ГоловнаСуспільствоВійна

Як говорити з постраждалими, якщо ти не психолог? Питання-відповідь з Олегом Покальчуком

Ми продовжуємо нову постійну рубрику "питання-відповідь" з військовим психологом, експертом у сфері інформаційно-психологічних операцій і контррозвідувального захисту Олегом Покальчуком

Як говорити з постраждалими, якщо ти не психолог?

Як ми могли бачити до війни завдяки фейсбуку та інстаграму, психологія стала не лише професійним заняттям для досить вузького кола фахівців, але й популярним засобом самоствердження і самопрезентації для найрізноманітніших людей. Розквітла ще до війни і зараз далі розквітає в інфопросторі така собі психологічна “махновщина”.

Частина людей колись собі почала займатися психологією, щоб вирішити власні психологічні проблеми, з дуже різними показниками успішності. Є також просто аферисти, є гугл-психологи - ну, тут без коментарів. Є люди, які прослухали кількаденний курс якогось іноземного гастролера. Є люди, котрі мають загальні знання з психології особистості.

Фото: EPA/UPG

Класифікувати це явище було б кумедно, але в цьому випадку не до сміху. Усі ж вони щиро вважають, що їхні знання, помножені на бажання допомоги, автоматично створюють чудодійний психотерапевтичний ефект, тож наввипередки дають поради.

Коли воно на рівні проблеми “як мені покращити настрій, бо мене кинув хлопець/дівчина?”, то тут єдина шкода може бути - марно витрачені на консультацію гроші.

А реальна психотравматична подія, її наслідки - це ворота до пекла, які повільно і болісно розкриваються всередині людини. Назовні це далеко не завжди видно. Досвідчених професіоналів, які ефективно працюють з наслідками травматичних подій, за моїми спостереженнями, в Україні значно менше, ніж хотілося б. Це абсолютно каторжна робота, яка швидко веде до вигорання, особливо в нинішніх умовах. 

Гірка іронія в тому, що "вигораюча" людина дійсно може певний час ефективно працювати в терапії, тому що глибоко співпереживає іншій людині і цей біль у них резонує. 

Більшість рекомендацій мирного часу зараз не працюють. Нема таких затишних і зручних умов, куди можна взяти і перемістити постраждалу людину, щоб там від сеансу до сеансу приводити її до тями. Довкола нас - горе. Його не буде меншати. Тому ті лічені кризові психологи, клініцисти, психіатри - всі зараз як акумулятори, які дуже сильно "сідають".

Чи в принципі можлива за таких обставин якась перша допомога, якийсь “такмед”?

Можлива. Є дві передумови. По-перше, повна відсутність будь-яких статусних понтів. По-друге, щирість. Як очевидець згадую таку історію. Військовий капелан, розмовляючи з бійцями, спитав: як ви думаєте, яке головне завдання капелана? Солдати почали фантазувати про поширення віровчення, церкву, всяке таке. А капелан сказав: ні, найперше і єдине завдання військового капелана - це бути поруч із солдатом у найтяжчий момент його життя. То був такий момент щирості, як грім з ясного неба.

Це максима, моральна установка для людей, які мусять чи хочуть допомагати людині у стані сильного стресу. 

Посттравматична свідомість хоче самоізолюватися, і до неї потрібно делікатно достукатися, щоб отримати відповідь із середини того скафандра. Є різні технічні прийоми - іноді треба взяти за руки, іноді потрусити за плечі, а іноді взагалі не можна торкати. Не існує ефективних чудодійних рекомендацій для всіх - це гугл-психологія. Звертайтеся, дзвоніть до своїх лікарів, вони знають базові речі і дурного не порадять. Або скажуть, до кого звертатися. 

У яких випадках і як швидко треба реагувати? Ми знаємо з тактичної медицини, що у випадку поранень спочатку треба кидатися на допомогу не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить. Бо той, хто кричить - точно живий. А хто мовчить - можливо, не в силах крикнути, але ще живий, і його долю вирішують хвилини. Також є відома паралель щодо кисневих масок. У першу чергу одягаєш на себе, потім - на дитину. 

Те саме з першою психологічною допомогою: спочатку ти допомагаєш собі і впевнюєшся, що у тебе з мізками все гаразд. Якщо тебе трусить, ти плачеш, то не треба в цьому стані пропонувати допомогу іншим. Можна ще більше налякати. Це також стосується і зовнішнього вигляду, охайності. Якщо ти розхристаний і заплаканий, то іншу людину це тільки вганяє у ще більший стрес.

Ваше єдине практичне завдання, з яким можна впоратися - зробити так, аби людина в стані гострого стресу, реактивного психозу чи інших ситуативних нервових розладів не заподіяла собі чи іншим фізичної кривди. Далі - до лікаря. 

Привести людину до тями складно тоді, коли ви самі все ускладнюєте. Словесна комунікація має бути дуже проста. Не більше чотирьох слів у реченні. Не говоріть довго. Частіше називайте людину на ім'я. Не підвищуйте голос, не кричіть, від крику ще ніхто не заспокоївся.

Запропонуйте щось, дайте в руки - це може бути і чай, і вода, і алкоголь у невеликих дозах чи тютюн. Навіщо якщо людина відмовиться, немає значення - річ не в предметах, а в ритуалі доброзичливості.

Це для того, щоб людина не встигла замкнутися у своєму горі. Якщо ви, образно кажучи, вставили ногу в ці двері, що замикаються перед носом - то у вас тактична перевага. Якщо людина не замикається, то в психіці потрохи можна стимулювати механізм самовідновлення. Це як генератор, який треба завести тросом. Потрібно смикнути, але і не сильно, і не слабко. Ритуали різного роду (включно з церковними) цьому допоможуть. 

Решту залиште фахівцям - клініцистам і психіатрам, якщо в тому буде потреба. 

До речі, психіатр, на мою думку, може зараз надавати найбільш кваліфіковані психологічні поради, тому що час такий.

Як спілкуватися з постраждалими, які вже пройшли стадію гострого стресу? Наприклад, до вашого міста приїхали біженці з-під обстрілів, як з ними говорити?

По-перше, не треба на них дивитися з побожним острахом, як на смертельно хворих. Вони пережили горе і зараз у травмі, але це такі самі, як і ви, звичайні люди. З ними треба говорити, як би ви хотіли, щоб говорили з вами - чемно, чесно, спокійно, без зайвих розпитувань. Спитайте, які в них потреби, і якщо можете - допоможіть. Запропонуйте звертатися за потреби. Але не лізьте зі своїми побутовими психологічними умілостями.

Дуже важливо демонструвати спокійну щирість і приязнь. І пам’ятайте, що розмова - це лише частина поведінки, менш важлива. Можна говорити наче і чемно, але ставитися по-хамськи. 

Вікторія ҐуерраВікторія Ґуерра, журналістка, екс-заступниця головного редактора LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram