Світовий контекст
Абсолютна більшість нинішніх країн на планеті пройшли через війну, щоб здобути справжню незалежність. Поодинокі винятки траплялися, але вони завжди були саме винятками, а не правилами. Так, важкувато буде знайти щось на кшталт війни за незалежність в сучасній Британії (майже 1000 років відсутні умови для виникнення) та її домініонах типу Австралії чи Канади (отримали мирним шляхом). Ще певна кількість країн здобули волю за рахунок сусідів – коли колоніальні війська відступали після поразки в іншому місці, але залишали весь регіон. Нарешті, відомі випадки мирного «розлучення» складних держав як-от розрив столітньої шведсько-норвезької унії у 1905 році. Однак, повторюся, все це – альтернативи.
Мейнстрим же пов’язаний із боротьбою. Тут можливі безліч варіантів. В класичному випадку із США колоністи спочатку мирно протестували проти британської метрополії (1773-1775), зазнали збройного нападу, стріляли у відповідь і почали війну (1775), оголосили про свою незалежність (4 липня 1776), перемогли, підписали мир і отримали визнання нової держави з боку Британії (1783). Це – доволі типовий випадок, який часто повторювався в світовій історії, хоч із певними варіаціями. Саме так внаслідок війн 1808-1833 років визволилася з-під іспанської влади вся Латинська Америка. Через таку війну з визнанням після перемоги, наприклад, пройшов у 1948-1949 роках Ізраїль.
До речі, американський тип війни, коли зіткнення починало ополчення, а завершувала регулярна армія новопосталої країни, не найпоширеніший. Суто статистично переважають випадки, коли збройну боротьбу ведуть партизанські сили, а перемога полягає не у знищенні колоніальних сил, а у вичікуванні їхнього відступу. За найяскравіший приклад може слугувати Алжирська війна. Повстанці розпочали бойові дії у 1954 році, але до 1960-го французи фактично здобули повну воєнну перемогу. Однак надскладна ситуація в самій Франції призвела до укладення миру і визнання незалежності Алжира вже 1962 року.
Другий типовий випадок – війна за незалежність не проти «старої» метрополії, а проти нового окупанта. Тут можливі два основних варіанти – країна веде війну самостійно, як повстанцями, так і регулярною армією, або ж очікує на визволення зовнішніми силами.
Один з найвідоміших прикладів першого варіанту – іспанська війна проти французьких окупантів. Наполеон скинув легітимних монархів і посадив на трон свого брата Жозефа, а іспанці підняли в Мадриді бунт, втоплений у крові (1808). Іспанська влада за підтримки Британії вела війну до 1814 року, і саме від назви тамтешніх повстанців – герильяс – походить відповідне англійське слово guerrillas. Найбільш масштабний конфлікт розгорнувся в Китаї, який боровся проти японської окупації з 1931-го до 1945 року і водночас переживав громадянську війну. В культурі Заходу найпопулярнішою війною такого роду залишається В’єтнамська, українцям може спасти на думку Афганська війна.
Другий приклад – це визволення європейських країн з-під німецької окупації англо-американськими силами (чи заміну одних окупантів іншими в радянській зоні) у 1944-1945 роках. Ну або «Буря в пустелі» 1991 року, яка повернула Кувейту його незалежність від Іраку.
Нарешті, третій тип війн за незалежність – всередині колишніх периферій чи колоній, які вже здобули самостійність, але не втримали під своїм контролем всю територію. Так у 1947 році внаслідок поділу колишньої Британської Індії виникло дві держави: Індія та Пакистан, який складався з двох частин – східної та західної. У 1971 році західна частина зажадала незалежності, східна відповіла відмовою, вибухнула громадянська війна, в якій за допомогою Індії Західний Пакистан здобув перемогу і волю та перетворився на Бангладеш. Можна згадати Намібію, яку 1915 року зайняли війська Південно-Африканського Союзу. Союз здобув незалежність 1961 року під назвою ПАР, але територію колишньої німецької колонії не відпустив. Знадобилася 22-річна партизанська війна, щоб і Намібія стала вільною.
Що цікаво і важливо для нас – не завжди проголошення незалежності та війна за свободу збігаються у часі. Іноді метрополії потрібен час оговтатися і зібратися з силами. Не всі знають, але Британія не одразу змирилася із існуванням США. Британський флот блокував американські кораблі, у 1809 році між країнами були розірвані стосунки, а 1812 року Вашингтон оголосив війну Лондону. Однак цього разу американці зазнали кількох відчутних поразок, а у 1814 році втратили у вогні столицю із Білим Домом. Ця т.зв. «друга війна за незалежність» завершилася відновленням статус-кво. Інший приклад – Індокитай, який був відібраний японцями у Франції навесні 1945 року. Париж, прийшовши до тями, зажадав повернути втрачене – і з осені 1946-го до літа 1954 року безрезультатно намагався знову завоювати В’єтнам.
Отже, «незалежність» та «війна» значно частіше бувають синонімами, ніж антонімами.
Українські війни за незалежність
Майже за першим типом відбулася й українська революція 17 століття. Богдан Хмельницький почав навесні 1648 року повстання, яке переможно завершилося влітку 1649 року підписанням Зборівського договору. Хай тоді офіційна Варшава визнавала за козаками лише автономію і лише станову, але по факту в Східній Європі виникла нова держава. Так, Річ Посполита остаточно не змирилася з такою ситуацією і доволі скоро відновила війну, але це вже інша історія.
Упродовж 1917-1921 років Україна переживала одразу всі три типи війн за незалежність. Радянська Росія була новим окупантом, яка спочатку визнала право українців на самостійність, а потім брутально відібрала його за допомогою багнетів. Втім, слід зауважити, що довелося їй це робити аж тричі – у 1918, 1919 та 1920 році.
Білий рух репрезентував тут стару метрополію, яка вирішила після дворічної перерви повернути собі бунтівну провінцію. Великоросійський шовінізм настільки застив очі провідникам білогвардійців, що ті не захотіли піти бодай на перемир’я з українцями перед лицем спільної червоної загрози. Так, згодом Петро Врангель намагався укласти союз і навіть в листопаді 1920-го визнав самостійність України, але вже було запізно.
Нарешті з Польщею в України відбулася війна двох «новонароджених», бо обидві держави щойно постали на руїнах старих імперій. До речі, Варшава пережила свою відкладену війну за незалежність за півтора року після її проголошення – влітку-восени 1920-го.
І як я вже написав, розпад СРСР не став, на жаль, винятком. Те, що російсько-українська війна не почалася в ранні 90-і, не означає, що відтоді вона автоматично стала неможливою. Росія втрутилася і вирішила на свою користь конфлікти в Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії, Нагірному Карабаху, Таджикистані, не кажучи вже про Чечню. На Україну їй просто забракло сил. 2003 року Путін спробував помацати нашу державу за Крим в районі Тузли, але наштовхнувся на організовану відсіч. Тоді він вирішив йти іншим шляхом – розколу та розкладення України зсередини – і з 2004-го по 2014 рік більш-менш успішно діяв внутрішньополітичними інструментами. Ну а 2014-го маски були скинуті – і почалася відкрита війна, спершу обмежена, а з 2022 року – повномасштабна.
Таким чином, дива не сталося. Україна, всупереч візії багатьох російських та західних умів, не отримала незалежність у подарунок. Те, що відбулося з нашою державою 1991-го, було радше виписуванням векселя на суверенітет строком на 25 років. І коли термін сплив, ми мусили почати його оплачувати. Оплачувати власною кров’ю, як це зазвичай і буває у війнах за незалежність.
Але хоча не всім сучасним народам пощастило здобути собі волю в боротьбі, упевнений, що з українцями буде інакше. І наша відкладена війна за незалежність завершиться нашою ж перемогою – і аж ніяк не відкладеною.