"До виборів хочуть пересаджати всіх активістів"
Спекотного пообіддя під уже тріснутою аркою Дружби народів у Києві збираються жінки в білому. Між них ― поодинокі чоловіки. Мають при собі біло-червоно-білі прапори, білі і червоні гладіолуси та хризантеми. На плакатах ― білоруські гасла «Віримо! Можемо! Переможемо!», «Жыве Беларусь» і «Насилля ― ознака безсилля». Разом ― Жіночий ланцюг солідарності.
Жінки стають у форму серця, їх оточують журналісти і журналістки ― навіть без техніки їх легко впізнати по темному вбранню. Серце терпляче стоїть на місці ― чекає, поки дрон зробить кілька кадрів. Усі замовкають, і чутно, як з колонок під аркою, звідки зазвичай гупає танцювальна музика, розноситься «Перемен» Віктора Цоя. Зі збереженням усіх необхідних атрибутів і музичним супроводом кількахвилинна акція трохи нагадує шкільну лінійку.
Опісля вигукують гасла і розходяться: хтось ― гуляти містом, хтось біжить у справах, хтось несе квіти до пам'ятника Жизневському, якого вбили на Майдані.
Серед решти в серці стоять білоруски, що тиждень тому поїхали з країни через тиск режиму.
Катя ― з маленького білоруського містечка, усі всіх знають. Тож коли вона записалася до ініціативної групи Світлани Тихановської, приховувати не було сенсу. Та це було очікувано ― у 2010 році вона так само разом з батьками збирала підписи за опозиційного кандидата.
Ініціативна група допомагає збирати підписи для реєстрації кандидата чи кандидатки. До Центральної виборчої комісії треба подати щонайменше 100 тисяч підписів. Члени та членкині ініціативної групи офіційно зареєстровані, мають посвідчення. Тобто все це відповідає закону. Проте влада в Білорусі трактує його дух на свій манір ― збирати підписи можна тільки за одного кандидата.
Ілля, брат Каті, цьогоріч закінчив школу. У день незалежного оцінювання захворів, тож пішов до лікаря, отримав довідку і пройшов тестування пізніше. Аж через кілька тижнів приходить міліція ― забрати Іллю.
Хлопця звинуватили в підробленні довідки про хворобу і пригрозили кримінальною справою. Троє міліціянтів прийшли до родини з повісткою на ім’я Каті, а вже на місці від руки написали повістку для Іллі.
Півтори години Катя з Іллею опиралися. Врешті, коли їм почали погрожувати силою, жінка зателефонувала в міліцію ― на тому кінці дроту тільки зітхнули, мовляв, знаємо ми вас і чому до вас приїхали. Та все ж відправили ще трьох міліціянтів до дому Каті.
Ні вона, ні Ілля не йшли на поступки. Тож незабаром до квартири зайшли ще четверо силовиків ― з іншого міста. Пізніше Катя дізналася, що місто відмовилося везти їх до відділку силою ― соромно перед сусідами.
Після такого тиску вони здалися ― і таки поїхали до відділку. Там їм виписали повістку ще й на наступний день ― саме на той час, коли в містечку мав бути мітинг на підтримку Тихановської. Катя з родиною допомагала його організовувати.
Діватися було нікуди ― мусила йти у відділок, а відтак поспішати на мітинг. Мала зі собою нову повістку ― знову на завтра ― і фразу, кинуту людяним міліціянтом: «Ну ви ж самі все знаєте і розумієте».
Натомість інший згодом повідомив: до виборів хочуть пересаджати всіх активістів ― дати по 15 діб і замкнути на час голосування й підрахунку.
Тоді Катя зрозуміла, що треба тікати ― не хотіла, щоб постраждав її шестирічний син. Наприкінці липня батьки довезли її із сином і Іллю до кордону, там незнайомець підібрав їх і зголосився перевезти через пункт пропуску. На території України на них уже чекали представники фонду «Білорусь майбутнього» ― відвезли до Києва, поселили в хостелі.
― Ми не поїдемо, поки не зміниться влада, ― каже Катя. ― Нам хочеться повернутися додому, але поки що ми не можемо. Ми ще не знаємо, що робити далі ― син у перший клас мусить іти восени, треба, напевно, шукати роботу і налагоджувати життя. Але нам тут насправді подобається ― вільно.
"Були впевнені, що переможе Тихановська"
Божена так само була в ініціативній групі, проте в іншому регіоні. Познайомилися вони з Катею вже в Києві. Божена з чоловіком Олександром теж покинула Білорусь через погрози міліції.
Коли почалася передвиборна кампанія, дівчина записалася до ініціативної групи, щоб збирати підписи. Тоді ж у місті почали з’являтися графіті «3%» з натяком на реальний рейтинг Лукашенка, листівки з опозиційними закликами та гаслами. Божену викликали до міліції ― і буквально повісили на неї адміністративну справу за ці листівки.
Відтак їй щодня приходило по 3-4 SMS-повістки. І щодня вона приходила до відділку міліції ― бо ж інакше загрожувала кримінальна відповідальність. Її допитували одними і тими самими питаннями, беззмістовно і нелогічно щоразу згадуючи про шиту білими нитками адміністративну справу.
Може, Божена і терпіла б, якби міліціянти не перестаралися.
Дівчина працювала в реєстратурі лікарні. Посеред робочого дня 4 серпня їй прийшла повістка. Тоді ж міліціянти зателефонували завідувачці відділення і наказали в жодному разі не випускати Божену з лікарні. Якби вона не прийшла до відділку, наступного дня її заарештували б.
Божена не мала іншого вибору, як тієї ж миті звільнитися ― то був єдиний шанс лишитися на волі. У відділку її не очікували ― заскочені, ледь знайшли слідчого для допиту. Того дня Божену попередили знайомі з органів: її хочуть запроторити за ґрати за будь-яку ціну, навіть якщо для цього доведеться забрати з вулиці за вигадану провину.
Тієї самої ночі дівчина спакувала валізу і поїхала з чоловіком до кордону з Україною ― дорога тривала кілька годин. Пропустили швидко ― не завадила навіть біла опозиційна стрічка, знайдена в кишені її куртки. Божена збрехала, що просто ходить на всі мітинги ― і за Лукашенка також.
Їй досі приходять SMS-повістки. Телефонують її мамі: питають, де донька. Повернутися тепер означає добровільно поїхати за ґрати.
― Ми думали, що приїдемо до 15 серпня максимум, ― каже Божена. ― Нам уже хочеться додому, але треба шукати тут роботу ― ми ж не мали заощаджень, не планували втечі. Були впевнені, що переможе Тихановська ― це була така надія! Думали, він (Лукашенко - LB.ua) мирно віддасть владу ― а він вчепився пальцями, аж посиніли. Тепер якщо він лишиться ― найгірше ще станеться з нами.
Плакала, коли ставила новини
За кількасот метрів від ланцюга Світлана спускається в підземний перехід. Їй не на часі приходити на всі акції ― треба шукати квартиру, і вона саме збирається на оглядини.
Дівчині 23 роки. Коротка стрижка, акуратні кружечки рум’ян на щоках, піджак у клітинку. Вона переїхала до Мінська з невеличкого міста Орша, що поруч кордону з Росією. У столиці вивчала журналістику ― думала, що писатиме про культуру, але потрапила на «міжнародку». Після закінчення університету, як і всі випускники та випускниці, мусила відпрацювати два роки на державу ― у міністерстві, прессекретаркою державної організації, на державному телеканалі чи сайті. Інакше ― виплатити країні 10 000 доларів. У «Комсомольській правді» місця не знайшлося, і на допомогу прийшла колишня вчителька.
Так Світлана потрапила до найбільш пропагандистського медіахолдингу країни ― «СБ Білорусь сьогодні». Її основним завдання було переписувати вже наявні новини. Щоправда, це були подекуди вигадані новини БЕЛТА, «Білорусь сьогодні», ТАСС, РИА Новости, Укрінформ.
Метода була такою: на сайті знаходили цікаву новину, надсилали в робочий чат, а редактор вирішував, чи вона підходить. Не можна було писати про 8 Травня. Про хороше життя після протестів в Україні, Грузії і Вірменії. Про акції протесту. Про людей, що виступали проти Лукашенка ― хіба щось погане. Наприклад, що «Белгазпромбанк», яким володів опозиційний кандидат Віктор Бабарико, обкрадає вкладників, продає країну Росії, а його рейдерське захоплення державою було дуже мудрим рішенням Лукашенка.
До речі, самого Лукашенка в стінах редакції не згадували. Величали тільки «президент» або «головнокомандуючий». Іноді вживали кличку «Лукас» ― спершу Світлана не розуміла, про кого це.
Сама вона в це не вірила, але щоранку доводилося бачитися з колегами, які писали, ніби без Лукашенка країну захоплять, а він молодець, бо немає талонів на продукти. Головне ― не допустити «майдану». Головне ― не допустити Європи, бо там немає свободи слова, як у Білорусі, протестувальників б’ють і душать.
Іноді Світлана зривалася і плакала.
― Щоб ти здох! ― кричала вона в ноутбук, коли приходило чергове завдання від редактора.
На початку червня Світлана ладна була звільнитися ― редактор попросив поставити новину, в якій поливали брудом Сергія Тихановського. Дівчина плакала над комп’ютером. Телефонувала подрузі і через сльози казала, що не вибачить собі.
― Ти ж знаєш, що тобі буде гірше, якщо ти її не поставиш, ― відказувала та. ― Ти нічого не зміниш. Просто скопіюй текст, не підписуй своїм прізвищем.
Дівчина ніколи не була політично активною. У багатьох її друзів проросійські погляди, подекуди ― ще й ностальгія за СРСР, у якому вони ніколи не жили. Тож про свої погляди без остраху могла говорити хіба на кухні з батьками. Спершу вона не вірила, що ці вибори щось змінять ― спостерігала за появою опозиційних кандидатів, ніби за телешоу із заздалегідь відомим фіналом. А потім Мінськом простягнулися довгі черги охочих підписатися на підтримку висунення Світлани Тихановської кандидаткою у президенти. Згодом ― за Віктора Бабарика і Валерія Цепкала. Світлана лишила підписи.
Вона плакала, але ставила новини. Не могла, та й не хотіла платити тисячі доларів за право не писати брехні. Пообіцяла собі: почекає півтора місяця, коли можна буде звільнитися, і попросить вибачення в усіх. Навіть якщо ні Тихановським, ні Бабарику тих вибачень не треба ― вони потрібні їй.
Така нагода трапилася аж у Києві.
Ще восени дівчина вирішила ― після виборів їде в Україну. Знала, що у 2020 році вибори ― так само знала, кого оберуть. Жити при режимі Лукашенка не хотіла. Пандемія внесла до плану Світлани непевність, вона навіть знайшла роботу в опозиційному виданні. Та в червні знайомий, що мав зв’язки в органах державної безпеки, попередив: після виборів у Білорусі планують вводити воєнний стан. Тоді саме почали перші арешти, і Світлана чітко уявила свою країну через два місяці: без інтернету, з комендантською годиною і закритими кордонами. Більше не роздумувала.
5 серпня ранньої ночі Світлана перетнула державний кордон Білорусі.
З Орші, куди старанно перевозила всі речі з Мінська, виїхала з однією валізою. Автобус з Мінська до Києва був повним. Серед пів сотні людей знайшлися ті, хто так само виїжджав із Білорусі через режим.
Прикордонний контроль приходили чотири години. Білоруські прикордонники як ніколи раніше прискіпувалися: куди, чому, до кого. Світлана казала правду: на курси телеведучих. Це дійсно був її план на найближчий по прибуттю тиждень, але далі ― невідомість.
Тож для початку вона виконала дану собі обіцянку ― попросила вибачення. На виборах у Києві біля посольства Білорусі був «вільний мікрофон» ― Світлана взяла слово і розповіла, що була, хоч і мізерною, а все ж деталькою пропагандистської машини. І щиро попросила пробачення. Вона замовкла, а до неї підходили люди ― дякували, називали сміливою, казали, що вона надихає. А Світлана не могла зрозуміти, чому ― їй зізнання здавалося запізнілим.
І от тепер вона сидить у тіні Маріїнського парку і каже:
― В Україні я зустрічала людей, які дивувалися, що нам, білорусам, щось не подобається. Мовляв, у нас же так добре, після університету ― розподіл, дороги рівні, колгоспи працюють… Я на це ніяк не реагую. Хіба середній палець показую в спину. Бо про що говорити, якщо він чи вона не були в Білорусі? От коли це каже хтось, хто був у нас ― це вже дивно, так.
При чинній владі додому Світлана не повернеться. Подруга, що звільнялася разом з нею, написала пост у Facebook про їхню позицію, тож у Світлани взяло коментар білоруське опозиційне видання TUT.by, а опісля ― Українська служба Радіо Свобода. У «Білорусь сьогодні» проти неї почали збирати компромат. Після такого повертатися до Білорусі, якою керує Лукашенко ― зась.
Тож не жалкує, що не на мітингах у Мінську ― має поважну причину. Не почувається ані далекою, ані менш білорускою від того, що поїхала до Києва.
Чим точно різниться життя в Білорусі від решти світу, Світлані сказати складно. Як журналістка вона відчувала утиски, але як проста громадянка ― навряд. Хоч і подорожувала, не знає іншого життя, ніж те, що мала ― тож не має з чим порівняти.
Та ось ми спускаємося в підземний перехід біля парку. Вуличний струнний квартет грає It’s My LIfe Bon Jovi. І Світлана мало не слово в слово повторює те, чим кілька років тому мене здивував знайомий з Мінська. Те, що звучало і тоді, і зараз звучить, ніби інша реальність:
― Знаєш, у нас такого не могло б бути: співи й танці на вулицях, гучні компанії ввечері, веселощі без страху. А тут можна ― і це дає таке відчуття свободи! Тут дихається легше.