“24-го зранку ми абсолютно чітко розуміли, що 95% колективу залишається працювати”
Ви недавно написали на Facebook, що компанія не припиняла роботу в лютому, тому не буде новин про відновлення бізнесу: “Ми, як і купа інших малих та середніх бізнесів в Україні, ні на день не зачиняли свої двері. Сьогодні ми планово відкрили наш новий, 43 магазин, вже другий за час війни”. Як вам це вдалося?
Відкрили вже 46-й сьогодні (розмова відбулася 25 серпня, – LB.ua).
Ого.
Ми – нетиповий бізнес для військового часу. Або, може, ми – типовий бізнес для військового часу, ми – не дуже типовий бізнес з точки зору всіх інших, хто працює в Україні. Тому що ми не зачинялися під час жодної з хвиль коронавірусу, які були. Аптека, АЗС, магазин продуктів харчування, медтехніка – це, фактично, критична інфраструктура, яка повинна працювати під час всіх надзвичайних ситуацій. І тому так, ми не зачинялись.
Як це вдалось? Люди, які з нами, працюють багато років. Вони навчені коронавірусом, що ми не зачинялись. Вони цінують, що ми працюємо, тому що вони отримують зарплату. Ми не скорочуємо штат, ми не скорочуємо зарплату, ми збільшуємо кількість людей, які працюють. Це не наша заслуга, це така ситуація.
Багато людей виїхали за кордон, близько п’яти мільйонів. Очевидно, серед ваших працівників теж були ті, хто виїхав.
За тиждень до початку цієї стадії військової агресії Російської Федерації я зібрав нараду в компанії. Я все розумів, тобто мені за тиждень було все зрозуміло. Попередив людей, що найближчими днями буде війна і попросив кожного всередині своєї родини з’ясувати, чи вони залишаються, чи вони виїжджають, щоб я розумів, на кого можу покластися з того дня, коли розпочнеться. І тому 24-го зранку ми абсолютно чітко розуміли, що 95% колективу залишається працювати. За перші два-три тижні війни до 10% працівників поїхали, на сьогоднішній день майже всі повернулись на робочі місця.
Війна змінила якось ваш бізнес з точки зору підходів?
Ми ще не працювали жодного разу під час такої активної військової агресії, навіть більше – під час окупації. Це новий досвід, абсолютно новий. Ми розвивалися по всій країні рівномірно: відкривали магазини в Маріуполі і в Ужгороді. Ми придивлялися до Лисичанська і до Мукачевого. Зрозуміло, що зараз повністю перекроїли плани, тому що не готові, як і будь-який підприємець в країні, відкриватися під ракетними ударами. Тому за шість місяців відкрили шість нових магазинів і всі вони на заході України – це Івано-Франківськ, Ужгород, Львів, Хмельницький.
Коли я питав про зміни, то мав на увазі, насамперед, зміни до підходів. Можливо, ви почали більше економити? Чи стали звертати більше уваги на щось інше?
Мене вчили в університеті, що є два стратегічні мислення підприємця. Одне – під час НП скоротити видатки і почекати, поки ситуація якось зміниться на краще. Інше, навпаки, збільшити видатки. Всі ці шість місяців ми збільшували. Ми були в перші дні війни, може, одними з небагатьох, в кого були великі залишки медичного обладнання, медичних товарів на складах. Почали скуповувати все, що можна, і завозити дуже швидко в Україну… З нуля розбудували напрямок військово-польової медицини – так само як в першу хвилю пандемії, ми з нуля розбудували напрямок захисту від ковіду. А сьогодні думаємо, що правильно було б розбудувати напрям біологічного і хімічного захисту – якісь костюми, засоби захисту, протигази, тобто все, що може бути потрібне, якщо буде ще гірше.
Я не знаю, як в інших сферах, але в нашому бізнесі, окрім того, що змінюється ритм роботи, режим роботи, географія роботи, ще змінюються і напрямки роботи, змінюються категорії товарів, які люди хочуть сьогодні отримувати. Бо якщо ти хочеш виживати, то повинен швидко змінюватись. Або зупинитись і почекати, поки стане зрозуміло, як буде далі.
“Я думаю, що більшість людей, які всередині себе підприємці, зможуть і цього разу піднятися”
За вашими відчуттями, багато бізнесу в Україні зупинилось? Серед ваших знайомих, колег, партнерів?
Мені здається, що таких бізнесів, як ми, дуже мало. Бізнесів, які змогли пристосуватися до нових реалій, змогли знайти свого покупця в цих реаліях і залишитись на ринку працювати, менше, ніж тих, які зачинилися на деякий час або назавжди. В мене є багато друзів – малих підприємців, які зачинились назавжди.
Чому?
Хтось виїхав і не може, не хоче, боїться повертатись. У когось були кредити, товар був під кредити, тобто немає грошей для того, щоб відновити роботу і зробити рестарт. Насправді це не один якийсь кейс, якийсь ключ, який закриває двері. Це велика зв’язка ключів, і в кожному випадку вони різні, але вони зачинили ці двері для подальшої роботи.
Що з цим зараз робити? От бізнеси закриваються, люди втрачають роботу.
Ми пережили таку кількість всього за останні роки. Я ще пам’ятаю, коли починав бізнес, кризу 1998-1999 року. Потім у нас був Майдан 2004-2005, потім була криза 2008-2009 років, потім 2013-2014 – початок війни. Потім 2019-2020 – ковід, і зараз 2022 – знову війна. Тобто яку кількість всього ми пережили за ці роки? І ми ще можемо в проміжках 3-4-5 років розвиватися, вставати з колін, потім знову якось падаємо, і потім знову…
Тобто більшість підприємців в Україні навчилися працювати в будь-яких умовах. Я думаю, що більшість людей, які всередині себе підприємці, зможуть і цього разу піднятися.
Але, з іншого боку, з нашими навичками виживати… Ми ж читаємо, як все повільно відбувається в Європі і світі, в цивілізованих країнах. І там так само виграють ті, хто готовий працювати більше, хто може робити це краще. Я вважаю, що українські підприємці можуть і повинні розпочинати дрібний бізнес там, де вони знаходяться.
Але це означає, що вони не повернуться.
Це нічого не означає. Це означає, що вони знайдуть собі роботу…
Наприклад, людина мала магазин в Києві чи маленьке виробництво. Якщо вона змогла його відкрити десь у Німеччині, то який шанс, що вона повернеться? Там більша ймовірність, що не буде війни, там все спокійніше, простіше.
Зараз питання інше: нам потрібно, щоб українець був захищений, мав гроші на життя, правильно? Тобто нам потрібно, щоб людина була зайнята. Якщо ми сьогодні не можемо її забезпечити кредитом під 1,5-2% або не можемо дати їй допомогу в бізнесі, щоб вона тут виживала, то тоді можемо їй допомогти, щоб вона розпочала цей бізнес поки що не тут?
Але це не означає, що люди згодом повернуться.
Ні, на жаль, не означає. Це взагалі не означає, що навіть наймані працівники, люди, які працювали на когось в Україні, повернуться.
Один мій хороший друг недавно сказав приблизно те ж, що казали ви – про кризи, які пережили українські підприємці, але його власний висновок інший. Він сказав: “Я зараз тут, буду робити все, щоб ми перемогли, але коли війна закінчиться, то поїду, бо не хочу знову і знову починати після падінь через такі кризи”. У вас особисто таких думок не виникало?
Я думаю, так не буде. В мене є друзі з Донецька, які виїжджали в 2014-му році звідти, тому що не хотіли працювати і жити в «ДНР». Вони починали з нуля бізнес в Києві, наприклад. І зараз вони переживають вже другий раз в житті це. І я не бачу серед них панічних настроїв, що це останній раз і ми поїдемо. Ну тобто зрозуміло, що є така історія, як: “бляха, ну знову починати все з нуля”.
З Донецька в Київ – це трохи простіше. Бо я знаю історії, коли люди переїхали з Донецька в Маріуполь…
Всім людям важко, а тим, хто на сході, важче, ніж тим, хто в Києві. Думаю, що будуть люди, які поїдуть назавжди, але будуть і ті, які залишаться тут і будуть працювати. Я точно можу сказати на своєму прикладі: таких можливостей, як є в Україні, сьогодні в Європі майже немає. Тобто так, щоб можна було в Європі, як в Україні, розпочати бізнес сьогодні, а вже через два-три роки почати його розбудовувати, робити його кращим і більшим, в Європі це майже неможливо. Може в ІТ-сфері так, але в реальному секторі економіки майже неможливо.
Чому?
Тому що в них майже всі ніші зайняті. В них є монстри. В нас можна з маленького бізнесу, якщо ти знайшов нішу, за два, три, п’ять років стати лідером в галузі. Україна – унікальна в цьому сенсі.
“Малий і середній вкалують в Україні 24/7. Якщо ми будемо вкалувати так в Європі, це величезна перевага”
Зараз багато українських бізнесів хоче масштабуватись на Європу. Це логічно: у нас війна, ринок зменшується. Зокрема, “Нова Пошта” збирається.
Ресторанні мережі.
А ви не хочете?
Дуже хочу. Три роки тому ми вивчали ринок Польщі. Але тоді в Польщі майже не було успішних українських кейсів, які б вийшли на польський ринок і не закрились. До того ж ми тоді ще не все закінчили в Україні, логіка була така: давайте розбудуємо нормально свою країну, а потім поїдемо і будемо пробувати бізнес в іншій країні. Але сьогодні мова навіть не про скорочення ринку тут. Я розумію, що іншого шансу, коли ти порахуєш до трьох і скажеш “давайте”, не буде. Зараз є люди, українці, з якими можна там працювати, які з тобою спілкуються однією мовою, які хочуть працювати там. Є партнери, які туди приїхали. Наприклад, я розвиваю бізнес разом з дружиною. Моя дружина разом з дитиною зараз за кордоном, а я тут. Чому не спробувати сьогодні? Це буде кейс. Якщо таких кейсів буде сотні або тисячі по країні, то це означає, що вперше ми зможемо свій інтелектуальний продукт, підприємницький, експортувати в іншу країну. Чому не заробляти на німцях? Чому не заробляти на італійцях?
Українці, можливо, не дуже розуміють місцеву специфіку, не розуміють місцевого споживача.
Я думаю, що найважче буде поставити там виробництво на сьогодні. Тобто рітейл, роздрібна торгівля, більш-менш зрозуміла. Якщо всередині себе ти продавець, якщо вмієш і любиш продавати, ти можеш зрозуміти іншу ментальність, іншу культуру, пристосуватися і навчитись там бути успішним. Якщо в тебе є фах в послузі, тобто ти фахівець-перукар, то можеш стати там конкурентним. Якщо ти ресторатор, розумієш, як зробити цей кейс в іншій країні… Європа не вечеряє вдома, вона переважно вечеряє в кафе і ресторанах. Це може бути успішний кейс.
Але з цим проблем немає.
Я знаю про успішний кейс навіть відкриття українського секс-шопу в Європі. І це вже зараз, під час війни.
Серйозно? Чим українці могли здивувати європейців у цій сфері?
Чекайте, але це ж торгівля. Ти можеш працювати на годину більше, ти можеш дати більшу експертизу…
А чим ви будете конкурувати?
Я вважаю, що наша перша велика перевага – це аутсорс. Тобто ми можемо велику кількість послуг залишити на обслуговування всередині країни. Це буде дешевше. Тобто тут будеш платити верхню планку зарплати і вона буде абсолютно нижчою для будь-якої країни Європи. SEO, контекст, переклади, веб-сайти, логістика, обробка замовлень, навіть колл-центр…
Друга перевага - я сто відсотків можу сказати, що ми більш працьовиті. Зараз не кажу, може, про топів великого бізнесу, але малий і середній вкалують в Україні 24/7. Якщо ми будемо вкалувати так в Європі - це величезна перевага.
І третє: ми в своїх сферах експертні. Тобто можу сказати, що мої люди в моїй компанії в моїй сфері експертні, вони навчені. Так, в нас є проблема з мовним бар’єром в більшості країн, але не завжди в Європі експертиза відповідає класу бізнесу, до якого ти приходиш.
Завершуючи тему про можливості експорту підприємництва в Європу, я вважаю, що це взагалі сьогодні, під час такої ситуації, величезна мета, яка повинна бути у більшості підприємців: як тих, хто залишився тут працювати, і хоче налагодити ці мережеві стосунки, так і тих, хто поїхав.
“Зараз такий час, коли кожна копійка цінніша за сотні тисяч, які були до 24 лютого”
Ви недавно писали про такий дуже дивний кейс – про ставлення великого українського бізнесу до середнього і дрібного. Я процитую: “Переглядаючи звіт нашої бухгалтерії по оплатах, боргах роздрібних мереж за проданий товар, я охуїв. Крамнички платять, сімейні магазинчики платять, невеличкі регіональні мережі платять. Не платять найбільші, лідери галузевих рейтингів, власники яких в Форбс, їхні імена, їх мережі працюють, а вони тупо не вважають за потрібне платити за товар”. Після такого звернення, а ви - публічна людина, вас читають десятки тисяч людей, ситуація вирішилася?
Ні, бо, по-перше, я не називав імена. І якщо ви читали коментарі під цим постом, то там є коментарі, які дуже чітко описують, чому це сталося. Тому що і до війни великі мережеві компанії дуже неохоче, з великими затримками, сплачували рахунки. Це така довга проблема, якщо ти хочеш працювати з будь-яким великим бізнесом. Ти погоджуєшся на правила, коли ти маленький, і з тобою можуть робити, ну, майже все, що завгодно, якщо великому це потрібно.
Великі компанії розвиваються дуже швидко, шаленими темпами, відкриваючи сотні філіалів або магазинів упродовж року. Зрозуміло, що частково вони користуються обіговими коштами, в тому числі заборгованістю перед постачальниками. Вони її гасять в мирному житті, але з затримками. І тут наступає війна. На початку війни в них вже є заборгованість по мирному часу. І тут війна. Повністю ламаються всі логістичні ланцюжки. Відпадають магазини на окупованих територіях. Там залишається товар, виторг, обладнання, тобто починається хаос. Тому перші півтора-два місяці, березень, квітень, всі бізнеси навіть не думали про те, щоби хтось з кимось розраховувався. Але потім приходить травень, червень, коли якось потрібно працювати, економіка повинна працювати, люди повинні отримувати зарплату. Всі починають потрохи, де можливо, відновлювати роботу.
Зрозуміло, якщо ти відновлюєш роботу, то повинен починати розраховуватись по тих рахунках, які були. І ось тут виникає проблема. Маленькі підприємці розраховуються. Великий бізнес ти не можеш зрозуміти. Може, команда є, а це топменеджер вирішив не платити. А, може, є команда платити цим, а не платити тим. Тобто він такий великий, такий забюрократизований, що ти до кінця навіть не розумієш: це тобі одному не платять чи не платять абсолютно всім. Це вже один крок до банкрутства, чи це просто така стратегія, щоб вижити. І з тобою не спілкуються.
В маленькому бізнесі ти можеш набрати власника, спитати, яка у нього ситуація. А кого ти будеш набирати у великому бізнесі? Зараз такий час, коли кожна копійка цінніша за сотні тисяч, які були до 24 лютого. Ти готовий чекати, але коли ти навіть не можеш отримати відповідь «коли», це проблема.
Ці великі гравці, так чи інакше, залежать від маленьких чи середніх постачальників.
Це помилкове судження, поки ти не дійдеш до останнього постачальника в ланцюжку однакових товарів. Тобто, наприклад, в тебе є постачальник отаких склянок (показує, – LB.ua). Ти йому перестаєш платити, і знаходиш іншого постачальника схожих склянок.
Всі ж знають один одного, ти кажеш: слухайте, цей мені не платить.
Ні-ні, воно так не працює, тому що наступний думає, що з ним так не буде.
Другий не думає, третій не думає, четвертий скаже: стоп…
Якщо в цій галузі є п’ять постачальників, поки ця мережа не дійде до п’ятого і не розрахується з ним, вони не зможуть піти по колу і розпочати розраховуватися з першим. Тобто вони граються до останнього. Але не всі. Ми не говоримо, що це ситуація з усіма постачальниками або великими мережевими магазинами. Але така практика сьогодні, на жаль, існує, і страждають від цього всі. Тому що покупці бачать все менше товару на полицях, постачальники не отримують коштів, не можуть розрахуватися зі своїми субпідрядниками, логістикою, послугами, їх співробітниками. Тобто це такий ланцюжок, який в фіналі стосується сотень тисяч людей.
“Я розумію, що грошей не вистачає навіть на найнеобхідніше”
У вас значна частина імпортного товару.
Ні. Десь, я думаю, 50 на 50.
50% – це багато. Різкий скачок курсу долара - з 30 до 40 гривень - дуже сильно вдарив?
Дуже сильно. Я взагалі дуже болісно ставлюся до тих цін, які сьогодні бачу в прайсах. В мене є медичне виробництво. Стальна труба, яку ми використовуємо, піднялася в ціні з 30 тисяч за тонну до 60. Просто в два рази. Логістичні послуги піднялися в ціні. Тобто це ми навіть зараз не перейшли до товарів. Всі ланцюжки піднялися в ціні. А тепер переходимо до товарів. Логістика міжнародна майже не працює. Сьогодні все, що йшло через порти Одеси або Чорного моря, йде через Гданськ, Геную, Гамбург, Констанцу, через інші порти. Тобто це перевантаження, зберігання, потім фури, які йдуть через кордон. В Китаї і в Європі, за рахунок підняття вартості енергоносіїв, всі ціни ростуть. В підсумку, товар приїжджає сюди і тут його рахують не по курсу 25, 27, навіть не по тридцять, а по 37-38.
Якийсь час держава забезпечувала для імпортних контрактів курс 29-ть.
Я вважаю, що всі білі імпортери були дуже чесні з своїми покупцями. По якому курсу ми купували валюту на міжбанку, саме такий курс можна було побачити, умовно, в гривні на полиці в магазині.
Тобто ви не закладали в ціну майбутню зміну курсу?
Абсолютно ні, тому що це конкурентне середовище. Якщо ти закладаєшся з запасом, а хтось не закладається, то його товар купують, а твій стоїть. Це – ринкова економіка. Тобто якщо це не монополія, не розпил, не корупція, не бюджетні підряди, а ринкова економіка, - ти не можеш поставити собі курс 40, коли всі працюють на 30.
Але, звичайно, коли курс відпустили, і він став 37, то вже рахують по 37. Це означає плюс 25%. І це тільки вартість курсова. А далі ми додаємо збільшення вартості логістики, енергоносіїв, вартості у виробників по всіх країнах світу. І тому ціни в моїй галузі за ці шість місяців піднялись в півтора раза.
Дуже багато.
А деякі позиції, які залежні від такої сировини, як метали, піднялися в два рази.
Держава мала б, на вашу думку, тримати курс експортний, як вона робила майже до кінця липня?
Я взагалі вважаю, що держава Україна для мене, як для українця, робить все можливе.
Зараз?
Так. Я вважаю неможливим взагалі підіймати питання стосовно будь-якої критики держави в ситуації, яка є зараз.
Це не критика, це просто питання доцільності.
Я вважаю, що держава скільки могла, стільки це тримала. Якщо вона ухвалила рішення відпустити, то вона більше не могла. Але просто я розумію, що воно відбивається, в підсумку, на покупцях, на людях, які купують всі ці товари. Все, що може зробити підприємець, це зменшити свою маржу, залишити мінімум.
Зараз, з подачі заступника голови Офісу Ростислава Шурми, дуже жваво обговорюють податкову реформу «10-10-10». Це хороша ідея?
Вони дуже мало дали на загал інформації предметної. Тобто є багато питань.
Наприклад, де взяти гроші, щоб покрити ту додаткову дірку, яка виникне…
Це питання більше державницьке. Є ж ще підприємницьке питання. Скажімо, чи стосується це ФОПів? Чи всі ФОПи, наприклад, cancel і буде тільки така система? Чи буде тільки така система для юридичних осіб, а ФОПи залишаться на чинних системах?
Те, що я бачу, мені подобається. Мені взагалі імпонує, коли податки не збільшують, а - або зменшують, або міняють підхід. Але, наприклад, я погоджуюся з бізнес-асоціаціями, які кажуть, що все ж таки податок на виведений капітал – це краще. Бо якщо ти залишаєш прибуток всередині країни і реінвестуєш його в економіку країни і свого підприємства, то ти розбудовуєш країну. І для чого тоді оподатковувати цю історію?
Але не знаю, чи на часі це сьогодні. Я бачу, як розраховується держава по власних рахунках. Бачу, які заборгованості є в державі, бачу, як підприємець. Розумію, що грошей не вистачає навіть на найнеобхідніше.
Ми живемо в борг.
Ми живемо в борг. І ті підприємці, які беруть участь в «Прозорро» чи в державних тендерах, кажуть, що оплати або не здійснюються, або здійснюються тоді, коли йдеться про транш, який надходить до державного бюджету.
Тобто я знаю, наскільки нова система може покрити існування країни. Але мені було б цікаво, як підприємцю, працювати так.
А ідея обкладати збором у розмірі 10% імпорт правильна?
Ні, це абсурдно. Вважаю, що це шкідлива історія. Я впевнений, що це не державницька історія.
Ці 10% будуть закладені у вартість товару. Уявіть собі, ціни на більшість медичних виробів вже навіть не середньоєвропейські. А стане ще умовно на 10% дорожче.
Простий приклад – звичайна палиця для бабусі. Вони є нерегульовані, дерев’яні. Тобто якої довжини ти її купив, так ти й ходиш. Можеш ходити нахилившись, тому що вона замала для тебе, а можеш ходити, виставивши її. В ідеальному випадку, вона тобі підійде. Україна за останні 20 років поступово від цих нерегульованих палиць перейшла до дорожчих, які регулюються. Кнопочку натиснув, під свій зріст відрегулював, і користуєшся. Вона коштує в 2,5 раза дорожче: та – сто гривень, ця – 250.
Оті нерегульовані уже майже не купували. Я сьогодні дивлюсь звіти – знову масово почали купувати дерев’яні нерегульовані. Це означає, що у людей не вистачає грошей, щоб заплатити 250 гривень за палицю…
Це питання стосується великої кількості виробів. І я розумію, до прикладу, людину з хронічними захворюваннями, яка повинна щомісяця купувати собі калоприймачі або, наприклад, інсуліни, або те, від чого вона залежить і не може відмовитись. Вона знає, яка була ціна в січні, яка в березні і яка сьогодні. А заробітна плата або пенсія не змінилася, індексації на +50% не відбулося. Так давайте в цьому випадку додамо ще 10% (мита, – LB.ua). Або під цими 10% повинні бути якісь абсолютно залізобетонні аргументи, тобто або +10, або ніяк, або це не можна робити.
Можу сказати вам, що вже є групи товарів, які люди взагалі не купують.
Наприклад?
Наприклад, візьмемо тонометри. Звичайна історія, міряємо тиск. Сьогодні люди знову повернулись до механічних.
Немає грошей.
Абсолютно. Тобто відкладена покупка, не сьогодні. Наприклад, грілка, електрогрілка. Ажіотаж почався два тижні тому, тому що сказали, що буде холодна зима, всі переживають. Люди по колу прийшли, передивилися ціни на грілки, і почали купувати знаєте які?
Найдешевші.
А знаєте, які найдешевші?
Китайські.
Ні-ні, оці пам’ятаєте, з радянських часів, коли ви набираєте гарячу воду?
Це, можливо, навіть не з ціною пов’язано. Розумна людина думає: взимку може не бути електрики. А за відсутності електрики, яка би в тебе не була класна електрогрілка, вона не буде працювати.
Це, знаєте, як анекдот про оптиміста і песиміста. Тобто ви оптиміст, а я більш-менш реаліст, тому що я знаю цю сферу. Я бачу, що сьогодні абсолютно по всій галузі люди купують найдешевше. І розумію, що далі цим цінам вже нема куди зростати. І, до речі, курс же не зупинився. Тобто це ще не гарантія, що 38 або 37 – це кінець. І ми ж всі розуміємо, що нема провини жодної людини ні в уряді, ні в Нацбанку, тобто це реальна ситуація в країні. Ми повинні до неї бути готовими, повинні до неї пристосуватися. Але я не впевнений, що люди готові.
“Зменшити імпорт неможливо, тому що нам, в більшості випадків, нема чим його замістити. Збільшити експорт можливо, як мінімум, той, що зберігся”
Що можна зробити зараз, щоб економіка почала відновлюватися? Чи можна взагалі щось зробити у цьому сенсі. Я розумію, що харківському виробництву, напевно, зараз не до відновлення.
Зараз харківському звичайному магазину чи салону краси теж не до відновлення.
Ми вирішили відкрити в Харкові наш магазин, який закривався на місяць-півтора. Але не було продавців, тому що наші дівчата поїхали. До речі, ми влаштували наших людей зі Сходу в своїх магазинах на Заході. Ми їх спитали: чи ви готові повернутися назад? Вони сказали: поки що не готові. Тому ми були змушені шукати нових людей. І ось розмістили в Харкові вакансію в наш магазин. Було 120 резюме за перші чотири години на одне місце.
Тобто нема роботи, є люди. Вони хочуть працювати, але бізнеси не відновлюються.
Ми кажемо: щоб у нас працювати, ви повинні поїхати в Полтаву на навчання. Думали, що всі скажуть: та ні, в Полтаву зараз, під час війни їхати…
Так це недалеко.
80% тих, хто подав резюме, сказали: нам байдуже, куди їхати, ми хочемо працювати. І я розумію, що така ситуація в більшості міст на сході України. Тобто в нас ще й географічно є проблема, що сьогодні половина країни не має можливості розвиватися.
З іншого боку, ціни на оренду комерційної нерухомості на заході України навіть вищі, ніж були до війни. Тобто бізнес пробує компенсувати, і він там, де безпечніше. Сьогодні можете побачити у Львові постійно відкриття, в Ужгороді відкриття, в Мукачевому, в Кам’янець-Подільському.
Але, зрештою, ринок Львова не потребує ще плюс 125 магазинів.
Але воно так зараз відбувається. Тобто на умовних 200 тисяч населення Франківська, сьогодні в деяких сферах конкуренція така, яка була в мільйоннику на сході. Хоч ні за можливостями людей, ні за виторгом, збутом, воно не компенсується сьогодні. Ось така ситуація.
Що державі робити в цій ситуації? Зрозуміло, що потрібноза будь-яку ціну стимулювати відновлення економіки.
Вважаю, що буде неправильно з мого боку коментувати питання, як треба вчинити державі. Чесно скажу: для мене, як для українського підприємства, держава у воєнний час достатньо робить і дає мені можливість вижити в цих умовах – без перевірок, без додаткового навантаження, зменшивши податки на цей час. Я повинен, як підприємець, відповідати тим самим, тобто робити максимум, що можу, і чесно платити свою частину цієї історії.
Все-таки, що зараз може бути якимись драйверами для української економіки.
Експорт.
В нас порти закриті.
Байдуже, експорт. Нам під час війни більшість європейських країн дали можливість безмитно завозити товар. В нас є багато малих підприємств, які не мають, наприклад, ISO-сертифікату, що дозволяє продавати в Європі. Держава може допомогти і зробити, бути лоцманом для того, щоби швидко оформити документи для європейських ринків. Держава зараз зможе викуповувати слоти на європейських виставках і давати можливість підприємцям привозити свої товари – це невеликі гроші.
Зменшити імпорт неможливо, тому що нам, в більшості випадків, нема чим його замістити. Збільшити експорт можливо, як мінімум той, що зберігся. Наприклад, моє виробництво працювало до війни в дві зміни, а сьогодні ледве працює в одну. Зрозуміло, що я хочу його більше завантажити, люди готові працювати більше. Мені потрібен ринок збуту. Це вже не Україна, не тільки Україна, не сьогоднішня Україна. А виторг валютна, вона ж не тільки із зерна, не тільки з сільського господарства і не лише із руди.
Але малий бізнес не зможе експортувати в Європу…
Я в Пакистані купую товар в компанії, яка зібрала отакий каталог різних виробників медичних виробів. Наприклад, Пакистан має оцю рожеву сіль. Якщо ви бачите десь соляні лампи, або такі рожеві, помаранчеві соляні кімнати, то більшість з них із пакистанської солі. Чи, скажімо, весь бюджетний хірургічний інструмент – пакистанський, вони всесвітньо відомі виробники хірургічного інструменту. Або, наприклад, лабораторне скло.
Чому ми не робимо лабораторне скло, а робить Пакистан?
Ми теж робимо. Але в нас тільки одна фабрика в країні, яка робить медичне скло, а в Пакистані їх сто.
Ви думали про те, як зміниться чи може змінитися структура української економіки після війни? Чи зараз ще рано говорити про це?
Мене часто запитували, як ковід змінить світ чи Україну. Я тоді казав, що у нас дуже імпортозалежна країна, ми майже нічого не виробляємо всередині країни. Навіть дуже прості речі змушені завозити. Тоді це були пульсоксиметри, маски, концентратори, вітаміни, цинк і таке інше.
Цинк в Україні роблять.
Це ж питання якості. Тобто ми ж кажемо про різні за якістю товари. З цим є величезна проблема. Вона, до речі, майже повністю вирішена сьогодні в Польщі. Якби ви поїхали у 2021 році на велику медичну виставку, то були б шоковані, скільки в Польщі зараз виробляють всього, що стосується медицини. А я на ці виставки приїжджаю щороку впродовж 20-ти років. І такого ніколи не бачив, тобто це такий стрибок… Вони сьогодні майже в усьому можуть запропонувати найдешевший товар в європейській спільноті.
Це наслідок державної політики?
Це державна політика і на рівні «земля», і «підключення», державна політика на рівні просування. В них працюють лабораторії, які видають міжнародні сертифікати. На рівні виставкової діяльності працюють величезні державні павільйони, в яких презентують польські товари. Сьогодні, якщо захочу, я можу забезпечити Україні імпорт з Польщі всього медичного асортименту. Або майже всього.
Зараз на будь-якій виставці домінують поляки і турки. А турки в цей час, коли Азію постійно штормить, коли логістичні ланцюжки дорожчають, вартість контейнерних перевезень виросла з 3-х тисяч доларів майже вже до 20-ти, готові запропонувати альтернативу Китаю. Тобто є Польща, якщо ти готовий купувати європейський товар за найнижчою європейською ціною, а якщо ти хочеш купувати китайське, то ти їдеш вже тепер в Туреччину і береш це з Туреччини.
А ми могли б стати Польщею чи Туреччиною?
Це унікальна ситуація. Ми могли би стати Польщею, з точки зору якості, і Туреччиною, з точки зору ціни. Тому що наша ціна була би ближчою до китайської.
Якщо ми готові інвестувати в європейський протокол виробництва, то отримаємо Польщу.
Це реально?
Слухайте, ну ми ж повинні колись почати? Ми не почали це робити під час ковіду, ані першого, ані другого, ані третього. Якщо спитаємо, що ж ми навчились робити з ковідного асортименту за три роки пандемії? Маски. Але коли починаєш роздивлятися ці маски, то розумієш: ні-ні, теж не навчились.
Наші маски гірші?
Звичайно, тому що ми не можемо її зробити зі спанбондом, з цим середнім шаром мембрани, і в кожній другій масці не можемо зробити цю штучку, яка притискає її до носа.
Але ж це дуже простий товар, а при цьому ви кажете, що ми можемо робити якісь складні речі і навіть забезпечити європейську якість.
Давайте зберемо всіх, хто виробляє сьогодні, почнемо їх завантажувати тим, що вони виробляють. Вони почнуть отримувати трохи більше. Знайдуть нові ланцюжки, потім з’явиться німець, іспанець, швейцарець, який скаже: я готовий увійти в підприємство. Це теж ок. Або держава скаже: ми бачимо потенціал, даємо тобі під 5% кредит.
В мене замкнутий цикл, тобто повний ланцюжок – від виробництва до роздрібної торгівлі. І я бачу на кожному етапі для себе потенціал. Як виробник, бачу потенціал експорту, як оптовик, можу зробити такий самий каталог українських виробників медичної галузі. Може, воно буде не такої якості, може, не всі зможуть, не у всіх є документи, але якщо почнуть, то потроху зможемо цей каталог збільшувати. Як оптовик, зможу прийти на експортний ринок і сказати: давайте пробувати продавати. І як роздріб хочу спробувати нашу модель у Європі. Якщо ми за чотири останні роки відкрили 50 магазинів медтехніки і жодного не закрили, це означає, що ця модель працює. Я хочу спробувати це зробити в якійсь країні Європи і на її прикладі зрозуміти – можемо чи не можемо.
Тобто в кожній з цих галузей, навіть всередині однієї компанії, є куди рухатись. Це можна робити і ми це повинні робити. Нам для цього в будь-якій галузі допомога держави – це не головне питання. Головне – це бажання таку ситуацію хоча б якось конвертувати у відновлення. Або в розширення.
Традиційне останнє запитання. Що для вас особисто буде перемогою України в цій війні?
Територіальне повернення до 23 лютого 2022 року. Але я не буду вважати це перемогою. Тому що за це заплачена ціна, ціна життя людей. Тобто я взагалі, на жаль, не бачу можливості сказати про це як про перемогу, але вважаю, що це єдиний прийнятний на сьогодні варіант для нас, як для держави.