМО! — голосно оголошує Оксана, а потім продовжує. — Коли ми повернулися, то спочатку одні дівчата прийшли допомагати, потім люди з черги стали долучатися, а потім сформувалася волонтерська група.
Спершу приймали людей щодня, але побачили, що приходять постійно одні і ті ж люди, і беруть багато. Тому почали робити видачі гуманітарки двічі на тиждень — окремо для тих, хто втратив дім, і окремо для всіх інших. Зараз Оксана каже, що магазини працюють, інфраструктура відновлена, тому надалі допомагатимуть тільки тим, у кого повністю зруйновані будинки.
Оксана щезає серед волонтерів — до початку видачі залишилося 10 хвилин. Черга під хвірткою нервує, бо хтось намагається обманути тьотю Валю і зайти без запису в зошит. На вулицю вже винесли столик з медикаментами. Жінки вишиковуються до нього в окрему чергу.
Поряд, під розлогою шовковицею, стоїть уже порожній синій бус.
— Знаєш, що мені Патрик сказав щойно? — запитує Влад, сидячи на багажнику. — Після того, що він сьогодні тут побачив, приїде в Київ і скаже в пекарні всім: ми мусимо працювати набагато більше і краще.
