Що в роботі психологині бачать найчастіше
«Росте тривожність, батьки й діти скаржаться на порушення сну, труднощі з розумінням власних емоцій, депресивні ознаки, апатію, — розповідає психологиня Яна Віхляєва. Дві третини її області зараз в окупації. — Батьки розповідають, що з настанням ночі в дитини зростає рівень тривоги через загрози обстрілів».
Психологиня Юлія Тукаленко теж бачить тривожність у дітей як один з найпоширеніших наслідків війни.
Якщо діти тривожні, фахівці часто спостерігають у них регресивну поведінку — діти починають смоктати палець, постійно чіпляються за дорослого, гіршає їхня здатність до сепарації. Вони не хочуть залишатися самі, відмовляються виходити кудись без батьків. За спостереженнями Тукаленко, це здебільшого стосується молодших школярів приблизно від 1 до 5 класу.
Також психологині спостерігають порушення довіри в стосунках, освітні втрати, ризиковану поведінку в підлітковому віці.
«Часто чую від батьків: "Ми ж виросли нормальними, чому він не може знайти друзів?". Часи змінилися. Колись ці батьки ходили в садочок, потім до школи, де процеси соціалізації були налагоджені природно. А тепер для багатьох дітей школа почалася з ноутбука — чорного квадратика на екрані. І для них саме поняття школи як простору для спілкування відсутнє», — розповідає Віхляєва.
Тривожність на цьому фоні у дітей росте, можуть розвиватися, наприклад, розлади харчової поведінки, а також селфхарм — коли діти самі завдають собі ушкоджень. Наприклад, роблять порізи на руках. З такими запитами також звертаються до фахівчинь. Більшість надходить від батьків. Часто вони сприймають такі самоушкодження як спробу суїциду. Тоді фахівці пояснюють, що це специфічний тривожний спосіб дитини стабілізувати свій стан, що потребує підтримки і втручання фахівця. «Зважаючи на стресові умови наших реалій, психологи, які працюють з темою селфхарму, рекомендують під час консультацій запитувати дитину, чи не виникає в неї думок про самопошкодження, щоб показати, що на цю тему можна говорити без осуду. Адже під довгими рукавами верхнього одягу не завжди можна самостійно виявити проблему. У нас був випадок, коли на телефонну лінію звернувся тато, помітивши порізи в дитини. Через короткий час хлопчик показав позитивну динаміку, тому що в нього були батьки, які не засуджували й були поряд».
Юлія Тукаленко помічає, що в дітей з прифронтових територій запити пов’язані більше з безпосереднім травматичним досвідом. Це може бути постійна тривожність, страх гучних звуків, нічні жахіття, проблеми зі сном, сильна агресивність чи, навпаки, емоційна замороженість. Може бути про розлуку з близькими, руйнування дому.
Тоді як у дітей з відносно безпечних регіонів запити більше стосуються життя в умовах невизначеності: підвищена тривожність, зниження концентрації, труднощі з навчанням, проблеми в школі або складнощі з налагодженням нових стосунків, якщо сім’я евакуювалася.
Є також цифри з дослідження «Індекс майбутнього» від Фундації Олени Зеленської. Вони показують, що 44 % дітей в Україні мають ознаки потенційного ПТСР. Яна Віхляєва вважає, що цифра ще невисока, враховуючи всі наші життєві обставини. І ПТСР є відтермінованою реакцією. Його ознаки проявляються, коли потрапляєш у безпечне середовище. А війна триває, стресовий фактор не зник.
Діти часто мусять ходити в укриття. Це впливає на них?
Загалом так, провокує підвищену тривожність, пояснює психологиня Юлія Тукаленко. Та важливо й те, яким є емоційний стан дорослих поруч. Діти часто переймають емоційний стан і поведінку батьків — якщо мама в тривозі, дитина теж не відчуває безпеки, пояснює психологиня: «Сьогодні багато дітей позбавлені можливості мати поруч опорного дорослого в стабільному ресурсному стані, який допоміг би їм проживати власні вікові кризи й емоційні переживання. Адже більшість дорослих зараз не спроможні опрацьовувати все, що відбувається — вони виснажені.
Дорослі травмовані тим, що не знають, де шукати роботу; вирішують, чи переїжджати; не знають, як чинити правильно. А діти в цій атмосфері зростають. Особливо важко працювати із запитами дитини, коли дорослі не готові змінювати власну модель комунікації. Іноді можна почути: “Ось дитина — полагодьте її, а від мене відчепіться — я живу своїм життям, працюю, у мене немає часу. Що ви мені розповідаєте, я все знаю!”.
Як коректно говорити з дитиною про обстріли
Точно не варто просто завантажувати дитину статистикою чи страшними новинами, каже Юлія Тукаленко, не вживати фрази типу «Не треба боятися» або «Чого ти боїшся?», бо вони часто тільки відштовхують дитину. Краще запитати:
- Можливо, ти хочеш поговорити?
- Сьогодні сталося ось що, як ти до цього ставишся?
- Я завжди готова з тобою поговорити, якщо захочеш.
З молодшим віком краще працювати через ігри, мультики, фільми чи навіть онлайн-ігри, де дитина може перетравити інформацію у своєму темпі.
Важливо не боятися розмовляти зі своїми дітьми. Юлія Тукаленко пригадує випадок у Київській громаді у 2024 році. Населений пункт був в окупації 2022-го, і психологи працювали на базі шкільних класів.
«Виявилося, що ми з колегою були єдиними дорослими, які запитували дітей, як їм жилося й живеться в умовах війни. Батьки часто уникають цієї теми, щоб "не турбувати" дітей. Діти почали розповідати, що бояться ходити в певні місця, бо знають, що там трапилося. Коли дитина залишається наодинці зі своїми думками, вона намагається або нормалізувати події, або фантазує по-своєму. Якщо ми, як основні дорослі й опорні фігури, не підтримуємо дитину, не відповідаємо на її запити, вона шукатиме інформацію самостійно. І в цей момент ми втрачаємо можливість побудувати довірливі стосунки», — додає психологиня.
Якщо стан дитини видається вже складнішим, що можна вдіяти
Насамперед стабілізувати емоційний стан і дитини, і дорослого, розповідає Яна Віхляєва. Для цього фахівці можуть застосовувати різні практики.
«Як показує досвід, часто найкраще працюють найпростіші речі. Коли радять дихати по квадрату, дехто реагує скептично: "Яка квадратна техніка, коли над головою літають ракети?". Але насправді прості, доступні дії допомагають повернути контроль і відновити відчуття безпеки», — каже психологиня. Тим паче, що прості методи доступні кожному.
Стабілізувати власний стан можна не лише на сеансі в психолога, а й самостійно.
«Добре працюють дихальні техніки. Коли ми правильно дихаємо, тіло розслабляється, а мозок отримує сигнал, що все гаразд. Наприклад, найпростіша техніка— так звана 4 — 7 — 8: вдих на 4 секунди, затримка на 4, видих на 6. Допоміжними є і практики усвідомлення: зосередження на моменті тут і зараз. Наприклад, назвати п'ять речей, які бачиш навколо. Ми радимо також тілесні вправи — це прості рухи: потягування чи струшування рук, щоб зняти напругу.
Ефективними ми вважаємо ароматерапію (понюхати лаванду чи м’яту для розслаблення), музикотерапію (слухати спокійну музику чи співати) й навіть танцювальну терапію (вільно рухатися під музику, щоб виплеснути емоції)».
Також для дітей добре працює ігрова терапія, додає психологиня: гра з ляльками чи в супергероїв дозволяє висловити свої почуття. Арттерапія: малювати чи ліпити, щоб показати емоції. А ще пісочна терапія: будувати історії з піску та фігурок, щоб розповісти про переживання.
Такими методами безпечно проживаємо травматичний досвід і виражаємо емоції природно — через гру.
Є також групова терапія. Вона спрямована не лише на емоційну підтримку, а й на формування безпечного, підтримувального середовища, у якому діти можуть відновлювати навички спілкування та взаємодії з однолітками.
Психологиня Юлія Тукаленко вважає, що держава робить окремі важливі кроки у сфері психічного здоров’я, з’явилися національні програми, є спроби інтегрувати психологічну підтримку в школах. І додає, що тут надважлива координація громадськості, освітян та держави, щоб допомога дітям була вчасною, доступною та послідовною, а не лише точковою.
Наприклад, важливо впроваджувати тривалі програми підтримки для дітей, які пережили втрати чи перебували в окупації, а також програми для батьків і опікунів, щоб вони знали, як допомогти дитині вдома. Також важливо розвивати групові формати роботи, бо діти потребують не лише індивідуальної терапії, а й відновлення почуття безпеки через контакт з однолітками.
«Якщо суспільство створює дітям умови для адаптації та відновлення, вплив цієї травми можна значно зменшити. Усе залежить від того, наскільки ефективно працює система підтримки: чи спрямоване суспільство на розвиток стійкості, на відновлення та формування здорового середовища», — додає психологиня.
У цьому сенсі важлива психоедукація — одним з її завдань є просвітництво, як працює психіка, як вона реагує на стрес і як їй допомогти.
«Саме через психоедукацію ми допомагаємо батькам усвідомити: щоб підтримати дитину, дорослий сам має бути в ресурсі, мати внутрішню стабільність і силу. Тому часто робота будується паралельно — окремо з дитиною та окремо з батьками. Іноді навіть проводжу спільні сесії, коли разом відпрацьовуємо певні навички взаємодії та підтримки», — додає Юлія Тукаленко.
