Президент Зеленський представив у парламенті «Орієнтири майбутньої української доктрини». Економічна частина там називається «Трансформація за 10 років», і вона на останньому місці в доктрині. Перший пункт — “конкретна мета для ВВП України – трильйон доларів за 10 років”. Чи корисно відштовхуватися від такої мети?
До війни ВВП в Україні був приблизно 200 мільярдів доларів. Тобто президент Зеленський пропонує, щоб економіка України зросла в 5 разів за 10 років. Це дуже амбітна мета, але я думаю, що вона малоймовірна.
Просто хочу нагадати, що коли президент Зеленський тільки прийшов в офіс, він обіцяв, що Україна зростатиме на 7% на рік протягом 5 років. На той час, до війни, я оцінив, що ймовірність такого зростання – приблизно 2%. Те, що президент Зеленський говорить зараз, — навіть швидше зростання. Я впевнений, що Україна зростатиме швидко після перемоги, але зростання на 800 млрд доларів – це ще менш ймовірно. Якщо взяти трильйон доларів, поділити на 40 млн людей (це якщо всі біженці повернуться в Україну), то ми говоримо приблизно про 50 тисяч доларів на душу населення.
Це рівень Сполученого Королівства.
Хай кожен сам для себе вирішує, наскільки це реалістично, але в нас навіть 10 тисяч не було до війни. Тобто ми маємо стати в 5 разів багатшими. Можливо, це таки станеться, хто знає, але ймовірність цього не дуже висока. Я думаю, що нам, українцям, Україні, треба ставити собі сміливі, гідні цілі. Але щось захмарне, нереалістичне буде підривати віру, скажімо так, у те, що decision-makers розуміють, як би дипломатично сказати, не те що алгебру, а просто якісь там бюджетні обмеження.
По-перше, нам треба наздогнати довоєнний рівень. Це, я впевнений, ми можемо зробити порівняно швидко. Повертаючись до історичного досвіду, скільки знадобилося часу Німеччині після Другої світової війни, щоб відновитися? Ми говоримо про 5 років приблизно. Скільки знадобилося років Франції? Ми знаємо, що приблизно 5 років, щоб відновитися до довоєнного рівня. Але ми ж говоримо, що підемо не до довоєнного рівня, а набагато далі. І це вже інша історія.
У нас 8 чи 9 мільйонів громадян за межами України. Зростання такими темпами вимагатиме величезних людських ресурсів. Недоконаний факт, що всі ці люди повернуться. Але очевидно, що над цим треба буде працювати.
У Лондоні відбулася конференція з відбудови України, URC 2023, чергова після Лугано. Ще в описі можна було помітити, як змінилася мова порівняно з минулорічною – йшлося про стабілізацію економіки, допомогу в задоволенні термінових потреб, залучення приватного сектору для відновлення, а не “можемо витратити 750 млрд доларів”, як було рік тому. У Лондон все ж привезли програму відбудови, і тепер одні кажуть, що треба планувати у великому масштабі, тобто суми під трильйон доларів кошторису на відновлення – це нормально. Інші кажуть, що треба планувати те, що сподобається приватним інвесторам або хоча б у чому уряди країн-партнерів не засумніваються.
Одне одного не виключає, може відбуватися і те, і те. Звідки взялися бюджети під трильйон доларів? Це, по-перше, були суми не на рік, не разова виплата на початку відновлення відбудови України, приблизно на десять, може, навіть трохи більше років. Тобто в середньому 100 мільярдів доларів на рік. По-друге, відновлення України – це не такий проєкт, де лише публічні фінанси можуть бути залучені. Головна мета цієї відбудови, цього відновлення – це насправді модернізація країни. Що означає – треба залучати не тільки гроші, щоб побудувати нове місто, нову школу, а включати Україну в міжнародні ланцюжки виробництва. Щоб ми працювали з "Volkswagen", з "Boeing", з ким завгодно.
І, звичайно, ніякі публічні фінанси не підключать нас до цих ланцюжків, це мають бути приватні гроші.
Тому тут прямої суперечності немає, але ясно, що самих приватних грошей явно не вистачить.
Наприклад, закінчилася війна, перемога наша. Хто буде інвестувати в Україну перший місяць, може, рік, два або три? Приватним інвесторам буде важко, тому що багато невизначеностей, немає критичної інфраструктури, можливі перебої з чимось. Хто буде відновлювати інфраструктуру. Отут буде велика роль публічних фінансів, і це підтримка, яка в нас може бути від Європейського Союзу та інших наших союзників. Це буде критично на цих стадіях, перший рік-два-три. А далі цілком можливо і бажано, щоб до нас далі пішли приватні гроші. Бо в підсумку це можуть бути значно більші суми і це принесе нам технології.
Що може переконати звичайний приватний капітал? "Rheinmetall", "Baykar" чи BAE, військові виробники, можливо, просто зараз будують заводи. Але що може переконати ризикувати звичайний капітал? Я бачив порівняння з Ізраїлем, який існує в схожих умовах багато десятиліть, але чи можна порівнювати?
Один з головний критеріїв цих рішень інвестувати в Україну чи не інвестувати – це безпека. Якщо буде, умовно кажучи, гарантія, що на нас знову не будуть падати російські ракети, Україна стане значно привабливішою. Якщо цієї гарантії не буде, ми житимемо, як в Ізраїлі, Південній Кореї. Що означає – нам весь час треба буде інвестувати великий ресурс у сили оборони, в безпеку.
Але навіть за таких, скажімо так, не дуже сприятливих умов можна розвиватися. Чому Україна може бути привабливим таким місцем для інвестицій? По-перше, у нас освічена робоча сила. По-друге, вона порівняно дешева. По-третє, у нас є цікаві ресурси, технології і так далі. Наприклад, агробізнес, там величезний потенціал.
Ще — інвестори міжнародних корпорацій починають задумуватись, де в них слабкі місця, наскільки їхнє виробництво зав'язано на Китай. Учора Росія вибухнула, і всі подумали, що як же так сталося, що ми так залежимо від Росії. А завтра може вибухнути Китай, і тоді проблеми будуть ще більшими. Але багато бізнесменів це розуміють і починають шукати можливості перемістити виробництво в інші країни. Це те, що називають friend-shoring. Ти хочеш, щоб ланцюжки були зав'язані на дружні країни. Мені очевидно, що Україна буде дружньою країною для Європейського Союзу, для Штатів абощо.
Чому це важливо? Тому що коли ми говоримо про сучасну економіку, це філософія on demand. Що ти натиснув на кнопку – і за годину-дві, за день тобі привозять продукт, який ти замовив. Це важко зробити, якщо твоє виробництво в Китаї, тому що Китай далеко. Поставити контейнер у Шанхаї і відправити його до Німеччини в Гамбург – це кілька тижнів, місяць. А з іншого боку є Україна: поставив на трейлер, з Києва до Берліна їхати ну 20 годин. Тобто можна за день це все зробити. У нас, звичайно, проблема з географією — Росія. Але з іншого боку, ми поруч з Європою, надзвичайно великим ринком, приблизно 500 мільйонів людей. І це може бути однією з ключових причин, чому люди будуть інвестувати в Україну.
І повертаючись до досвіду: Польща, Угорщина, Чехія, там був величезний бум інвестицій після того, як вони приєдналися, навіть до того, як вони приєдналися до Європейського Союзу. А після того, як вони приєдналися, Польща, наприклад, весь час зростала, у них навіть рецесії в такому класичному сенсі ніколи не було, тоді як у Європі були серйозні рецесії.
Чи достатньо Україні робити все те, що робили Польща або Угорщина 30 років тому?
Є стандартні речі, як регуляторна база, сумісна з Європейським Союзом. Тут нічого не треба змінювати, правду кажучи. Але деякі речі можуть розвиватися по-іншому. Наприклад, коли Польщу й інші східноєвропейські країни прийняли до ЄС, у них наголос був на тому, щоб відкривали заводи, виробництва, працювала промисловість. В Україні в якомусь смислі може бути легше, тому що в нас є IT-сектор, він надзвичайно динамічний і потужний. У якомусь сенсі нам, може, і не потрібно домагатися відкриття заводу, який буде збирати "Volkswagen" чи щось ще.
Чи можна порівнювати те, що на нас чекає, з конкретним планом Маршалла, якого всі дотримувались? У нашому випадку є специфіка, яку не можу пригадати в інших випадках — масштабні руйнування, дуже масштабні соціальні виклики, чітке зло в обличчі путінської Росії, велика і багата коаліція, яка підтримує Україну. Але також бачу проблеми, коли Польща, Угорщина, Румунія вже зараз намагаються обмежити наш експорт, тому що вбачають збитки для своїх виробників.
Почну з того, що можна цей план Маршалла робити чи не робити, коли є війна. І також у плані Маршалла були не тільки Німеччина і Франція, там була, наприклад, Греція, в якій на початку відбудови була громадянська війна. Коли давали гроші Італії, весь час були якісь думки про корупцію і хто це буде контролювати. А проте, дали багато грошей Італії – і можна сказати, все спрацювало. Побоювання з приводу корупції не стали завадою для розподілу грошей і ефективних рішень. Так само ризик війни чи навіть війна самі по собі можуть не бути фактором, який нас сильно обмежуватиме.
Те, що ви згадали, як це буде виглядати, якщо наші партнери сперечаються про українське зерно чи якісь інші продукти, – одна з причин, чому багато речей треба зафіксувати до того, як закінчиться війна. Поки Україна нагорі, так би мовити, всіх цих зустрічей, світових шпальт, треба зафіксувати суми, механізми, хто за що відповідає тощо.
Чи буде в нас єдиний план? Я дуже на це сподіваюся, оскільки якщо чесно, те, що я побачив і в Лугано, і в Лондоні, не дуже надихає, тому що очевидно, що єдиного плану немає. Є багато людей, організацій, країн, установ, які хочуть нам допомагати, але мастерплану, так би мовити, ще не існує.
Як таке це не проблема, згадаймо план Маршалла, над яким три роки думали в Штатах. Війна закінчилась у Європі 1945 року, а план Маршалла пройшов у Європу 1948-го. Три роки вагань і роздумів, розробляли плани. Ми не на тій стадії, ми почали набагато раніше. Але процес створення єдиного мастерплану треба, звичайно, прискорювати.
Щодо моделі відновлення. “Відбудуємо, як було”, або “треба повернути житло чи роботу людям, саме де вони втратили”, або “маємо шанс зробити крок у майбутнє, підлаштуватися під попит майбутнього”. По-перше, чи це рівноцінні альтернативи, тобто чи державна комісія може сісти, покласти їх перед собою і порівнювати? А по-друге, чи не виявиться соціальний відповідальний шлях “повернути все, що втратили” пасткою, яка поверне мономіста чи ті самі вугільні шахти?
Нам не треба відновлювати Україну, якою вона була до війни. Це поганий варіант. Нам треба скористатися трагедією для того, щоб зробити крок у майбутнє. Ну, наприклад, дивишся на Салтівку в Харкові. Це ж така радянська архітектура, вона не дуже зручна, не дуже приємна для життя, неефективна. Навіщо нам відновлювати цей архітектурний, так би мовити, шедевр? Це ж не якась там історична цінність.
Чи можемо ми думати про майбутнє? Звичайно, можемо. Не хочу повертатися до часів Радянського Союзу і п'ятирічних планів, де розписували, що хочуть побудувати — нам не треба такий екстремальний варіант робити. У багатьох західних країнах були індикативні плани. Визначалися критичні сектори, і під це давалося фінансування. Хто знову ж це робитиме? Це необов'язково має бути держава Україна чи якісь агенції, це можуть бути дуже різні організації. Сподіваюсь, що багато чого буде зроблено через приватні фірми.
З цього приводу в українському суспільстві є дві тривоги. Чи буде реалізована справедливість під час відновлення, чи це не виявиться суцільне корупційне поле, тож чи не треба взагалі віддати контроль міжнародним організаціям, чи, може, адаптуємо британське право? І протилежне — чи українці здебільшого будуть стейкхолдерами цього відновлення?
Моє глибоке переконання, що Україна має бути головним стейкхолдером. Якщо ми щось відновлюємо в Бучі, Маріуполі чи ще десь, то робимо не тому, що західний спонсор хоче відновити Бучу чи Маріуполь. Ми по-справжньому вважаємо, що тут нам потрібна школа, а ось тут — новий міст. Зрештою, вся західна підтримка колись закінчиться, а міст, школу і так далі доведеться підтримувати. Це буде за рахунок української громади. Очевидно, що Україна має бути власником у цьому процесі.
Інший сценарій — віддати європейським чиновникам чи ще комусь це відновлення, щоб вони керували процесами. Якщо чесно, досвід попередніх таких справ не дуже переконливий, якщо подивитися на Афганістан чи Ірак.
Я проти того, щоб Європейський Союз монопольно вирішував усі питання. Золота середина — щоб ініціатива, що будують і як, ішла від українських джерел, розглядалася через експертні комісії, щоб отримати фінансування. Ініціатива наша, але контроль, особливо якщо це гроші платників податків Німеччини чи Франції, щоб був цих держав або ЄС. Щоб не було таких нових приватизацій, коли за публічні гроші хтось стає дуже-дуже заможним.
В Україні не така велика частка держпідприємств, але як можна спонукати приватний сектор замислитися, розвиватися з урахуванням майбутнього? Дирижизм? Стимулювальний податковий режим? Інформаційні кампанії?
Ну, в кампанію я не дуже вірю, тому що в підсумку всі дивляться на прибутки. Дирижизм – це цікава річ, але я думаю, що вона не працює. Як це можна зробити? Наведу такі приклади. Усі говорять про зміни клімату, зелену енергію. Головною рушійною силою в цьому процесі є прибутки. Існує система цінових механізмів, коли вигідно займатися зеленою енергетикою, переходити на електромобілі і так далі. Це можуть бути субсидії, податкові пільги, доступ до фінансів. Це працює, і я впевнений, що так само працює і в Україні.
Але в нас вивчена безпорадність: приватному бізнесу треба швидко заробити і зафіксувати прибуток. Як працювати на якусь віддалену мету, якщо на її досягнення можуть вплинути різні чинники, серед яких війна?
Справді є невизначеність, 10 років – це дуже великий термін, але що тут можна зробити? По-перше, те, що називають public-private partnership, союз держави і приватних інвесторів, які розподіляють ризики. Це перший варіант. Другий варіант, повертаючись до стимулів, – хто прийшов перший, у того найвигідніший тариф. Хто прийшов другим – тариф уже не такий вигідний. І так створюються оці стимули, щоб бізнеси активно заходили і щось робили. Ти прийшов першого дня після війни, після перемоги – ось тобі найкращий режим. Через 10 років буде вже не так привабливо.
Ще в Україні є дві економічні популістські легенди: одна – про свій малий бізнес для кожного українця і як кожному важливо стати господарем; а друга – про японські дзайбацу і південнокорейські чеболі, які, напевно, викликають паралелі з нашими спробами побудувати економіки з олігархічними групами. Як вони там спрацювали чимось на кшталт центрів кристалізації у зруйнованих економіках. Може, добре, що ми шукаємо такі приклади, але чи є сенс таке заохочувати?
Ну, дзайбацу в Японії були великими агрегаторами ресурсів, такі монополії, і вони були корисні, коли не було інших джерел фінансування і ніхто особливо не хотів інвестувати в ці країни. Бо, наприклад, [Південна] Корея була ще небезпечнішою, ніж Україна. Якщо повернутися в 1953 рік — до речі, вони ж досі не підписали мирних угод з Північною. Якось ці ресурси треба було мобілізувати, і було одне рішення. Я думаю, що нам таке не потрібно, тому що навіть у цих економіках – Японія, Південна Корея – надзвичайний рівень монополізації. Це погано. Можна зробити, так би мовити, національних чемпіонів, створити "Samsung" чи "Mitsubishi", щось таке. Але з іншого боку, ти придушуєш конкуренцію.
Стосовно ідеї, що в кожного своя фірма чи щось, – це ще одна така полярна ідея, але я знову думаю, що це не дуже корисно. Очевидно, що є економії на масштабах виробництва. Що ти не можеш один в якомусь цеху працювати, що тобі треба зростати, що треба масштаби для того, щоб робити прибутки. Це, до речі, надзвичайно важливо в сільському господарстві. Усі кажуть про фермерів, але якщо подивитися на Штати, так, там є фермери, але надзвичайно важлива роль великих агрохолдингів. Це в них продуктивність праці і справжні прибутки.
Тому треба якось так, щоб воно було посередині, і це ще одна причина, чому Україна має якнайшвидше приєднатися до європейського ринку. Наприклад, якщо подивитися на електроенергетику, в нас була парадоксальна ситуація, що багато енергетики кимось контролюється, але Антимонопольний комітет каже, що все нормально, у нас конкурентне середовище, якщо там щось якось переховати. Але тепер ми під'єднані до енергомережі Європейського Союзу, і принаймні теоретично в Києві можна купувати енергію не в ДТЕК, а з Польщі чи Угорщини. Це створить конкуренцію, це обмежуватиме монопольне становище, тому що нам не потрібні нові олігархи, але і якісь там атомізовані бізнеси в кожного українця теж економічно не потрібні, тому що це шлях у нікуди.
Ми розглядали як приклад монополізації й особливих умов корейський "Samsung", але в Україні наші національні “білі слони”, як "Антонов" чи Південмаш. Для яких може не знайтися місця в економічних умовах. Чи можемо ми віддати це на конкуренцію приватного бізнесу, який може чи не може зробити літак світового рівня.
Але чому нам важливий Південмаш? Він може, наприклад, посилити нашу оборонну спроможність, що буде однією з причин, чому треба підтримувати такі підприємства. Але якщо подивитися, наприклад, на сільськогосподарські речі, то навіщо нам вирощувати якогось національного чемпіона? У нас з таких може бути там 10–20–30, не знаю, скільки великих компаній, які будуть, але ж у них ринок не країна насправді, у них світовий ринок, ось їхня арена.
Ініціативи податкового режиму зі зниженими ставками, як 10–10–10. Нібито мають знизити вхідний поріг і активізувати приватний бізнес, але це означає щонайменше тимчасове падіння надходжень. Президент Зеленський нещодавно зізнався, що маємо зобов'язання перед партнерами, які не дозволяють таких експериментів. Це має бути розкіш для часів після перемоги, коли вдасться збалансувати бюджет і знизити залежність від грантів партнерів? Чи можемо ризикнути зараз?
Скажу прямо, це погана ідея. 10–10–10 – погана ідея. По-перше, подумаймо, скільки в нас грошей витрачатимуть на різні речі після перемоги. Вони кажуть, оборонний сектор – 5%, у нас пенсійний фонд – приблизно 10–15% ВВП, школи, освіта і так далі, наука – ще 5%. Ще 5% буде охорона здоров'я, може, навіть більше, ну хай буде там 10, якщо враховувати ветеранів і так далі. Якщо це все скласти – вже більше, ніж можемо назбирати через оці 10–10–10. Просто арифметика тут не працює, не сходиться. Десь ці гроші треба буде брати.
По-друге, це базується на філософії, що є крива Лаффера, згідно з якою, якщо ти знижуєш податки, податкова база росте так швидко, що перекриває втрати через знижені податкові ставки. Але це не працює, це voodoo economics, якісь хибні уявлення, для яких немає жодної емпіричної підтримки. Якщо воно не працювало ніде, чому воно запрацює в нас?
І по-третє, якщо ми подумаємо на кілька кроків уперед, Україна хоче в Європейський Союз. Європейський Союз активно бореться зараз з офшорами. Ну як вони будуть приймати отакі офшори, як Україна, за таких умов? Навіщо їм це? Нам потрібно буде гармонізувати нашу податкову політику з ЄС. Наприклад, у багатьох розвинених країнах зараз ініціатива, щоб була мінімальна податкова ставка на прибуток підприємств. Зараз говорять про 15%. Як ми будемо поєднувати 10 і 15? Це не спрацює. Якщо ми хочемо приєднатися до ЄС, нам доведеться зробити 15. То навіщо робити 10, щоб потім змінити?
Ну і остання річ: ми ж маємо розуміти, що під час війни союзники дають гроші, але ми не можемо витрачати їх на якісь там військові речі. Що снаряди, танки, літаки, зарплати військовим йдуть за рахунок нашого бюджету. Де брати гроші, щоб все це оплачувати під час війни? У мене на це немає відповіді. І робити оці експерименти під час війни безвідповідально.
Як робити вибір між фіскальною дисципліною і закладенням фундаменту нової економіки? Тобто перерозподіляти гроші туди, де це може окупитися через багато років, може, десятиліть. Умовно, віддамо менше на будинки замість зруйнованих, але зробимо науковий центр, який за 15 років дасть нам школу проєктування мікропроцесорів?
Коли ми думаємо про майбутнє, як використовувати гроші, маємо розуміти, що бюджетні обмеження теж будуть. Якщо подивитися на досвід країн, що відновлювалися, без макроекономічної стабільності нічого не зробити, нічого не полетить. А макроекономічна стабільність — відсутність інфляції. Відсутність інфляції – здорові публічні фінанси, не може бути великих фіскальних дисбалансів, дефіциту бюджету 5% і більше. Важливо розуміти, які в нас обмеження. Що ми не можемо одночасно будувати якийсь мікропроцесорний центр, дороги і все на світі.
Треба буде визначатися з пріоритетами. Як це робиться? Україна ж демократія, і це буде йти через виборчі процеси. Люди будуть вирішувати, що вони хочуть будувати. Це така теж реалія.
Чи можна взагалі ефективно планувати?
Якщо в нас горизонт планування 100 років, то я був би дуже обережним. Але на 5–10 років, думаю, картина більш-менш зрозуміла, що нам треба робити. Нам треба йти в Європейський Союз, треба узгоджувати інституції з європейськими. Це такий must, треба зробити. І багато інших речей, не треба нічого вигадувати, якщо ми поставимо собі за мету, наприклад, бути лідером у зеленій енергетиці, вже багато чого зробили в інших країнах. Просто треба подивитися на досвід тих країн, брати найкраще і робити в Україні.
У нас, звичайно, війна. Люди весь час думають про війну, що робити сьогодні, що робити завтра. Але нам треба виділити ресурси для того, щоб принаймні група людей працювала над більш довгостроковими речами. Як має виглядати ця відбудова? Щоб це була не вправа перед конференцією донорів, а систематичне зусилля над цим відновленням, щоб люди реально робили плани.
