“Думали, ми їх не цікавимо”
Наталія Вовк почула перші вибухи о пів на сьому ранку 24 лютого у своєму будинку в Старому Бикові. У вайбер уже писали вчителі: “Що робити? Дітей до школи вести?” Рішення було за нею. Наталія – директорка школи. Інструкцій від керівництва не було.
Скомандувала учнів лишати вдома, а адміністрації – йти. Бо роботи вдосталь. Під школою є велике укриття, вхід до якого завалювало будівельне сміття. Майстри нещодавно утеплювали фасад і не прибрали. Тому команда взялася розчищати входи.
Далі місцеві почали отримувати повідомлення, що в їхній бік іде російська колона.
«Я не думала, що вони в нас лишаться на 33 дні. Думала, ми їх не цікавимо», – згадує заступниця директорки Наталія Самсон з Нового Бикова. Такої думки була й більшість місцевих. Паніки, крім скуповування продуктів, не було.
У п’ятницю, 25 лютого, Наталія Вовк поверталася додому зі школи і думала не про танки, а про квіти. На підвіконнях полишалося багато рослин, і вона боялася, що пропадуть за вихідні. Пообіцяла собі зайнятися ними в понеділок.
Але всі плани зламалися в неділю. Близько 4-ї вечора почула лячний гуркіт. У її село заїжджала військова техніка. Вона бачила російські машини з вікна, бо живе неподалік траси. Каже, заїхали в село на БТРах.
Місцеві тероборонівці пробували щось робити, але проти техніки мало що вдієш. Так у першу добу вбили шістьох хлопців. «Вони десь тиждень лежали на в’їзді в село», – згадує Наталія. Місцеві випросили забрати тіла й поховали на цвинтарі.
Старий і Новий Биків опинилися в окупації. Ще й без світла, газу та зв’язку. Українці підірвали міст, аби окупанти не просунулися далі, а з вибухом пошкодили комунікації. Росіяни заборонили місцевим навіть на городи виходити під загрозою пострілів без попередження. Понаставляли своєї техніки і блокпостів.
«Люди думали, що погребемо якось до Паски, а там війна закінчиться», – згадує директорка.
База у школі
Як і в багатьох інших окупованих селах по Україні, окупанти облаштовувалися в головних будівлях Нового Бикова. Зайняли школу, садок, будинок культури. Тим паче, під цими будівлями в Бикові були укриття.
«Наша школа літерою П побудована. Усередині стояла техніка, з якої вони стріляли», – каже директорка.
Ставити техніку біля цивільних об’єктів – типова тактика росіян. Сім’я Наталії Самсон відчула її сповна. Через обстріли і перебиті комунікації вони жили в погребі 22 дні. Як могли, так укриття собі й облаштували: килимами, ковдрами… Виходили тільки в туалет, їсти зварити і на сонці погрітися.
«Росіяни регулярно ходили по вулиці, приїхали «бук» і БТР. Ставали за нашим сараєм, стріляли і їхали. Це «сумашедший» гул, коли пуски. Тоді раз – затихає, і ракета з «бука» вилітає. Відчуття, що земля з-під ніг йде, ніби автоматично на підлогу сідаєш. Запустять ракету і переїдуть до сусідів. Може, відповіді чекали», – згадує жінка.
Каже, в її сусіда окупанти поставили свої «урали» з боєприпасами. По них почали бити ЗСУ, і тоді росіяни почали ховати свою техніку. Ставили її якнайближче до будинків, щоб по них не стріляли. Прикривались місцевими.
Ба більше, жили в них. Так залізли у квартиру Даші. Сім’я на цей час уже була в евакуації через обстріли. Виїхали 15 березня в нікуди. Їх привезли знайомі до сусіднього села Згурівка і висадили в центрі. Сім’я не знала, куди подітися. Голова РДА запропонував поселити їх у місцевій школі. Там вони жили місяць – 52 людини.
Окупанти за цей час розбили в них вікна, щоб зайти у квартиру і жити там. З дому Даші винесли не лише ноутбуки та інші цінні речі, а й її гітару та ортопедичний матрац.
Вибити окупантів зі села
Поступово обстрілів у Старому й Новому Бикові більшало. «Ми вірили, що звільнення буде, бо інакше бути не може, – каже директорка. – Думали, вони до нас прийдуть. Боялася за сина – йому 19 років. Казала чоловікові: “Як прийдуть – піду я. А ти зможеш вивезти дітей”. Я не вмію водити машину. Очікування так діє на психіку! Ми вже говорили, що хай лишимося без нічого, без свого кутка, тільки б їх звідси вибили”.
Вона згадує, як 5 березня почалися обстріли Нового Бикова – ЗСУ стали вибивати окупантів. Місцеві поступово виїжджали з села і розповідали, де стоїть російська техніка і позиції. Корегували удари українських оборонців. «19 березня наші влучили в якісь серйозні речі – палало неймовірно, – каже Вовк. – Ми бачили вибухи і так раділи: попали!»
За її словами, десь з 22 березня в селі заговорили про зачистку, що ЗСУ скоро будуть. Уже відбили село неподалік.
Наталія Самсон теж пригадує цей період як найгарячіший. Каже, обстріли були зранку, в обід і ввечері. Уже закінчувався газ у балоні, сім'я лише раз на день варила їсти.
Куми переказали новини про зачистку. Очікувалися гарячі дні. Тож Самсони вирішили їхати з дому. Сіли в авто. Окупанти їх випустили. Тільки-но опинилися на вільній території, розказали українським бійцям, що де стоїть у росіян.
Директорку школи теж просили виїжджати, але вона лишилася. «27 березня заїхали нові, дуже жорстокі хлопці, вивели вчительку в полон і двох сусідів, яких тримали в підвалі на території села, і маму вчительки. Ми бачили, як їх вели, затуляли очі скотчем, зв'язані руки», – пригадує.
Але вже 30 березня Вовк побачила, як російська техніка відходила: “Їхніх БТРів і танків не було видно за килимами і різнокольоровими мішками. Грабували і вивозили”.
Серед награбованого були і речі її заступниці. Коли сім’я Самсонів покинула село, до їхнього дому прийшли росіяни. Сусіди як могли їх дурили, казали, що люди там є. Але окупанти таки зламали паркан і влізли в будинок. Винесли золото, ноутбуки, колекцію монет і подарункового алкоголю. З гаража викрали інструменти, скутер старшого сина (його потім знайшли у селі).
Уранці 31 березня росіяни почали прогрівати техніку, а з часом її звук стих – окупанти покинули обидва Бикови.
А місцеві невдовзі побачили, як згадує Вовк, “світлі обличчя наших красивих хлопців після тих брудних”.
Деокупована школа
2 квітня Наталія Вовк разом з чоловіком зайшла до понівеченої школи. «Думала, там усе зрівняно з землею. Але чоловік каже: відбудуємо», – згадує директорка.
Огорожа була поламана, бо ж росіяни заїжджали технікою. Всюди були пориті траншеї. Навколо валялися купи пакунків з-під окупантських сухпайків і їхній одяг: берці, фуфайки, штани. Навіть парти та стільці були розкидані територією. Котельня зруйнована – туди прилетіло.
«А ще були ями, в яких були зариті шкури тварин. Вони їли тут свиней, корів і в ями кидали шкури, копита і так далі», – розповідає директорка.
Усередині школи було не краще. Росіяни чомусь заліпили унітази будівельною піною. А самі справляли нужду по всій школі. У самому туалеті вони, ймовірно, стриглися, бо дуже багато волосся було.
«Їли скрізь, все було в їхніх сухпайках. А жили вони безпосередньо в укриттях. Туди постягували з села килими, матраци, меблі. Навіть мінікімнати поробили собі, підлогу встелили килимами».
Шкільну техніку: ноутбуки, принтери – покрали. Що не вкрали – знищили. У класах були послання на кшталт «Мы не хотели этой войны», «Вас обманывают». У спортзалі на стіні мішень намальована і дірки від куль на ній.
Наталія Самсон приїхала до школи наступного дня, 3 квітня: «Боялася, але цікаво ж подивитися». Окрім описаного директоркою, добре пам’ятає ще калюжу засохлої крові. І сморід.
«У школі жили якісь свині. У їдальню було страшно зайти – «завоняне» м\'ясо лежало і мухи позаводилися. Там, де було м\'ясо, вони і в туалет ходили поряд, це було дуже видно», – згадує Самсон.
Двері до її кабінету були виламані. Учителі вважають, що там жили керівники окупантів. Стояли два ліжка, берці, газовий балон. Усі вікна затулені шафами. І при цьому порівняно чисто.
Прибрати після окупантів
У квітні школу намагалися якось відчистити своїми силами. Весь педколектив повернувся в перші дні після звільнення сіл.
«Ми сказали їм чітко, що треба відновлюватися, – каже директорка. – Позиція була така: якщо опустимо зараз руки, то нічого тут не буде. Ми брали рукавиці, носили воду з сусідніх будівель і прибирали класи». Знаходили багато гільз від куль.
Допомогли й небайдужі. Наталія Самсон запросила на толоку через місцеву фейсбук-групу – відгукнулися навіть люди із сусідніх сіл та іншої школи.
Серед помічниць була і мама Даші Людмила: «Ми розуміли, що не так скоро відновлять інтернет і світло. Тому треба допомагати школі, щоб діти хоч якось приступили до навчання».
«Хотілося прибрати, щоб духу не було їхнього, – додає Самсон. – Але було страшно, чи сюрпризів нам не полишали». Не лишили. Утім було боляче, додає Самсон: «Ми плідно працювали, будували нову їдальню, намагалися оснастити школу технікою, щоб були телевізори, ноутбуки. А росіяни все це перекреслили».
Директорка згадує, як учні приходили і просилися у свій клас. Їм дозволяли. Даша змогла зайти до школи вже після того, як дорослі розчистили її від російського мотлоху. Але на дошці ще були написи росіян: «Простите, давайте жить дружно. Дети, не воюйте, мы не хотим этой войны». «А самі творили таке, що пробачити не можна… Писали, щоб свою душу очистити чи що», – міркує учениця.
Згадує, що до повномасштабної війни після уроків з друзями ходила на дитячий майданчик – посидіти, побалакати. Тепер від нього мало що лишилося. «Каруселі взагалі немає, в гойдалки одну сторону відірвало… Навіть маленькі діти там не гуляють», – розповідає Даша.
Діти повертаються до школи
У березні та квітні навчання в школі, звісно, не було. Після деокупації навіть онлайн навчати ще не могли: не було інтернету, ноутбуки і телефони росіяни зі школи і з будинків частини місцевих покрали.
«Ми дуже довго сиділи без школи. Хотілося повернутися, побачити друзів, однокласників», – розповідає Даша.
Адміністрація вибрала найменш понищені класи, щоб повернути хоч якесь очне навчання. І з 1 травня для дітей влаштували 20-хвилинні консультації двічі на тиждень. Потім збільшили до 30 хв.
«Відразу дітям було дуже складно, боялися кожного шурхоту, – згадує Самсон. – Коли повітряна тривога – бояться, це видно. Спочатку діти розказували, що пережили – голос тремтів і руки. Ми намагалися про це з ними не згадувати».
На той час було 70 учнів зі 187, які рахувалися в школі до 24 лютого.
“Бувало, батьки чули, що школа відновилась і поверталися в село. Казали, що очне навчання набагато дієвіше. 11 клас весь повернувся. Ми навіть додаткові консультації для них робили, щоб вони склали НМТ (національний мультипредметний тест, тимчасове рішення замість ЗНО. – Авт.)”, – згадує Вовк.
На консультації до школи повернулася і восьмикласниця Даша: «Я в сусідньому селі намагалася онлайн вчитися. Діти до мене добре ставилися, але то не мій колектив. Я не хотіла туди. Один день зайшла на всі уроки і сказала, що більше не буду».
У режимі таких мінізанять діти вчилися до 10 червня. Паралельно школу вичищали від російського базування.
Ремонт за 20 000 гривень
“Я сиділа і думала: що робити? Літо. Світла не було ще. Його нам тільки у серпні відновили. Але школу ж якось треба починати з вересня”, – згадує директорка.
Вона зустрілася з головою батьківського комітету й запропонувала: зробімо благодійну банківську картку. Поїхали в банк, зробили рахунок, за який відповідав голова батьківського комітету.
А далі підключили фейсбук. Команда школи попросила допомогти небайдужих. Відгукнулися і батьки, і випускники. Вони задонатили поза 20 000 грн. За зібрані кошти закупили будматеріали.
“Ми заходили в клас і думали: що можемо зробити, щоб цей клас був не такий страшний? Самі замазували, штукатурили, віддраювали. Батьки теж ремонтували”, – каже директорка.
Мотивації, мінімуму коштів і робочих рук вистачило, аби 1 вересня почати офлайн-навчання з традиційною лінійкою. До класів пішли близько 170 дітей.
За літо також вичистили укриття. «Ми його прибрали. Кинули клич батькам – вони прийшли зі щітками, обприскувачами, щоб жуки кропити». І замалювали, прибрали все, на що стало сил. Під час повітряних тривог спускаються туди.
Громада допомогла відновити світло – на це витратили близько 28 000 гривень. Нові вікна ставили паралельно з навчанням. Частину грошей на них дав банк «Заощадження та інвестиції», частину – благодійний фонд «Лівий берег 2022». Цей фонд допоміг трохи і зі спортзалом, ще замінив 5 входів у школу та двері до вбиралень та адмінприміщень, посприяв із запуском 17 січня їдальні – купив посуд тощо.
У межах проєкту SURGe, який підтримує уряд Канади, в одному з найрозбитіших кабінетів зробили ремонт і облаштовують цифровий освітній центр (також докупили школі частину втраченого обладнання) – 1 лютого мали запустити. У цьому центрі діти зможуть підключитись до дистанційного навчання, позайматися з тьюторами, відвідати позакласні заняття.
Втім відновити один клас замало – у школі залишаються ще пошкоджені кабінети, посічені уламками коридори, відновлення потребують система каналізації і вбиральні. До того ж в окремому крилі школи розмістили дитсадок, оскільки його власне приміщення повністю знищене.
Український благодійний фонд SavED взявся допомагати школі відновитися, фандрейзить серед людей і шукає донорів, які докладуться до відновлення інфраструктури школи.
“Такі села, як Новий Биків, часто залишаються поза увагою через свою віддаленість (Новий Биків розташований на межі Чернігівської і Київської областей). Чимало донорів зараз перемкнули увагу на нещодавно звільнені регіони. Але допомагати таким школам, як у Бикові, критично необхідно, бо сьогодні школа там – це і про доступ до освіти, і мінімально забезпечене дошкілля, і наразі єдине місце, де можуть разом проводити час діти”, – каже співзасновниця благодійного фонду SavED Анна Новосад.
«Естетики в школі ще мало, – каже Вовк. – Є побиті й постріляні класи, коридори… До хорошого стану ще довго».
Але головне – інше. Школа хоче відновлення, і тут є діти. Які ще й волонтерять.
«Я кажу дітям, що буде мир колись і ми його дочекаємося. А поки що ми маємо робити для того все, що можемо, – розповідає Самсон. – Ми плетемо сітки, на Миколая готували солодощі, продавали їх і назбирали 34 000 грн».
