Пане Дмитре, у лютому 2026 року Верховна Рада змінила правила регулювання тарифу на послуги водоканалів: на період дії воєнного стану плюс один рік повноваження встановлювати тарифи передали органам місцевого самоврядування. Наслідком стала хвиля підвищень тарифу в різних регіонах України. Схоже, центральна влада вмила руки: делегувала токсичне рішення місцевому самоврядуванню. Самі водоканали радо сприйняли цю зміну?
Трохи передісторії. У нас є два типи водоканалів: великі (у містах з населенням понад 100 тисяч, таких близько 45) і малі. Тариф на послуги великих водоканалів установлював державний регулятор — НКРЕКП. Підприємства робили розрахунки за затвердженою методикою, подавали у НКРЕКП, там усе перевіряли і, як правило, дещо знижували тариф. Процедура передбачала також громадські обговорення. Відбувався цей цикл переважно наприкінці року, щоб новий тариф запрацював з початку наступного. Формували його вже з урахуванням інвестиційних програм у громаді й потреб на операційні витрати підприємства. Така система не була досконалою з погляду вартості послуг, але все ж водоканали більш-менш розвивалися, у них з'явилися інвестиційний складник, певний прибуток.
А що таке прибуток? Ти можеш узяти кредит на розвиток у міжнародних організаціях, у тому самому Світовому банку. Береш кредит, виконуєш необхідні роботи, витрати закладаєш у тариф і повертаєш протягом 15–20 років.
З початком повномасштабної війни все змінилося. 2021 року встановили тариф на 2022 рік, сталося вторгнення, вартість окремих складників тарифу шалено зросла. Подорожчало практично все, але дуже важливі вартість електричної енергії, реагентів, паливно-мастильних матеріалів. Увесь 2022 рік ми жили з тим, що є: війна, ніхто навіть не говорив про нові тарифи.
Але коли у грудні 2022 року стало зрозуміло, що собівартість послуги зросла, ми запропонували закласти вартість електричної енергії через механізм ПСО (Public Service Obligation, державний інструмент, який зобов'язує певні компанії продавати товари/послуги за фіксованими цінами, компенсуючи збитки коштом інших напрямків. — Ред.). Витрати на електроенергію — найбільший складник тарифу, щонайменше третина. І коли електроенергія подорожчала, третина стала половиною. А грошей нема, бо ми природна монополія: кожен вид діяльності обліковують окремо, і покривати збитки ліцензованої діяльності з інших джерел нам заборонено. Тому в нас або тариф, або дотація з бюджету.
Звідки нам узяти ці гроші, щоб покрити збільшену вартість електроенергії? Із зарплатного фонду? Чи не платити податків? Чи не сплачувати за реагенти або не робити ремонтів? Відповіді немає.
І що ви робили?
Згортали інвестиційний складник, викреслили ці 5–7 %, перестали робити ремонти, замінювати обладнання. Не підвищували оплату праці, хоча розмір мінімальної зарплати зростав.
У кінці 2022 року НКРЕКП проголосувала за підвищення тарифу. Але почався тиск Офісу Президента, а саме Ростислава Шурми (заступника керівника ОП у 2021–2024 роках. — Ред.), і державний регулятор просто не опублікував рішення на сайті. А ми маємо право застосовувати рішення, тільки коли воно проголосоване й опубліковане.
Урешті-решт ми дотиснули, і в червні 2023 року НКРЕКП знову проголосувала за коригування тарифів для 34 водоканалів, у середньому на 32 %. Але на початку липня президент публічно назвав це рішення ганебним, а тодішній прем'єр-міністр наголосив, що його не погоджували з урядом. І відразу ж регулятор скасував власне рішення. Це й був момент, коли незалежність регулятора закінчилася де-факто.
А чому Нацкомісія має радитися з Кабміном, коли це незалежний орган? Незалежність НКРЕКП інституційна, вона закріплена законом і не ділиться на енергетичну й водну. Або регулятор незалежний, або його немає.
НКРЕКП не мала узгоджувати своє рішення з урядом. Ба більше, запроваджений раніше мораторій на підвищення тарифів на газ і послуги теплопостачання для населення забезпечили законом, тобто держава взяла на себе такі зобов'язання. Водоканалів цей мораторій не стосувався.
Ми казали: або впроваджуйте для нас мораторій — але тоді з реальним джерелом покриття в держбюджеті, законом, як для тепла; або робимо економічно обґрунтований тариф плюс адресна допомога тим, хто не тягне. Обидва варіанти чесні. Нечесний третій: тариф заморозили, а джерела покриття немає. Саме в ньому ми й прожили чотири роки.
То, за вашими словами, з 2022 року водоканали працювали собі у збиток. Як же вони виживали?
Ми накопичували борги. Зараз це десь 14–15 мільярдів.
Переважно це вартість електроенергії. Більшість боргу — це Харківводоканал і «Вода Донбасу». І в інших водоканалів є борги за електрику. Ми весь час пропонували механізми компенсації: або з державного бюджету, або ухвалення змін до закону, щоб органи місцевого самоврядування могли компенсувати з місцевих бюджетів.
А місцеві ради хотіли компенсувати?
Ну яка місцева рада зацікавлена, щоб її зобов'язали робити дотації? Звісно, вони стримували цей процес.
Тобто зараз органи місцевого самоврядування мають два варіанти: або підвищують у громаді тариф до рівня економічно обґрунтованого, або дають дотацію постачальнику?
Так. І ми знов опиняємось у ситуації, коли умовний мер не хоче, щоб від нього виходило рішення про підвищення тарифу до реальної вартості. А підприємства не розуміють, хто буде цю різницю покривати.
А ті водоканали, які отримують дотацію від ОМС, працюють за своєрідною сірою моделлю: вони можуть отримати гроші виключно через спеціальні місцеві програми, а ці кошти можна скеровувати лише на капіталізацію основних засобів. Операційні витрати ними покривати не можна.
І навіть визначення цієї дотації лишається суб'єктивним рішенням на рівні мера й місцевої ради. Що обирає мер — зробити чергову дорожню розв'язку / умовний парк чи субвенцію?
А без дотацій або реального тарифу водоканал не зможе виконувати свою пряму функцію. І, відповідно, задовольнити запит суспільства на стабільне водопостачання 24/7. Якість води теж під загрозою. І якщо у водоканалу не буде грошей на модернізацію і енергозбереження, то після чергового прильоту все може зупинитися надовго. От і все.
Ви ж розумієте, у нас люди завжди чують, що без підвищення не буде покращення, потім тариф підвищують, а от покращення так і не настає…
Бо в нас сама система тарифоутворення «наздоганяюча». Коли приватизовували обленерго, то існувала така думка: що от заходить інвестор, модернізує мережу, зменшує витрати, а потім піднімає тариф. А фактично зайшов інвестор, підняв тариф, заробив гроші — вкладає в модернізацію; знову цей цикл. Тоді як мало бути навпаки.
У нашій сфері критично важливе питання витрат на амортизацію основних засобів. Водоканали — це мережі, труби. Амортизація передбачає поступову заміну мереж. Труба відпрацювала 20 років, її витягли, поклали нову. А в нас такого просто не існує!
Труба дешевшає в обліку основних фондів, а відбувається це тому, що її ніхто не переоцінював. У більшості водоканалів основні засоби не переоцінені ще з радянських часів. Амортизація нараховується на копійчану базу й фізично не може профінансувати заміну. Тому вона й становить 5–7 % у структурі тарифу — рівно стільки, скільки й інвестиційний складник, який ми свого часу вимушені були згорнути. Згідно з оцінками галузевих асоціацій ЄС, за кордоном амортизація сягає 30 %, а в деяких містах Німеччини — до 60 %. У результаті маємо фонд амортизації, який не дає можливості купувати потрібне водоканалам обладнання, вдосконалювати мережу. Але в той самий час суспільство просить якісну воду.
У чому бачите вихід?
Нам дійсно потрібна допомога держави або міжнародних партнерів. Установити економічно обґрунтований тариф і допомогти людям, які не можуть платити.
Ви говорите про субсидії?
Звісно. І тут важливо розуміти механіку: субсидія — це не знижка для всіх, це доплата за конкретну родину. Обов'язковий платіж рахують індивідуально, як відсоток від доходу: що нижчий дохід, то менший цей відсоток. Усе, що понад нього, покриває держава. Тобто вона доплачує не за тариф загалом, а за різницю для тих, хто справді не тягне.
Ми рахували це у 2023 році. Різниця, яку водоканали недоотримали через невстановлений тариф, становила 12 мільярдів гривень — це недоотримали всі підприємства від усіх категорій споживачів. А доплата держави в разі встановлення економічно обґрунтованого тарифу становила б близько 600 мільйонів: субсидія покривала б приріст платіжки і лише для тих домогосподарств, які на неї мають право. Решта споживачів сплатила б реальну вартість послуги, а водоканали отримали б гроші на розвиток. Двадцятиразова різниця виникає саме тому, що ми зараз дотуємо всіх поспіль — включно з тими, хто здатен платити повну ціну.
12 млрд недоотриманих грошей — це ремонт, заміна мереж, обладнання, насосів. І ми фактично цими коштами, які забираємо в розвитку підприємств, дотуємо ті сім'ї, які можуть платити реальний тариф.
Так от, дуже проста річ. Коли ми рахували у 2023 році, то зростання тарифу давало на одну сім'ю приблизно додаткові 80 гривень витрат на місяць. Навіть зростання на сто гривень на місяць не було б критичним для середнього домогосподарства.
Зараз ми говоримо, що в середньому по Україні тариф на воду зросте приблизно в 2,5 раза (за оцінкою Асоціації — по громадах, які вже ухвалили нові тарифи).
Які водоканали вже вкладали гроші в модернізацію своїх систем?
Тернопільводоканал ще до повномасштабної війни взяв кредит Світового банку й модернізував очисні споруди. Зараз одним з перших підвищив тариф, у тому числі й тому, що накопичив борги за виплатами кредиту. І гроші, які будуть заходити за новим тарифом, підуть на дійсно важливі заходи і зможуть покращити надійність водопостачання.
Велику роботу провели в Житомирі. Там за кошти Світового банку виконують роботи на очисних спорудах і з водопідготовки.
Але нам потрібно говорити про систему. У кредитних проєктах Світового банку брали участь усього 14 водоканалів. І це не тому, що інші не хотіли. Кредит може взяти підприємство, яке має масштаб, аудит, тариф і гарантію міста. Таких у нас кілька десятків з понад двох тисяч суб'єктів. Решта — це громади, де оператора як такого просто немає. Тому без укрупнення операторів жодні гроші міжнародних організацій до них не дійдуть.
Водоканали самостійно шукають джерела фінансування проєктів?
Ми як асоціація співпрацюємо в цьому напрямку з WASH-кластером. ЮНІСЕФ в Україні є провідним агентством цієї організації, це механізм гуманітарної координації, який запрацював у нас навесні 2022 року. А ми запропонували створити всередині кластеру технічний підрозділ на допомогу водоканалам — групу, яка збирає й верифікує потреби підприємств у сфері безпеки водопостачання й доступу до водних ресурсів. Разом з аналітиками цієї групи ми допомагаємо водоканалам консолідувати потреби і виносити їх на рівень міжнародних партнерів.
На початку повномасштабного вторгнення об'єднали зусилля водоканалів, щоб зробити водогін в Ірпінь. Коли у квітні 2022 року Ірпінь звільнили від окупації, місто було без води через руйнування мереж внаслідок бойових дій. Тоді Київводоканал, Житомирводоканал і приватні підрядники почали підготовку до прокладання нового водогону з Києва. А Червоний Хрест в Україні профінансував цей проєкт уже протягом реалізації.
Ми підняли старі креслення водогонів і дороги, об'єднали дані, щоб не робити нову складну аерофотозйомку, самі проклали сім кілометрів труби водогону з Києва до Ірпеня, щоб дати мешканцям воду.
Тоді ЮНІСЕФ побачив наші ідеї та потенціал. Ми запропонували створити групу управління проєктами для допомоги водоканалам — і восени 2022 року цей технічний підрозділ запрацював у складі WASH-кластеру. Його спеціалісти на основі відкритих карт бойових дій у поєднанні з даними самих водоканалів і Держводагентства створили програму, в якій ми аналізуємо та систематизуємо пов'язані з водопостачанням потреби громад у найнебезпечніших регіонах (зараз це 550 громад).
Ми координуємо роботу з міністерством й Агентством відновлення. Зокрема, створення нових водозаборів теж у фокусі нашої спільної роботи.
Цього року влада попереджала про ймовірні удари росіян по водопостачанню. Маєте докладніше розуміння, які це можуть бути сценарії?
Не впевнений, що можемо говорити про це докладно. Але в цілому є розуміння, що можуть бити по інфраструктурі водопровідно-каналізаційних підприємств, зокрема по водозаборах.
Які регіони перебувають в особливій небезпеці?
Завжди можна говорити про особливу вразливість великих міст. Тому що в маленькі міста в разі відсутності водопостачання можна довезти воду в бочках, цистернах.
Наприклад, коли росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС, держава завозила воду в той самий Нікополь. Завозили в пляшках, цистернах, навіть залізничних цистернах. Вода була поганої якості, але дозволяла закривати санітарні потреби людини.
Як ви гадаєте, сценарій з наслідками підриву греблі можна було передбачити?
У лютому 2023 року, ще до катастрофи з підривом греблі Каховської ГЕС, ми виїжджали на її обстеження. Оскільки гребля вже перебувала від вогневим контролем орків, то існував ризик, що вони можуть підняти шандор (знімний затвор гідротехнічної споруди) і скинути з водосховища воду. Ми прораховували цей ризик, говорили з тодішнім заступником міністра інфраструктури Олександром Бутенком, що є ймовірність скиду і тоді водозабори опиняться вище від рівня води, треба шукати альтернативні варіанти.
І ми звертали увагу саме на Кривбас, тому що, наприклад, в Нікополі третина міста заживлена від водогону з Інгульця, а третина — від Дніпра. І, відповідно, якщо дніпровський водозабір не працюватиме через скид води, то треба збільшувати потужності Інгульця. Асоціація і спеціалісти кластеру зробили передпроєктні пропозиції, як можна збільшити потужності водозабору з Інгульця, обʼєднавши місцеві водосховища. А вже в червні був удар по дамбі.
У процесі відбудови водогону для Дніпропетровщиниці ваші моделювання врахували?
У тому числі. Загалом тоді, на мою думку, уряд зробив дуже правильні швидкі рішення щодо проєктування. Прийшов голова Агентства відновлення Сергій Сухомлин, спростив певні процедури через відповідні постанови міністрів, і вони, на мій погляд, досить швидко там усе закінчили.
Ви вже згадали Каховську ГЕС і водогін в Ірпені. Який ще досвід оперативного реагування на виклики війни запам'ятався?
У Миколаєві 2022 року теж не було води. Коли росіяни підірвали магістральний водогін Дніпро — Миколаїв, спершу ремонтні бригади намагалися його відремонтувати, але орки бомбили цю ділянку, не давали відновити. Тоді ми радили завести в місцевий водогін солонувату воду з лиману. Так і зробили. Ця вода, довго циркулюючи у трубах, пошкодила мережі водогону, це правда. Але це був безальтернативний сценарій забезпечити санітарні потреби міста, а також системи пожежогасіння. Бо, повірте, якщо у великому місті зупиниться система каналізації, то це буде катастрофа.
2024 року українці відчули на собі ще один вид техногенної загрози від росіян — забруднення річки Сейм на території РФ. Забруднена вода пройшла територією Сумщини, Чернігівщини й по Десні дійшла до Києва. Як ви зараз можете оцінити ту ситуацію та нашу реакцію на цей виклик?
Тоді я ще працював у Київводоканалі, тож бачив ситуацію і з боку галузевої асоціації, і з боку підприємства. Інформацію про те, що йде пляма забруднення, ми отримали через систему державного реагування вчасно — тут претензій немає.
Проблема була в іншому. Відповідальність за наслідки відразу лягла на водоканали, хоча рішення про те, що саме контролювати, ухвалюють не на рівні підприємства. Ми ставили питання просто: визначте перелік показників, за якими працювати в такій ситуації, і затвердьте методики. Бо підприємство може розгорнути будь-яку процедуру контролю лише тоді, коли є нормативно визначений перелік того, що шукати, і затверджений метод. Без цього водоканал відповідає за результат, на який не має інструменту впливу.
А просто перекласти відповідальність на водоканали — ну це чудово...
А хто мав би робити цей моніторинг?
Тут є розподіл компетенцій: стан водних об'єктів — це зона Держводагентства, безпечність питної води — зона МОЗ. Кожен відповідає за свою ділянку. А от міжвідомчого протоколу для нештатної ситуації, коли забруднення приходить транскордонно й рухається вниз за течією, на той момент не було. Саме цей стик і треба нормативно закрити.
Чи існує превентивне спостереження подібних загроз?
Реагування спрацювало — це факт, і його треба зафіксувати. Наступний крок — перевести взаємодію з режиму реагування в режим планового міжвідомчого моніторингу, з переліками показників і регламентом обміну даними. Такі випадки взагалі багато чого навчили всю систему: за наявності затверджених методик підприємства можуть коригувати технологічні процеси, змінювати схеми реагентної обробки. Але для цього потрібні нормативна база і фінансування — це предмет державної програми, а не окремого водоканалу.
Що тоді, в момент загрози, ви зробили вдало?
Ми (Київводоканал) були відносно спокійні щодо своєї ситуації. У перші тижні, коли пляма йшла, ми тричі на день робили запит у Чернігівський водоканал. Вони брали проби по Десні вище за течією, давали нам дані. Ми координувалися з Держводагентством, була нормальна співпраця. Вони попереджали про цифри концентрації шкідливих речовин, ми тут готувалися.
Наприклад, отримали від німців потрібні об'єми активованого вугілля, яке можна було застосовувати для фільтрації води з Деснянської станції водозабору. Застосовувати його не довелося, оскільки забруднення не дійшло до Києва в тій концентрації, яка була спершу заявлена. Але це був випадок, нам пощастило.
Чи була тоді технічна можливість перекинути водозабір на Дніпровську станцію?
Ми розглядали такий варіант розвитку подій. Взагалі в нас кожен водоканал має розробити певні сценарії на випадок, якщо вийде з ладу один водозабір: як і куди переключатися.
Дніпровська станція може закрити потреби Києва в мінімальному обсязі. Під питанням у нас була лише певна частина Верхнього Києва, на Печерську, через особливості тиску.
У місті є декілька зон, які можуть бути повністю закритими від артезіанських джерел, наприклад, Деснянський район.
Тобто вода в Києві була б, просто не так безлімітно, як зазвичай.
Яких загроз водоканалам очікували або ще очікуєте цього року?
Ну, ми вже бачили спробу росіян ударити по дамбі Печенізького водосховища (на річці Сіверський Донець на Харківщині)... Це водосховище частково є водозабором для Харкова.
Росіяни намагалися зруйнувати дамбу ще 2022 року. І там був не надто критичний витік, потім місцеві щось зробили, було більш-менш тихо. Допоки хтось не вийшов і не похвалився: мовляв, ми усунули проблему. І відразу туди прилетіло. Тому висновки очевидні: краще не афішувати такого.
Чи відзначаєте якусь підозрілу активність, зацікавленість вашою сферою?
Не можу все озвучувати. Я знаю, що відбувалися певні комп'ютерні атаки на водоканали України, на інфраструктуру.
Низький рівень автоматизації справді звужує поверхню атаки. Є система SCADA, яка може керувати технологічними процесами на водоканалі, вона впроваджена за кордоном. І от якщо ти зайшов у цю систему, можеш перекрити засувку водозабору чи водогону, відкрити засувку, увімкнути двигун насоса, вимкнути двигун насоса... У нас такий рівень автоматизації є далеко не скрізь.
Тобто все аналогове?
Багато де так — процесами керують люди. Але це не стратегія кіберстійкості — це наслідок недофінансування. Там, де автоматизація вже є, будуємо захист. І це якраз той напрям, де допомога партнерів дає найбільший ефект на вкладену гривню.