Попри те, що ВВП Чилі за час правління військової хунти зріс майже вдвічі, економіка країни так і залишилась здебільшого сировинною: піки зростання та падіння ВВП майже точно відтворюють коливання цін на мідь на світових ринках, яка від 1973 до 1990 року також зросла приблизно вдвічі. Найбільший світовий виробник міді та мідної руди, Чилі зараз утримує більше 25% глобального ринку. Досі мідна руда, рафінована та нерафінована мідь разом складають близько 45% чилійського експорту, в той час як лише 1% добутої міді використовується в кінцевій продукції, виробленій на території країни. Ба більше, радикальна ринкова політика Піночета привела до не менш радикального майнового розшарування у чилійському суспільстві: попри подвоєння ВВП, в останні роки правління генерала 45% чилійських сімей жили поза межею бідності, а коефіцієнт Джині для доходів домогосподарств (найпопулярніший показник економічної нерівності) в Чилі наразі найвищий серед усіх країн Організації економічної співпраці і розвитку (ОЕСР), що об’єднує 35 найбільш економічно розвинених країн світу. Тому казати, що Піночет зробив чилійців багатим все одно, що стверджувати: Путін збагатив росіян – і це тільки тому, що ціни на газ та нафту у 2000-х росли наче на дріжджах, як і доходи силовиків та найближчого оточення російського президента… А от в чому не можна відмовити чилійській хунті – так це в стабілізації країни, яка після двох років правління президента-марксиста Альєнде опинилась на межі хаосу та громадянської війни. Загалом у Чилі, на відміну від більшості латиноамериканських держав, традиційно сильні інститути. Традиції та правила важать більше, аніж харизматичний лідер. І якщо військовий переворот 1973 року був явним збоєм і поразкою інституцій, то повернення до демократичного правління, фундамент якого було закладено у 1980-х – відбувалось вже цілковито в традиціях чилійського інституціоналізму.
Фундамент мирного демократичного транзиту заклала восьма за рахунком Конституція Чилі, ухвалена на всенародному референдумі 11 вересня 1980 року. Цей документ можна назвати «конституцією державників», оскільки, з одного боку, її готували обрані особисто Піночетом лояльні до режиму експерти та науковці, а не представники різних верств та різних сегментів політичного спектру чилійського суспільства, а з іншого боку, основний закон гарантував особливі права для чилійських силовиків і особисто для диктатора-генерала. Головним принципом Конституції 1980 року (як і чилійської хунти) можна вважати принцип «державність важливіша за демократію». Втім саме Конституція Піночета уможливила проведення конституційного референдуму в червні 1989 року, вільні вибори у грудні того ж року та мирну передачу влади цивільним у березні 1990-го.
Вже в умовах демократії до чилійського основного закону дванадцять разів вносились зміни та доповнення, покликані забезпечити зменшення влади військових та збільшення демократичних прав і свобод. В перебігу останньої конституційної реформи 2005 року чилійцям вдалось нарешті остаточно знищити, за виразом тодішнього чилійського президента, «диктаторські анклави», покликані зберегти політичний вплив силовиків за демократичного правління. Зокрема, всенародно обраний президент нарешті отримав право звільняти вищий керівний склад збройних сил та жандармерії; статус колись всемогутньої Національної ради безпеки – головного бастіону у владі піночетівських генералів – був зведений до суто дорадчого, і відтоді її може скликати лише президент; дев’ять призначених (не обраних) сенаторів з колишніх силовиків добули свій строк повноважень в Сенаті і стали останніми членами верхньої палати чилійського парламенту, які не мали представницького мандату, оскільки їх ніхто не обирав.
Здавалося б, зі спадщиною військової хунти покінчено, основний закон став цілком демократичним, обрана цивільна влада отримала всі потрібні повноваження, а отже на часі не реформувати конституцію, а зосередитись на економічних та соціальних реформах. Втім 2015 року вдруге обрана незадовго до того президентом Чилі Мішель Бачелет, донька закатованого хунтою у 1975 році генерала Альберто Бачелета, ініціювала конституційний процес, що мав завершитись розробкою та ухваленням нового основного закону. Ба більше, такий крок глави держави не став несподіванкою - інклюзивний конституційний процес був одною з головних обіцянок виборчої кампанії лідерки чилійських соціалістів. А початок її другого президентства ознаменував собою 100-тисячний марш «Протест всіх протестів» з вимогою запуску конституційного процесу та скликання конституційної асамблеї.
Цікаво, що потребу у створенні нової конституції президент Бачелет аргументувала не так вадами наявної (хоча вони також є), як її сумнівною леґітимністю. Іншими словами, основний закон Чилі не так «поганий», як «чужий» чилійському суспільству, яке не брало жодної участі в його написанні. Бачелет наполягала, що конституцію Піночета має заступити справді всенародний основний закон. Через конституційний процес держава має перетворитись на справжню Res Publica – спільну справу всіх чилійців.
На відміну від форсованого процесу конституцієтворення, прикладами якого можуть слугувати нещодавні процеси в Тунісі та Мехіко, чилійський уряд почав не з написання конституційного проекту, а з навчальної кампанії. Наприкінці 2015 року був запущений масштабний урядовий проект по донесенню до широких верств населення засад конституціоналізму, важливості конституційної реформи та обговорення обрисів майбутньої конституції. Для цього уряд ініціював по всій країні громадські зібрання та громадські асамблеї, які тривали до серпня 2016 року. Також для моніторингу процесу президент Бачелет створила спеціальний «Комітет громадян» з представників різних політичних партій та різних верств населення. Завзяття членів комітету сприяло його активному діалогу з урядовими інституціями, відповідальними за процес.
Місцеві зібрання (в приміщенні сільських та міських рад) для обговорення конституційних питань відбувались за ініціативою місцевих мешканців. На них, як правило, виносилося три конституційні теми: 1) права та обов’язки; 2) цінності та принципи та 3) інституції. Втім громадяни можуть за власною ініціативою обговорити й інші питання конституціоналізму. Вищий рівень обговорень – громадянські асамблеї, для проведення яких уряд забезпечував відповідну інфраструктуру, а також групу експертів і модераторів, яких обирав «Комітет громадян». Модератори та експерти відповідали за те, аби обговорення не перетворювалось на хаос, а також надавали учасникам асамблей фахові роз’яснення з питань конституціоналізму.
І якщо громадські обговорення не відрізнялись великою інноваційністю, механізм залучення до дискусії наукових кіл вартий окремої уваги. На запрошення уряду академічні кола включились в дискусію, як би розвивалась конституційна традиція Чилі, якщо б 1973 не трапився військовий переворот і Конституція 1925 року залишалась в силі. Це дозволило не тільки обговорити хиби чинної конституції та потреби майбутньої, а й актуалізувати кращі конституційні доктрини у чилійській правовій традиції.
За результатами обговорень Президент зобов’язалась підготувати документ «Громадянські засади нової конституції». Воднораз Конґрес мав схвалити зміни до розділу 15 чинної Конституції, аби, за словами Мішель Бачелет, «відкрити двері для Чилі отримати власну Велику Хартію (Magna Charta), яка б презентувала усіх нас, охоплювала нашу розмаїтість та надавала нам інструменти, яких ми потребуємо для життя разом». Проект конституційних змін президент внесла до Конґресу у квітні поточного року, втім від досі не ухвалений.
Судячи з того, що президентська каденція Мішель Бачелет добігає кінця (19 листопада в Чилі відбувся перший тур президентських виборів, другий відбудеться 17 грудня), а її вірогідний наступник правоцентрист Себастьян Піньєра – опонент створення нової конституції, експеримент з конституційного перетворення держави на Res Publica (спільну справу) у далекій андській країні буде щонайменше заморожений та відкладений на чотири роки, а може й на безрік.
Втім сам факт, що стабільна та успішна країна, найрозвинутіша держава Латинської Америки, кілька років експериментувала з інклюзивним конституційним процесом, покликаним перетворити власних громадян на співтворців основного закону, безумовно вартий нашої уваги.Бо на відміну від Чилі, в якому саме жорсткий інституціоналізм та повага до усталених правил, зокрема правил внесення змін до основного закону, став на перешкоді радикальним конституційним перетворенням, проблема України та українців саме в браку тривких інституцій як таких.
До того ж, на відміну від чилійців, в нас немає відчуття, що державу Україна врятували еліти – навпаки, ми віримо, що це зробили ми, the people of Ukraine, часто всупереч відверто компрадорській та колаборантській позиції владної верхівки. Тому навіть попри незавершеність чилійського проекту створення нової Конституції, нам безумовно цікаві інструменти та досвід спроби конституційного перетворення держави на справжню спільну справу (латиною Res Publica). В Україні, яка страждає на тотальну недовіру не тільки до політиків та політичних партій, а й до абсолютної більшості державних інституцій, перетворення держави на Res Publica точно на часі.