Точка опори
Такою точкою опори Чернівці стають не вперше. У 2003 році тут зустрічалися тодішній президент України Леонід Кучма і його румунський візаві Іон Ілієску. Ця зустріч увінчалася підписанням угод про українсько-румунський державний кордон, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань.
Іон Ілієску буквально цими днями пішов із життя, залишивши по собі неоднозначну спадщину. В історію він увійшов як символ «украденої революції», уособлював вправність старих еліт приміряти нові костюмчики, залишаючись вірним старій системі.
Через понад 20 років у тому самому місті відбулася зустріч не просто між головними дипломатами трьох держав, а між представниками умовно нових політичних еліт, які у своїх країнах різною мірою протистоять реваншу старої номенклатури, до якої належали й Ілієску та його соратники.
Ця політична боротьба загострюється на тлі російської агресії проти України. Саме в цьому контексті «попередники» в усіх трьох країнах бачать для себе вікно можливостей, прагнучи повернутися у гру, і використовують кризу як трамплін. Така стратегія найяскравіше проглядається в передвиборчому контексті Республіки Молдова.
«Ми також обговорили ситуацію в Республіці Молдова, пов’язану з гібридною війною з боку Росії. Румунія теж стала мішенню таких атак — зокрема під час минулих президентських виборів. Позиція Румунії незмінна: чітка підтримка прагнення України та Республіки Молдова до вступу в Європейський Союз», — заявила в Чернівцях міністерка закордонних справ Румунії Оана Сільвія Цою.
Монетизація європейських цінностей
Згадка очільниці румунського МЗС про гібридну атаку на Румунію чудово підсвічує обидві чернівецькі зустрічі. Сьогодні пані Цою, звісно, має на увазі втручання Росії в перший тур торішніх президентських виборів (скасований Конституційним судом), за підсумками якого лідирував Келін Джорджеску.
Але залишається недооціненим і факт зв’язків Джорджеску зі старими румунськими елітами, зокрема, з командою того самого Іона Ілієску, який приїздив у Чернівці зі схожою місією понад 20 років тому. І цей вимір проливає значно більше світла на плани, які він і політичні кола, що за ним стояли, могли б мати у разі приходу до влади.
На початку 2000-х, у розпал другої каденції Ілієску, Джорджеску входив до керівництва підконтрольної уряду «громадської» структури — Федерації місцевих влад Румунії (Federația Autorităților Locale din România, FALR). Її сенс був простий і цинічний: європейські фонди, які тоді, напередодні вступу до ЄС, заходили в країну, мали опинитися у правильних, «своїх» руках.
Тому євроінтеграція й перетворилася на поле бою. І річ тут не в недотриманні європейських стандартів, не у зраді цінностей і навіть не в «диктатурі», у чому представники старої номенклатури звинувачують політичних опонентів: учора в Румунії, сьогодні в Молдові, а завтра, без сумніву, і в Україні. Суть у доступі до європейських фондів, які от-от наповнять корита, від яких історія їх уже відсунула.
План «Дністер 2.0»
Москва підтримує цих політиків зовсім не випадково. Ще за радянської доби агентів впливу інфільтрували в політичні рухи з високою легітимністю та ідеями, на які існує потужний суспільний запит. І ця стратегія й донині залишається незмінною (як і деякі агенти).
Колишній голова румунської комуністичної спецслужби Іон Міхай Пачепа, який у кінці вісімдесятих утік і отримав притулок у США, у своїй книзі «Червоні горизонти: злочини, корупція і спадок чаушистів» писав, що задовго до антикомуністичної революції 1989 року Москва готувала в Румунії переворот. Його метою було замінити диктатора Ніколає Чаушеску на більш керованого Іона Ілієску, який і став першим румунським президентом, коли скинули диктатуру.
Серед причин — Чаушеску настільки втратив підтримку народу через авторитарний стиль управління, що поставив під загрозу сам режим — і саме це найбільше непокоїло Москву. «Кремль також боявся, що послаблення в румунській політиці розбурхає прагнення населення Республіки Молдова до возз’єднання з Румунією, а цей націоналістичний спалах, без сумніву, зачепить, інші радянські республіки», — пише автор.
Пачепа стверджував, що план Кремля із захоплення влади в Румунії полягав не просто в піднесенні Ілієску, а у глибокій інфільтрації своїх людей у розвідувальне середовище та створенні підконтрольного «націоналістичного табору», який забезпечував би потрібну підтримку і в країні, і за її межами. Фінальним етапом мало стати звернення маріонеткового керівництва до Кремля з проханням ввести війська «для стабілізації ситуації».
Усе це можна було б списати на конспірологію ображеного на життя контррозвідника, якби не численні збіги з реальним політичним ландшафтом регіону і діями окремих політиків, які відтворюють написане у вісімдесятих роках майже слово в слово.
Чергова спроба
Українцям досвід Румунії видається історією успіху — у контексті і євроінтеграції, і вступу до НАТО, і відносин зі складними сусідами на кшталт Угорщини, і протидії російським впливам на вибори 2024 і 2025 років. Але насправді все не так однозначно. Розуміння саме румунських провалів, а не моментів гордості — ключ до успішної регіональної співпраці та євроінтеграції і Молдови, і України.
Сама ідея європейської інтеграції та «геополітичне вікно можливостей», як це цинічно, але влучно назвала Мая Санду 2022 року, подаючи заявку на вступ до ЄС слідом за Україною, насправді не перший шанс для Молдови й України вирватися з пострадянського простору.
Водночас регіональний вимір реальних змін не менш важливий за геополітичні обставини. Зустріч у Чернівцях є надзвичайно обнадійливою подією, але водночас і тривожним нагадуванням: симулякри, розмножені ще радянською владою, живі й готові імітувати будь-який політичний процес заради впливу і, звісно, грошей. І ризик «вкраденої революції», коли старі еліти з новими вивісками знову мітять за ті самі столи в Чернівцях, зберігається досі.