Як розрізнити момент, коли зміна роботи — це дійсно внутрішня потреба, а коли це просто поганий день / місяць?
Володимир Станчишин: Може бути багато причин звільнитися з роботи: емоційне вигорання, аб'юзивні стосунки з керівництвом, проблеми в комунікації з колегами. Можлива інша складова екзистенційних запитів. Наприклад, коли я усвідомлюю, що виріс і досяг максимуму або робота перестає відповідати моїм сенсам.
Іноді змінити роботу спонукають особистісні проблеми, не пов’язані з нею. Наприклад, депресія чи тривожні розлади.
Тобто причин може бути багато, і їх потрібно знайти. Для цього варто поставити собі багато запитань: зʼясувати, наскільки ви щасливі в житті загалом, як на це впливає робота, чи веде вона до реалізації вашої місії.
Рідко бувають ситуації «сьогодні стало погано, завтра звільнився». Зазвичай до цього щось призводить. Якщо я відчуваю, що втомлений, то, можливо, просто треба відпочити, зменшити навантаження. Якщо стало нудно — переорієнтуватися й подумати, яка моя місія тут.
Тетяна Волошина: Багато людей помиляються, коли кажуть, що їм потрібно змінити сферу. Зазвичай пропоную їм запитати себе: «Я йду до чогось чи від чогось?». Якщо людина прагне реалізації, спершу рекомендую повернути фокус на професійні навички, які вже є. Замість класичної роботи можна подумати про консалтинг чи власний блог, де ділитися вже напрацьованою експертизою.
Хочу змінити сферу, але відчуваю сильну тривогу. Як бути?
Володимир Станчишин: Якщо рішення прийнято, то найефективніше знизити тривогу допоможе план дій. Це важливо, особливо якщо ми звільняємось «у нікуди». Невизначеність підвищує тривогу. А коли ми починаємо вибудовувати план: розсилаємо резюме, контактуємо з компанією, йдемо на курси, проходимо перші співбесіди, — тривога починає автоматично спадати. Щось спрацьовує, щось ні, але кожен наступний крок зменшує тривогу.
У момент невизначеності з роботою можуть виникнути проблеми із самооцінкою. Що складніший кризовий момент, то легше подібні думки проскакують. Бажано це розбирати з фахівцем, але якщо на таке немає часу чи можливості, бажано виписати всі ці думки і спробувати самостійно зʼясувати, чому вони виникли.
Професія, на яку я хочу перейти, викликає скепсис у близьких, зокрема тому, що я ніколи цього професійно не робив.
Володимир Станчишин: Якщо ви все життя працювали стоматологом, а потім вирішили реставрувати меблі, то виникає питання: чому? І скепсис знайомих — це швидше запитання «наскільки добре можете впоратися із цим без досвіду?».
Тобто це про процес, як ви плануєте прийти до зміни. Ми можемо змінювати роботу на будь-що, немає обмежень. Але питання в усвідомленні процесу, який потрібно пройти до зміни діяльності.
Зміна роботи — енергозатратний процес. Тому перш ніж прийняти рішення змінити діяльність, треба зрозуміти, чи маємо ми сьогодні сили на ці зміни. Ресурс тут вирішує багато питань.
Залежно від сфери потрібен різний період, щоб професію опанувати. Умовно, щоб стати хірургом, недостатньо сьогодні захотіти робити операції. І тоді ставлю собі питання, чи готовий я до восьмирічного процесу зміни професії? Іноді відповідь буде ні.
Якщо навчитися реставрувати меблі займає коротший період часу, я думаю: маю час навчитися, а потім здобувати досвід, ставати в цьому кращим — то тоді окей, берусь за це. Але розумію, що йду в навчальний процес, у мене є час, гроші, можливості. Тобто це складне рішення, але це точно можливо в будь-якому віці.
Сферу, в яку я хочу перейти, вважають менш престижною. Наприклад, раніше керував проєктами, а зараз працюю руками.
Володимир Станчишин: Хто в суспільстві так вважає? Наприклад, моя бабуся казала: «Те, що вирощено руками, не може мати ціни». Суспільство — це бульбашка, якою ви себе оточуєте. У нас усіх своє уявлення про успіх. Воно базується на стереотипах. Наприклад, що керувати проєктом — це престижно, а працювати руками — ні. Але якщо я роблю руками шедеври? Тобто є причина, чому вирішив змінити роботу, і я можу її усвідомити.
Тетяна Волошина: Ви можете нікому й не розповідати відразу. Наші близькі керуються найкращими переконаннями, турбуються, але для них це стресова новина. Якщо є щире бажання почати щось робити, то маємо опиратися на свої внутрішні мотиви, а не на переживання близьких. Повідомити їм можете, коли досягнете перших успіхів.
Завдяки соцмережам у нас вималювався тренд «роби, що любиш, і тобі не доведеться працювати ні дня». Люди вірять, що можна легко кинути роботу й опанувати нову діяльність. Але завжди для результату спочатку потрібно щось вкласти.
У попередню професію ви, найімовірніше, вклали п'ять років навчання в університеті, вивчали суміжні галузі, складали іспити тощо. Хоча деякі професії насправді не потребують такого довгого входу, зусиль все одно доведеться докласти.
Термін навчання на більшість крафтових і профтехнічних професій для осіб з повною середньою освітою становить рік.
Тому я радила б за змогою спершу поєднувати й плавно входити в нову сферу, не кидаючи стару. Перш за все тому, що це довгий процес і вимагає великої кількості енергії та матеріальних ресурсів.
«Якщо піду на іншу, всі зрозуміють, що я нічого не вмію». Як боротися з цим упередженням?
Володимир Станчишин: Це синдром самозванця, це не про зміну роботи. Він може переслідувати будь-де. Варто розширити це питання, і ми побачимо, звідки ростуть ноги. Хто розказав вам страшну історію про те, що ви поганий фахівець? Якщо добре заглибитись, зазвичай доходимо до певного випадку зі школою, батьками тощо.
Що робити, коли «не знаєш, ким хочеш бути, коли виростеш», але не хочеш залишитися на теперішній роботі
Володимир Станчишин: Часто люди бояться помилитися з вибором. У таких випадках я запитую: а що ви зробили б, якби не боялись? Це є відповіддю на запитання. Нормально не знати, що хочеш робити. Тоді потрібно домовитися зі собою, що це буде період, коли ми просто будемо ставити про це запитання. Це етап, коли ми досліджуємо, пробуємо щось у різних напрямках. Якщо відчуваємо, що співзвучне — продовжуємо, якщо ні — вертаємося до попереднього етапу. Ми не мусимо знати відповіді на всі запитання сьогодні. Але якщо вміємо ставити запитання, то зазвичай відповіді знаходяться.