ГоловнаКультура

«Дюна-2»: танок смерті і марення влади

У прокат вийшла друга частина блокбастера Дені Вільнева «Дюна» за мотивами однойменного роману Френка Герберта. Перша частина з'явилася 2021-го й здобула переважно схвальні відгуки критиків, непогані касові збори й шість нагород «Оскар». Продовження перевершило першу частину, вважає кінокритик Дмитро Десятерик. Він розповідає історію спроб екранізувати цей сюжет, про відмінності між «Дюною» Герберта і Вільнева та як космічна опера перетворилася на оповідь про екологію, релігійний фанатизм і природу влади.

Революція на піску

Френк Герберт написав свій пустельний епос на хвилі психоделічної революції, яка охопила західний світ у 1960-х. Слівце «трип» (англ. trip, «подорож») з лексикону споживачів психоактивних речовин означає стан свідомості, зміненої цими речовинами. Герберт буквалізував цю метафору: головним ресурсом у світі «Дюни» є спайс, він же прянощі або меланж — речовина, яка викликає просвітлення, спричиняє зміну кольору очей на блакитний, а ще допомагає спеціально навченим істотам-навігаторам згортати простір і миттєво перекидати кораблі в будь-яку точку Всесвіту. Комп’ютерів у цій реальності немає: після повстання машин людство почало розвивати ментальні здібності замість технологій. 

Спайс є лише на планеті Арракіс, вона ж Дюна, а це піщано-кам’яниста пустеля. Живе на ній войовничий народ фременів. Де прянощі — там і велетенські хробаки, що пересуваються під піском, можуть випірнути в найнесподіваніший момент і проковтнути все, що завгодно, від людини до найбільшого механізму.

Решта населених планет — по суті, окремі феодальні князівства; за устроєм залюднена частина галактики є імперією. Головними антагоністами виступають підлі й жорстокі Харконнени і шляхетний рід герцога Лето Атріда. Перші керували Арракісом 80 років, але тепер за наказом імператора мають віддати планету Атрідам. Для останніх це насправді пастка. Після різанини, влаштованої за допомогою елітних військ імператора, у живих лишаються 15-річний спадкоємець Пол і його мати Джессіка, тренована в Бене Ґессерит — жіночому ордені, вірні якого таємно впроваджують селекційну програму з виведення надлюдини; це дозволить секті здобути цілковиту владу. Дивом виживши серед пустелі, Пол і Джессіка приєднуються до фременів. Частина вільного народу скоро починає бачити в юному герцогу свого месію і з ним на чолі підіймає повстання. 

У 1965 році це був революційний твір — починаючи від небувалої для масового жанру ісламської термінології і до ідеї прогресу, що здійснюється завдяки не технологіям, а психофізичним ресурсам виду homo sapiens. Плюс прянощі, плюс антиколоніальний пафос, плюс шлях дорослішання молодого героя. Не кажучи вже про небачених раніше богів-хробаків, пустельні пейзажі й масу світоглядних рефлексій.

Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»
Фото: pluggedin.com
Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»

Словом, сьогодні «Дюна» може виглядати наївною, але це наївність абетки, простота фундаменту: роман змінив уявлення про наукову фантастику. 

Проте на екрані Герберту не щастило.

Проклятий сюжет

Першим екранізувати намагався голлівудський продюсер Артур Джейкобс з уже нашумілою антиутопією «Планета мавп» (1968) у доробку. Від звернувся з пропозицією до класика британського кіно Девіда Ліна, що прославився, зокрема, драмою «Лоуренс Аравійський» (1962) — а саме цей сюжет був одним з джерел натхнення для Герберта. Задуму так і не втілили через раптову смерть Джейкобса.

Наступний проєкт досі вражає грандіозністю на межі божевілля. Цього разу за справу взявся мексикано-французький сюрреаліст Алехандро Ходоровський. Хронометраж стрічки мав скласти мало не 12 годин. Роль імператора пропонували Сальвадору Далі, барона Владіміра Харконнена — Орсону Веллсу. Музику писали легендарні «Пінк Флойд». Зрозуміло, що шанси на втілення цього мегаломанського видовища були надто малими. Однак навіть нереалізована, «Дюна» Ходоровського вплинула на кіно — з її ідей постала стилістика «Зоряних воєн» Джорджа Лукаса, «Індіани Джонса» Стівена Спілберга й циклу космічних горорів «Чужий».

У середині 1970-х за непоступливий роман узявся один з найвпливовіших голлівудських продюсерів — Діно де Лаурентіс. Він задіяв нову зірку американської режисури Девіда Лінча. Екранізація вийшла в 1984-му. Сам постановник характеризує її коротко й енергійно: «Лайно собаче». Результати виявилися настільки невтішними, що Лінч навіть підписався в титрах як «Алан Сміті» — псевдо, котре використовував для невдалих робіт. У 2000-му й 2003-му на телеканалі Sci Fi Channel вийшли мінісеріали «Дюна» й «Діти Дюни» — нічим не прикметні. 

Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»
Фото: pluggedin.com
Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»

Щасливе число

Надія воскресла, коли стало відомо, що компанія Legendary Pictures запропонувала роботу Дені Вільневу. Останній зарекомендував себе як майстер атмосферного, візуально вигадливого фантастичного кіно: його «Прибуття» (2016) визнане зразком жанру. Вільнев одразу запланував два фільми, оскільки, на його думку, світ роману надто складний. За умови успіху другої частини буде випущено третю. Те, що бачимо зараз на екрані — якщо брати всі частини як одне ціле — уже сьома спроба екранізувати роман. І вона поки що успішна: «Дюна-1» 2021 року зібрала мільярд доларів у прокаті й отримала шість «оскарів».

Якщо перша частина починалася з битви — передісторії захоплення Арракіса Харконненами, то пролог другої — це зізнання у злочині: дочка імператора, принцеса Ірулан (Флоренс П'ю), згадує про винищення дому Атрідів, яке й організував її підступний батько Шаддам IV (Крістофер Вокен). 

Критики нарікають, що Тімоті Шаламе в ролі Пола надто красунчик, надто ніжний, навіть солодкавий — але варто пам’ятати, що, за першоджерелом, спадкоємець Атрідів є фактично дитиною. Так, він більше схожий на замріяного поета, аніж на вояку, і тим цінніші зміни в його характері, які Шаламе втілює повільно, але невпинно — і з кожним таким зламом сюжету, з кожною новою ініціацією в його характері більшає темних барв; ближче до фіналу це вже інакший персонаж.

Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»
Фото: Niko Tavernise/Warner Bros. Pictures
Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»

І решта ролей добре сидить на виконавцях і виконавицях. Ребекка Фергюсон виводить Джессіку з амплуа «матері вождя» на рівень бійчині, у якій суворість і жадання влади поступово набувають інфернальних рис. Стеллан Скашгорд постачає барона Владіміра всією палітрою лиходійства аж до межі гротеску. Хав’єр Бардем по-тваринному органічний в образі лідера пустельного люду — грубуватого й гордого Стілгара, котрий, однак, у другій частині стає доречно кумедним з його щирою вірою в Пола-месію.

Вдалий кастинг — уже майже гарантований успіх, однак обидві «Дюни» винятково вибудовані й у решті компонентів. Вільнев має особливий талант у змальовуванні незвичайних машин та істот — і тут дає собі волю. Практично кожна машина, що з’являється в кадрі, від летючих орнітоптерів до комбайнів зі збору прянощів, виглядає і рухається так, наче має свій власний характер. При цьому кольорова гама краєвиду — тло для всіх пригод — украй стримана. Бронзовий, брунатний, сірий, чорний, білий, піщаний, кремовий — оператор Ґреґ Фрейзер і художник-постановник Патріс Верметт працюють з обмеженим набором барв, але саме це надає пейзажній зйомці шляхетної стриманості китайської графіки. Тим часом способи, у який комбінуються всі постановочні елементи, якраз продукують казковість, нетутешність, посилювані в прямому сенсі епічною музикою Ганса Циммера.

Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»
Фото: mezha.media
Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»

Планета лисих мавп

Знімати продовження успішних блокбастерів — невдячний бізнес. Але Вільневу вдалося майже неможливе — перевершити себе.

Якщо попередня частина була входженням у світ Імперії, свого роду велетенською експозицією з елементами роудмуві, авантюрного роману й педагогічної поеми, то друга «Дюна» – це битва, побудована на постійних багаторівневих протистояннях. Свою гру ведуть Джессіка, орден Бене Ґессерит, до котрого вона належить, клан Харконненів, різні групи фременів, імператор і, звісно, Пол.

Три роки тому зразкові протиборства врівноважувалися пустельним спогляданням. Тепер же на екрані бенкет видовищних руйнувань. По суті сюжет так і рухається: від одного приголомшливого атракціону до іншого, причому в ідеальному ритмі прискорень і сповільнень. Жоден вибух не повторюється, усі мордобої унікальні. У кожного такого аудіовізуального спектаклю своя палітра, хореографія, акустика. Винахідливість цеху спецефектів просто убивча, саундтрек Циммера — розраховані емоційні удари.

Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»
Фото: Warner Bros. Pictures
Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»

Окремо варто згадати чорно-білий світ Харконненів з його естетикою фашистського божевілля (частково інспіровано стрічками Лені Ріфеншталь), жаскими ритуалами й особливо збоченим насильством — абсолютний і по-своєму заворожливий контраст з анархічно-бедуїнською фактурою фременів. Вільнев завжди вмів передати атмосферу «прибуття», контакту з цілковито інакшим трибом культури, цивілізації, життя. Проте в «Дюні-2» екшн-сцени мають ще й специфічну якість масштабних галюцинацій, психоделічних сплесків часопростору, емоційно й навіть фізіологічно точних — автори знають, що робити з людьми в залі.

Але, звісно, вся ця розкіш лишилася б калейдоскопом у порожнечі, якби Вільнев не зробив ставку на актуальність змісту. Хороша фантастика розповідає не про прибульців, монстрів і зорельоти, а в першу чергу про нас, злих лисих мавп. «Дюна-2» — радше політична драма, аніж військова. Йдеться не про якусь абстрактну Силу й казкових джедаїв, а про дуже конкретні й болісні речі: екологію, розповзання ядерної зброї, релігійний фанатизм, психологію мас, виправданість засобів у досягненні (начебто) добрих цілей, сходження й підступність вождів, зрештою, про ціну, яку доводиться платити в борні за свободу. В останній третині фільму Вільнев відчутно зміщує акценти порівняно з першоджерелом. Пол, який у романі, та й у попередній частині, здавався, по честі, типовим аристократом-вигнанцем на чолі нерозумних тубільців, тепер стає набагато складнішим — а тому й цікавішим. У всій оповіді через це з’являється присмак гіркоти, моральної амбівалентності й несподіваної небезпеки — чого в романі не було й близько.

Так замість байки про злет чергового кінокрасунчика маємо пишний і страшнуватий сон про владу — найспокусливіше й найгірше з чудовиськ.

Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»
Фото: mezha.media
Кадр з фільму «Дюна: Частина друга»

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram