Анастасія Пристая, MD, хірургиня-проктологиня, онкохірургиня, блогерка, авторка книжки «Треба трошки потерпіти. Медичні хроніки»
Хірургію я обрала ще в дошкільному віці. Просто бовкнула «Буду хірургом». Батьки були щасливі (воно й не дивно: медиків у сімʼї не було). Це привело в медуніверситет.
У мене практично не було проблем із тим, що я жінка, поки я була студенткою та не чинила нікому конкуренції. Ну які проблеми можуть бути з безоплатною робсилою?
Навпаки: прийшла, писанину пописала, перевʼязки поробила, на операції допомогла! Черговий хірург щасливий, ситий та задоволений.
З 4 курсу я почала працювати операційною сестрою та ходити на нічні чергування в проктологічне відділення. Тоді вперше зіштовхнулась із практикою, вона навчила мене ставити правильні запитання та шукати на них відповіді. Із цього часу й почалось моє становлення як лікарки-хірургині.
На розподілі замість хірургії я отримала «лікар-психіатр швидкої медичної допомоги». Довелось вбити пару драконів, щоб отримати розподіл мрії.
Наш ректор на зборах спокійно декларував: «Дівчата! Ніякої хірургії! Йдіть у терапевтки, педіатрині! Будете красіві, у білих халатіках пити каву із цукерками. Бо в хірургію подастесь — доведеться чергувати. Чоловік скаже: «Що ти по ночах вештаєшся?».
На інтернатурі я періодично чула: «Ех… Шкода, що ти жінка. Я б тебе навчив! А так сенсу нема — усе одно заміж, у декрет… І закінчаться ігри в хірурга».
Старші колеги сприймали мене несерйозно, бо, цитую: «Багато ми бачили дівчат, які хотіли погратися в хірургію, а потім вийшли заміж та почали займатися нормальною жіночою справою: сімʼєю та дітьми. У кращому випадку — перекваліфіковувались на терапевток».
Коли в мене в списку очікування на консультацію вже було понад 1000 людей, а запис на операції на декілька місяців уперед, то сприймати мене несерйозно деяким довелось просто з міркувань не ранити власне его. Мовляв, дівчисько, мале, дурне, пощастило: вміє личком торгувати, тож люди ведуться.
Зараз навколо мене багато прогресивних колег-чоловіків, які не сприймають жіночий успіх за власну образу. Проте… Є і ортодоксальні адепти патріархату.
У багатьох хірургинь є проблеми з середнім та молодшим медперсоналом. На посту сестра, яка працює в лікарні понад 50 років, а тут приходить якась 23-річна лікарка й починає розповідати, як пацієнтів лікувати… Ну кому то сподобається?
Особисто в мене такого не було, бо я три роки працювала медсестрою. Тож від мене вже віяло специфічним сестринським колоритом. Я знала їхні правила і проблеми, тож без труднощів будувала комунікацію.
Вони відчували непідробну емпатію і завжди мені допомагали. Я з величезною повагою відношусь до сестер: вони виконують основну роботу в будь-якій лікарні.
Бувало, пацієнти несерйозно мене сприймали. Їм хотілось бачити «нормального» хірурга — високого, широкоплечого, з вусами бажано, щоб говорив басом. Але це було не часто, більшість усе таки приймає факт, що хірургиня — нормальне явище.
Хоча, будемо відверті, — мені пощастило з комплекцією. Я маю 180 см зросту і 80–90 кг ваги (коли-як). За власними спостереженнями, великих людей сприймають серйозніше. Тому в моєму випадку немодельна зовнішність то «не баг, а фіча».
Найскладніша перепона в роботі хірургині — запевнити керівництво, що на роботу треба взяти саме тебе, а не того хлопця. Бо жінок, хто б там що не казав, сприймають як «берегинь домашнього вогнища» на ставку, і «хірургиць» за сумісництвом. Усіх страшенно цікавить, чи ОК у тебе із сімʼєю і які маєш плани на власну матку. Щоб це подолати, довелось багато працювати і брати на себе дурну, нікому не цікаву роботу.
Чи важче жінкам у хірургії? З моїх спостережень — так. Наприклад, молодшого від мене колегу з меншим досвідом узяли в проктологічне відділення на повну ставку, потиснувши руку. Мені довелось торгуватися.
Я погодилася на завідування лікарняним банком крові, пройшла нецікаву мені спеціалізацію «Трансфузіологія», написала купу документації для лікарняної акредитації. І в якості нагороди мені дали пів ставки сумісництва в омріяній проктології. Я не скаржусь, але таких прикладів багато.
Для хірургії чоловік має бути чоловіком, а жінка — суперзіркою. Жінки в багатьох галузях досі мають щось доводити, ми відносно недавно вибороли собі права на такі дрібниці як документи, освіта, нерухомість, власні кошти та власне тіло. Перший медичний диплом був отриманий жінкою тільки в 1849 році.
Проте хоч ти жінка, хоч чоловік, хоч небінарна особистість — якщо ти подаєшся в хірургію, то починаєш вічний бій. Відстоювання себе в професії — постійна, неперервна робота.
Тому я не планую йти на 3 роки в декрет (Анастасія невдовзі стане мамою – LB.ua). Така довга відпустка знижує вартість жінок на ринку праці, мотивує дівчат покладатись не на себе, а на чоловіка, сприяє домашньому насиллю, економічному зокрема. Я за жіночу фінансову незалежність. Особливо це нині актуально для України. Нам потрібна максимальна кількість молодого робочого населення, а не закривати жінок вдома.
Мені подобається історія деяких країн, де декрет ділиться між чоловіком та дружиною. Також має бути державна направленість на розвиток дитячої інфраструктури. Це допоможе жінкам народжувати більше і виходити на роботу швидше, не ховаючи себе серед підгузків та іграшок.
У хірургії, якщо пропускаєш хоч 1% нової інформації або нових ввідних, ти за бортом. Досі в мене немає відчуття, що я осідлала хірургію і несусь на ній по непаханому полю нових звершень. Коли це відчуття зʼявиться — я відразу піду на пенсію.
Анна Мальованна, онкохірургиня, учасниця річної програми менторства від American College of Surgeons (ACS), учасниця школи лікарів-лідерів Oncohub CAMPUS, керівниця GMKA: Жінки в медицині
Я навчалася близько 13 років. Зараз продовжую здобувати ще одну кваліфікацію, тому в цілому буде мінімум 14. У медуніверситеті в Харкові знайомі запросили взяти участь у конкурсі з практичної хірургії. Там залишилася лише одна вільна секція, на яку я і потрапила – колоректальної хірургії, хірургії ободової та прямої кишки. Готуючись, я закохалася в неї.
А на 3 курсі почала задумуватись, наскільки багато у світі раку й чому досі його так важко вилікувати. Тоді вирішила, що мені варто почати в цьому розбиратися. Тому обрала злоякісні новоутворення ободової та прямої кишки як свій майбутній хірургічний напрямок. Хоч мене й відмовляли, чекали, коли «награюсь» у хірурга й піду будувати сім’ю.
Під час інтернатури я чи не постійно була в лікарні, асистувала, дивилася, оперувала. Колеги могли пропускати й не звертати увагу на мої коментарі або пропозиції, а для пацієнтів я була ніби дівчинка, яка грається в дорослого лікаря. Якщо перша не представлюсь, або якщо колега не представить, одразу ж «медсестричка». Такого ставлення не було б, якби я була чоловіком.
Але це стереотип, що хірургія — тільки чоловіча професія. Наприклад, у США, працює 48,8 % хірургинь. У Британії ще 30 років тому хірургами-консультантами було 3 % жінок, у 2022-му цей показник зріс до 14,7 %.
У медицині та в хірургії зокрема є певна ієрархія, субординація, коли ти не можеш зробити наступний крок без схвалення старшого колеги. Тому старшому треба довести, що ти гідна більшого, що маєш компетентність, знання, навички.
Але ці зусилля зробили мене кращою фахівчинею. На відстоювання себе в хірургії я віддала все, що мала.
Мені пощастило мати жінок, які направляють і надихають мене. Одна колега стала другом. Не можу уявити, наскільки в мене було б більше стресу, якби поруч не було інших жінок.
Скажімо, через вебінар з відомою онкодерматологинею Марією Кукушкіною в мене зменшився, але не зник, страх щось проґавити через вагітність і декрет.
Так, я відкладаю народження дітей через кар’єру. У мене є страх завагітніти й «випасти» з професії.
Я боюсь чогось не встигнути, тому настільки жадібна до роботи, так багато й завзято працюю. Марія Миколаївна на власному прикладі пояснила: «Ви все зможете надолужити й досягнете того рівня, якого ви гідні». Та, мабуть, я буду повністю готова до дітей, коли досягну такого професійного рівня, що зможу взяти тривалу паузу.
Маргарита Пісецька, HPB-хірургиня, онкохірургиня, кандидатка меднаук, амбасадорка GMKA: Жінки в медицині.
З людьми, які мене знецінювали, я намагалась мінімізувати взаємодію. Багато працювала й багато вчилась. В університеті з 4 курсу ходила на чергування до своїх викладачів і знайомилась з атмосферою хірургічного стаціонару.
Наставницею в інтернатурі була жінка, вона була прикладом, як можна себе реалізувати — бути лікаркою, жінкою, мати сім’ю, дітей і час на хобі. Вона до нас, трьох молодих інтернок, ставилась як до повноцінних лікарок.
Жінки навколо давали мені приклад, що все можливо, і наша стать – не перешкода. Хоча завідувач відділення ставився до жінок із певною недовірою. Але я знайшла до нього підхід і багато йому асистувала, відвідувала операції, вчилась не лише хірургії, а й життєвих мудростей.
Помічниця, асистентка, секретарка лікаря — так мене найчастіше сприймали на початку кар’єри.
Проте це також залежить і від того, як ти сама себе подаєш. Я приходжу до пацієнтів і кажу: «Добрий день. Мене звуть Маргарита Едуардівна. Я ваша лікарка». Від цих слів багато що залежить. Коли ти кажеш: «Я інтернка» або «Професор подивиться вас пізніше» — одразу видно, що не ти тут головна.
Коли я тільки починала практику, часто чула: «Девочка, доктора позови» або «Сестричка-сестричка, підійдіть!». Це стереотипи, з якими треба боротися. Не ображатися. Напрацювання авторитету – питання характеру, знань і вмінь. Гендер тут не відіграє суттєвої ролі.
Чому жінки досі мають доводити, що можуть бути фаховими хірургинями не гірше за чоловіків? Головна людина, кому ти повинна щось довести, — ти сама. Твоя впевненість повинна ґрунтуватися на твоїх знаннях та вміннях. Від ставлення тебе до самої себе, від впевненості у власних словах, рухах, діях залежить взагалі успіх усієї роботи.
Якщо бачу в очах пацієнта надію почути, що оперуватиме хтось поважний, розумію, що це мій промах.
Коли я раніше бачила в очах цю недовіру, то казала, що будемо робити операцію командою. У команді буду я, мої колеги. Називала їх, казала, що раптом що — будемо кликати директора лікарні.
Зараз на питання «Хто буде робити операцію» відповідаю: «Я». І моє впевнене «я» має більше сили, ніж усе, що раніше я намагалася людині пояснити, коли казала, що за мною стоїть багато-багато поважних людей.
Якщо родина не готова мати хірурга чи хірургиню серед своїх, то також матиме великі проблеми. Якщо чоловік не розділяє прагнення жінки бути хірургинею, добра не буде ані в родині, ані в роботі. Діти також мають розуміти: мама-хірургиня це коли іноді мама повинна поїхати, навіть серед ночі. Чи мама не може прямо зараз прийти й забрати тебе зі школи, якщо в тебе болить голова.
Мама зайнята в цей час і лікує голову когось іншого. Мама не з тобою не тому, що тебе не любить, а тому, що інакше не може, відповідальна зараз за життя іншої людини.
Материнство — великий виклик для жінки будь-якого фаху. Старшого сина я народила у 25, коли закінчувала інтернатуру. І тоді я боялась, що «випаду» з хірургії: ще не встигла чогось навчитися, а вже встигну все забути.
На роботу з першого декрету я вийшла, коли сину було 7 місяців. Не скажу, що щось втратила через таке рішення, бо мій син мав щасливу маму, яка була повноцінно залучена у всіх сферах свого життя. Але тут важлива підтримка родини; мені допомогла моя мама, вона залишила свою роботу, щоб я вийшла на свою.
Син ніколи не залишався без нагляду. Іноді мене увечері викликали на ургенцію, а чоловіка не було вдома — я брала сина із собою і він досипав у сестринській. Часом я затримувалась, щоб забрати його з групи продовженого дня — тоді телефонувала педагогам і просила посидіти з ним ще годину.
Другий мій декрет триває зараз. Доньці 1 рік і 7 міс., і зараз я тільки планую повернення на роботу. Я дуже хотіла цю паузу в понад півтора року, вона мені була потрібна. Я хотіла цього декрету, хотіла відпочити від хірургії. Я не випала з професії, а страхів, як були в моєму хірургічному дитинстві, зараз не маю. Їжджу на операції, консультую онлайн, дивлюся КТ, продовжую вчитись, розбираю випадки з колегами. Якщо поруч є, на кого покластись, то можна з усім впоратись.