***
Для початку трохи хронології.
Отже, 1 грудня 2022 року Президент Володимир Зеленський увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» щодо заборони діяльності в Україні релігійних організацій, афілійованих із центрами впливу в Росії.
Згідно з рішенням РНБО, Кабінет Міністрів мав упродовж двох місяців внести до Верховної Ради законопроєкт, що унеможливив би їхню діяльність.
Акцентую: йдеться саме про релігійні організації, афілійовані з РФ. А не про «заборону» конкретно УПЦ МП, як цей документ називають у народі. Протягом незалежності жодну релігійну організацію в Україні не забороняли, навіть Біле братство. У секулярній державі таке просто неможливе.
Звісно, УПЦ МП дуже хотілося б вдягти – руками держави – вінець «мучеників, за віру гонимих». Саме такі наративи вони активно поширюють. І для внутрішньої аудиторії, і для зовнішньої. Цікаво, що для зовнішньої більше старається РПЦ і особисто патріарх Кирило. Варто лише згадати його лист до патріарха Єрусалимського Феофіла ІІІ, в якому він скаржиться на «насильне виселення» монахів УПЦ МП з Нижньої лаври. Дивно, хіба ні: блаженніший Онуфрій (який має російське громадянство) заявляє про повний розрив УПЦ МП з Москвою, а очільник РПЦ заступається за нього і його церкву?
Але повернімося до хронології.
Кабмін із завданням голови держави справився – вже 19 січня до ВР від імені Дениса Шмигаля надійшов відповідний документ. Максимально юридично вивірений, максимально – з усіх можливих його версій – м’який.
Після розгляду в комітеті маємо заяву спікера Стефанчука, який прогнозував ухвалення законопроєкту на засіданні 2–3 травня 2023 року.
Зараз уже вересень добігає, руху жодного.
«Після цієї заяви Стефанчука всі ми, хто просуває проєкт, працює над його затвердженням, були... як це м’якше сказати…, спантеличені та розгублені», – розповідає LB.ua нардеп, який 25 травня виступив одним зі 125 підписантів звернення колег до Руслана Стефанчука з прохання винести законопроєкт на розгляд. 5 вересня це нарешті відбулося. Але 23-го Стефанчук публічно дав задню. Чому?
З якої причини? Чи означає це, що законопроєкт не має шансів на ухвалення?
***
Дійсно, ситуація навколо законопроєкту про «заборону» УПЦ МП складається доволі непросто. Як відомо, від початку «Слуга народу» сформована нашвидкуруч, за декілька місяців і вельми строката. У фракції зібралося чимало любителів «русского міра», «істінно вєрующіх» і навіть дияконів Московського патріархату. До числа останніх належить, наприклад, вихованець Київської духовної семінарії УПЦ МП Артем Культенко.
Ще один «достойник» – Павло Халімон. Прославився купівлею елітного особняка на Печерську під час великої війни. Теж активний правовірний УПЦ МП.
«Є й ті, хто проти не з релігійних переконань, а з політичних. Бо вважає ПЦУ проєктом Порошенка. На жаль. Так, це повна маячня, але дехто в це вірить і досить активно такий наратив просуває. Як, наприклад, Макс Бужанський, який сам взагалі юдей», – коментує один співбесідник.
“Є ще просто упороті, як, скажімо, Павло Фролов. А є чимось міцно ображені, які будь-яку ситуацію використовуватимуть для дрібної помсти, як Микола Гунько, скажімо», – додає.
До буйних (вибачте, але інакше не назвеш) зараховують і «православного бодибілдера» (тут прошу не сміятися надто голосно) Артема Дмитрука. Дмитрук – ноунейм з Одеси, який до обрання в парламент рекламував-продавав різноманітні спортивні добавки, брав участь у хресних ходах і загалом був активним парафіянином УПЦ МП, що всіляко підкреслював. У тому числі релігійними переконаннями він свого часу пояснював відмову вакцинуватися проти ковіду (таких, як він, у ВР було троє – ще Ліза Богуцька та Юрій Камельчук). Дмитрук давав інтерв'ю Анатолію Шарію, причому і про події 2 травня 2014 року в Одесі, і про своє розчарування в СН. Думаю, цього переліку цілком достатньо, щоб характеризувати людину. Зараз Дмитрук у “Відродженні”, але обурюється дуже голосно.
«У нас зараз гарантовано 186 голосів. Гарантовано. Але ще є люди, які просто не встигли підписати, висловитися, фізично відсутні тощо. Тому ми орієнтуємося десь на 200 уже наявних голосів. Це не тільки СН, це загалом. Люди Порошенка підтримують, у Юлі – фіфті-фіфті, ОПЗЖ колишня – повністю мінус. У групах є проблеми з мажоритарниками, особливо тими, хто з півдня і сходу. Загалом, ще 20–30 голосів треба добрати. Завдання абсолютно реальне, але з цим треба працювати», – зазначає другий нардеп.
«Усередині СН два найбільших ризики – група Павлюка та люди Разумкова», – уточнює третій.
Готуючи матеріал, LB.ua намагався поспілкуватися з Дмитром Разумковим, але зв'язок не був стабільним – Дмитро перебував у прифронтовій зоні, у смс зазначив, що ніхто з вищого керівництва з ним «про таке голосування не говорив». Тож, мовляв, «немає поки що обговорювати» (аж від травня, так). Але однозначної відповіді на пряме питання «будете ви – як група – голосувати чи ні?» отримати так і не вдалося.
«Усе дуже просто. На всю фракцію у нас є десь десять буйних, на всю голову православних, які каламутять воду. Доходило до того, що вони дзвонили байдужим до релігії, тим, хто загалом нейтрально ставиться, готовий був би підтримати, і казали: "Якщо ти проголосуєш за, тебе Бог прокляне, у тебе дитина захворіє". Це не жарт! І людина така думає: "А раптом ці буйні таки мають рацію? Може, там дійсно щось нечисто? Як у тому анекдоті: "Якщо Бог є, то нащо з ним сваритися?"» – розповідає один «слуга».
Парадоксально, але на ситуацію з профільним законом впливає Андрій Холодов (колишній нардеп від «Слуги», фігурант корупційних скандалів, тісно пов'язаний з Віктором Медведчуком. Виїхав з України на початку 2023-го, його позбавили статусу депутата влітку, але досі має важелі на окремих представників фракції).
Усього цього для дестабілізації цілком достатньо.
«Якщо буде чітка політична воля, багато наших просто нікуди не дінуться», – говорить один «слуга». «Президент не просто сам ініціював, а вже декілька разів запитував на нарадах, де закон. Яка ж ще воля має бути?» – питаю. «Ну, має початися активний процес збору голосів», – отримую відповідь.
За це відповідають Давид Арахамія й Андрій Мотовиловець. «Ще наприкінці літа вони казали, що потрібно спочатку ухвалити ПЕПів і декларації. Там ситуація була дуже непроста, ми не могли ризикувати – вимоги Євросоюзу. Мовляв, після цього візьмемося. Ще залишився також непростий закон про ПДФО для військових. От розберемося з ним, а тоді… З одного боку, вони не такі вже й неправі. А з іншого, так можна відкладати нескінченно, це нікуди не годиться», – розмірковує співрозмовник.
“Я не бачу від них справжньої активності. Коли вони дійсно хочуть, то поводять себе зовсім по-іншому. У Мотивиловця як про це не спитаєш, він одразу кричить: “Хай з московськими попами СБУ розбирається! До чого тут ми?” Але ж СБУ свою роботу робить”. Дехто з наших підозрює його у свідомому саботажі. Я особисто так не думаю, але виглядає справді дивно. Давід сам по собі секулярний, але видно, що в релігійні справи – як він це називає – лізти не хоче”, – додає інший.
Але тут важливо усвідомлювати, що “заборона” УПЦ МП – це питання не релігії, а національної безпеки. УПЦ МП, принаймні частина її керівництва та духовенства, слугує інструментом російської пропаганди, яка працює відразу в голови мільйонів своїх вірян. Також російської розвідки. Ризик, що все сказане представниками владної «еліти» інтимно чи навіть на сповідях доповідають Москві, – великий. А для російського православ'я порушення таємниці сповіді в інтересах держави ніколи не було проблемою. Нагадаю: палким парафіянином УПЦ МП був, наприклад, колишній очільник СБУ Іван Баканов. Дітей якого хрестив ніхто інший, як луганський Пантелеймон. Той самий, якого всі ви потім могли бачити в Кремлі на урочистій церемонії “приєднання нових територій”.
