Розкажіть, будь ласка, коли запрацює Національне агентство із забезпечення якості освіти (НАЗЯВО)?
Ми вже фактично почали працювати, відтоді як Уряд затвердив членів НАЗЯВО і були внесені відповідні зміни до Єдиного державного реєстру. Як Агентство, ми вже мали два офіційні засідання і прийняли “Положення про комітети”, документ про повноваження комітетів, тобто хто чим займається і за що відповідає, а також “Кодекс доброчесності” і “Декларацію про доброчесність”. Наступним має бути положення “Про акредитацію освітніх програм”.
Чому Агентство не могло розпочати свою роботу чотири роки?
Було багато проблем, пов’язаних із обранням членів Національного агентства із забезпечення якості освіти. (У 2015 році головою Нацагентства було обрано Сергія Храпатого, який працював у команді Дмитра Табачника, до складу увійшли також Віктор Бондаренко та Юрій Дудник, які підпадали під люстраційний закон “Про очищення влади” – LB.ua). Мали місце різні непорозуміння професійного та політичного характеру, тобто сплетіння обставин, яке не дозволяло тоді розпочати роботу.
Треба розуміти, що коли ми розробляли закон “Про вищу освіту” в 2012 році та зокрема концепцію Агентства, домінувало прагнення максимально захистити університети від свавілля Дмитра Табачника; тоді ми просто не думали про те, щоб докладно прописати вимоги до членів і саму процедуру виборів. Не кажучи про те, що 2015 року на посаді міністра я не визнав результати виборів до НАЗЯВО і виступив з відповідною публічною заявою. Але у 2017 році через перехідні положення були внесені зміни до діючого закону “Про вищу освіту”, передусім стосовно принципів формування складу та процедури виборів. Була створена міжнародна комісія, яка оцінювала претендентів і голосувала, тому зараз ми всі вибрані на прозорій та легітимній основі.
За що плануєте взятися найперше?
Зараз головне завдання – визначитися з акредитацією освітніх програм. Це поняття виникло в тексті Закону “Про вищу освіту” 2014 року. Після зменшення кількості спеціальностей, українські університети в рамках академічної автономії одержали можливість створювати власні освітні програми. Нашим завданням є акредитація цих програм. Таким чином, університет буде одержувати від МОН ліцензію на “укрупнену” спеціальність, а НАЗЯВО акредитуватиме освітні програми (по-старому, це поняття найближче до “спеціалізацій”).
Хоч, треба визнати, що укрупнення спеціалізацій відбулося недостатньо. До 2015 року в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, кількість навчальних курсів була чи не втричі більшою, ніж у західних університетах. Тому що радянська влада вважала, що робота викладача відбувається лише в аудиторії, коли він чи вона вживу чомусь “навчають” студентів. Практично не передбачалося часу на науково-дослідну роботу, публікації, участь у конференціях, підготовку до занять. Тепер навчальне навантаження викладачів і студентів зменшене, у тому числі, за рахунок самостійної роботи – зменшується перелік навчальних курсів, вони натомість тривають довше.
До кола повноважень Агентства також входить акредитація спеціалізованих вчених рад із захистів дисертацій, інституційна акредитація закладів вищої освіти, акредитація інших агентств.
Як у самих університетах справляються з системою контролю за якістю освіти?
Відверто сказати, поки що не дуже. Одна з відповідальностей нашого Агентства – запровадження внутрішньої системи якості освіти. Саме наявність внутрішнього контролю – один з найбільш важливих моментів для проходження акредитації.
В Україні наразі лише невелика кількість університетів намагаються його запровадити. Наприклад, у Києво-Могилянській академії я був керівником такого центру внутрішнього забезпечення якості. Ми займалися регулярним опитуванням студентів (перед кожною сесією) з приводу якості викладання і якості навчальних курсів, моніторингом думок випускників і працедавців. Важливо, щоб був фідбек від працедавців, саме тих людей, які беруть випускників на роботу. Також варто пам’ятати, що мова йде не про переслідування викладачів за якісь недоліки чи провини. Важливо поширювати позитивні практики і досвід кращих викладачів. Внутрішня система забезпечення якості передбачає підвищення кваліфікації викладацького складу; тут мова йде тільки про “teaching skills”, тобто про викладацькі навички.
На що ще має бути спрямована така система?
На постійне покращення навчальних курсів і освітніх програм. Ефективне внутрішнє забезпечення якості може спиратися лише на унікальну культуру закладів вищої освіти, на їхню потребу в якості. Потрібно плекати універсальне критичне ставлення всіх членів університетської громади один до одного. Поруч з тим, сучасна академічна культура передбачає довіру і взаємодопомогу в колективі. Обговорення питань, пов’язаних з якістю, на всіх рівнях управління має стати частиною університетського життя. Треба подолати упередження, пов’язані з опитуванням студентів. Навпаки, для ефективного вирішення багатьох питань слід покладатися на студентське самоврядування.
Що для цього потрібно зробити?
Агентство планує повністю скасувати паперову систему, оскільки зараз ситуація дуже кепська, особливо коли університет матиме потребу акредитувати багато освітніх програм одночасно. Я бачив, як співробітниця одного університету приїжджала до Києва з двома “кравчучками” папок для акредитації спеціальностей. Це виглядало жахливо. А там, де надмірна забюрократизованість, – завжди багато незадоволення і навіть агресії. Така ситуація сприяє різноманітним неформальним домовленостям і стосункам, саме цього ми маємо намір позбутися. Агентство бачить своє завдання в тому, щоб допомагати університетам, спрощувати акредитаційні процедури, робити їх більш зрозумілими, надавати консалтингові послуги з розвитку.
Тому плануємо зробити портал, на якому університети будуть реєструватися і вносити інформацію про себе. Тоді, коли підходить час акредитації, керівництво ЗВО нас про це повідомляє, експерти вивчають усю подану інформацію і тільки після цього їдуть до університету. Також важливо, що наше коло експертів буде формуватися через відкритий конкурс і подальше навчання. З єдиного електронного ресурсу нам буде зручно формувати різні бази даних як освітніх програм, так і формувати університетські рейтинги.
Скільки тоді людей має працювати в Агентстві, щоб забезпечувати його роботу?
Сьогодні працює 22 обраних члени, буде ще представник від медичної галузі. Із цього складу п’ятеро мають працювати на full-time – я і 4 заступники; кілька десятків людей працюватимуть у секретаріаті, який очолюватиме Михайло Винницький.
Будемо відверті, далеко не всі дипломовані фахівці в Україні є дійсно фахівцями, хто в цьому винен у першу чергу – невмотивовані студенти, які вчаться заради диплому, чи заклади освіти, які не вміють готувати та відбирати цих студентів ще при вступі?
Питання дуже непросте. Ми маємо на загал не достатньо вимогливу систему вищої освіти і значну кількість сильних випускників. Регулярні опитування Фонду демократичної ініціативи ім. Ілька Кучеріва показують, що українські студенти потенційно більш корумповані, ніж університетські співробітники. Нам потрібно висунути серйозні вимоги до якості вищої освіти, допомогти тим ЗВО, які бачать свої перспективи в розвитку і підвищенні конкурентоздатності, запровадити фінансову автономію. Тобто необхідно імплементувати реальні ринкові правила гри у вищій освіті, створивши для університетів важелі для власного розвитку, зокрема фінансові.
Найбільші проблеми української вищої освіти пов’язані з відсталим економічним укладом. Наше Агентство може допомогти через формування вимірюваних критеріїв якості, що допоможуть розібратися, куди саме треба вкладати кошти. Той, хто добре працює, повинен добре жити. Я сподіваюся, що ближчим часом вдасться змінити економіку вищої освіти та витрачати кошти ефективно. Необхідно також збільшити загальну кількість коштів, як державних, так і приватних, що приходять до закладів вищої освіти.
Натомість в Україні є реальні проблеми з плагіатом. Як можна контролювати академічну доброчесність студентів і викладачів?
У таких речах як порушення доброчесності пізно просто хапати порушників за руку; це перш за все питання академічної культури. З першого курсу студентам мають пояснювати, що таке академічне письмо, академічна недоброчесність, як слід уникати плагіату. Потрібно перевіряти, як мінімум, дипломні роботи на наявність плагіату, для цього університет повинен мати відповідні програмне забезпечення та організацію освітнього процесу. До повноважень Агентства входить дотримання академічної доброчесності. Невдовзі ми опублікуємо наші політики і будемо їх дотримуватися. Існує багато різних видів порушення академічної доброчесності, в тому числі таких, з якими і західна система не може впоратися. Це, наприклад, замовні статті і дисертації.
Чи є якась реальна статистика, скільки випускники українських університетів є професійно придатними?
Ні, на сьогодні офіційної статистики ні в кого немає, але її реально впровадити керівництву університету самостійно. Ми маємо хороші університети, однак для них треба створити належні умови для розвитку, наприклад через висунення зрозумілих критеріїв і вимог до якості навчання, викладання і наукових досліджень. Також слід усунути об’єктивні перешкоди структурного характеру. Адже ми лише робимо вигляд, що в нас існує університетська наука. По-перше, вона має вкрай недостатнє фінансування (хоч останнім часом воно має тенденцію до збільшення). По-друге, структура українських університетів не відповідає сучасним вимогам: потрібно інтегрувати вищу освіту і наукові дослідження. Навіть створення пулу дослідницьких університетів буде без цього лише суто формальним кроком. Українські дослідницькі університети колись мають почати боротися за лідерство у міжнародних рейтингах. У цьому контексті НАН України нарешті мала б вийти з “підпілля” і запропонувати хоч якісь ініціативи. “Глуха” консервативна позиція не на користь українській науці. По-третє, як наступний крок, нам треба розширити перелік типів ЗВО, включивши до нього зокрема так звані “навчальні університети” (teaching universities).
Існує ряд питань, на які слід звернути увагу в українському контексті. Часто випускник може бути успішним і корисним державі чи суспільству, не працюючи за фахом; тому нас цікавить статистика працевлаштування як за спеціальностями, так і наскільки вони затребувані не за дипломом. Могилянка відслідковує таку інформацію для себе, і ми розуміємо, що працедавці часто готові брати на роботу випускника з нашим дипломом, навіть якщо він не обов’язково відповідає певній спеціальності. В таких випадках на перший план виходять soft skills (м’які, гнучкі чи соціальні навички). Агентство буде звертати на це увагу університетів в контексті запровадження системи внутрішнього забезпечення якості.
Яке тоді реальне завдання українських університетів для студента на сьогоднішній день?
Це філософське питання. Мене іноді турбує, в Україні їм приділяють багато уваги, в той час коли ми не маємо сучасних університетів у розумінні стосунків між членами університетських громад, командного розуміння лідерства, ролі демократичних процедур. Давайте просто створимо український університет. Адже все більшу роль відіграватимуть ті, що виступатимуть центрами вільнодумства та інтелектуальними подразниками. З певного погляду заклади вищої освіти мали б стати частиною національних мас-медіа та громадянського суспільства. Якщо студенти, викладачі і співробітники мають свій голос, їхня точка зору є справді важливою, такі університети виховуватимуть справжніх національних лідерів.
Зараз не жаль, що вже не Президент Могилянки?
Я люблю університетське життя. У 2014 році, коли мені запропонували бути міністром, я дуже довго не погоджувався; дійшло до того, що відмовлятися було непристойно. Думав, що йду на кілька місяців, із завданням провести Закон “Про вищу освіту”. Але наступним виникло питання, хто буде його імплементовувати, далі поставали нові завдання та виклики. Тобто я пішов іншою дорогою, але залишаюсь професором Могилянської школи журналістики.
Які тоді шанси, що втретє повернетесь на посаду міністра?
Насправді я дуже серйозно ставлюся до роботи в Агентстві, тому найближчі три роки працюватиму тут. У нас хороші стосунки з Міністерством освіти і науки і я вірю, що спільно ми зробимо для української вищої освіти багато хорошого.
На вашу другу каденцію припали переїзди університетів з окупованого Донбасу. Як організовували евакуацію?
Це було проблемно, адже ніколи раніше ми не мали подібного досвіду. Спочатку в кожному університеті, який сам виявив готовність переїжджати, створювалася ініціативна група зі студентів, викладачів, представників адміністрації. Вони зв’язувалися з Міністерством освіти та науки, ми обговорювали, куди можна перемістити ці заклади, іноді допомагали з пошуком кампусів. Дуже помічним став досвід евакуації до Вінниці Донецького національного університету ім. Василя Стуса. На ньому був відпрацьований певний алгоритм евакуації. У повному складі виїхала вчена рада Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка, що зараз розміщується у своїх же кампусах в межах Луганщини.
Для МОН важливо було також відпрацювати не лише фізичне переміщення університетів, але також відповідних юридичних осіб: щоб евакуйовані університети мали право скористатися своїми бюджетами у державному казначействі. Ми тоді заявили, що в Донецьку, Луганську і в Криму – на всіх окупованих територіях не залишилося ніяких університетів. Всі установи, які посміють так назватися, не мають права на українські ліцензії і жодні печатки окупаційної влади українська влада не визнаватиме.
P.S. Cергій Миронович багато говорить про свободу в університетах, зокрема студентське вільнодумство, натомість категорично відмовився публікувати у цьому інтерв’ю свою відповідь на питання про виставку “Українське тіло”, яку Квіт, будучи президентом “Могилянки”, закрив у 2012 році.