В українському документальному кіно образ Маріуполя став найглибшою раною, що спонукає режисерів до спроб зцілити її. Однак ніхто не розповість про Маріуполь і його соціальне середовище краще, ніж людина родом із цього міста. Утім у фільмі Світлани Ліщинської повномасштабна війна не головний акцент; це скоріше логічний наслідок років колонізації, продемонстрований на чотирьох поколіннях родини режисерки.
Фільм «Трішки чужа» порушує гострі й доволі неприємні для сучасного українського суспільства питання. Йдеться про складності самоідентифікації, добре знайомі людям, що живуть ближче до кордонів Росії. Протягом 90 хвилин режисерка розмірковує над питанням, яким чином людина з’ясовує для себе, наскільки вона українець/українка. При цьому її спостереження виходять далеко за межі сьогодення й реальності повномасштабного вторгнення. Не сподіваючись отримати чіткі відповіді, Ліщинська в першу чергу намагається зрозуміти власну історію та припинити бути чужою, хоч трішки.
Режисерка планувала зняти фільм про маріупольців і їхнє колоніальне минуле, але на етапі виробництва один з продюсерів зауважив, що персональна складова фільму цікавіша й переконливіша. Ліщинська погодилася працювати в не надто комфортному для неї ракурсі, через глибоко особисті діалоги. На прикладі своєї матері Валентини, доньки Саші й онучки Стефанії Світлана досліджує радянські аспекти ідентичності, що залишили відбиток на формуванні кожної. Камера занурюється в інтимні моменти радощів і горя, поступово наближаючись до недорозказаних історій і непропрацьованих травм. Світлана знімає кухонні монологи матері, сльози доньки, емоції онуки, але більшість екранного часу ставить у центр кадру саму себе.
Фактично «Трішки чужа» — це задокументований терапевтичний акт, у якому режисерка-головна героїня навмисно концентрується на уламках радянського в собі й проводить динамічні паралелі між родичками й цілою країною. І цим демонструє, як політичне неуникно впливає на сімейні стосунки.
Окремою лінією у фільмі проходить тема спадковості психологічних травм. У різні періоди матері в цій родині не мали змоги віддавати донькам любов й увагу повною мірою. Валентина переважну частину життя прожила в Радянському Союзі, де тоталітаризм проникав у побут, витісняючи зі стосунків ніжність й індивідуальність; Світлана в бурхливі 90-ті мусила кинути все і будувати кар'єру в Києві; Саша, важко переносячи вторгнення й міграцію, витрачає чимало часу на психотерапію, тоді як маленька Стефанія поки що тільки тихесенько спостерігає за своїми дорослими. Це нерозривне коло політичного й особистого зафіксоване через сімейні архіви, які із сумом або іронією зіставлені із сьогоденням. Відеозаписи весіль і свят демонструють разючі зміни не тільки якості зображення, а й умов навколо. Новий 2007 рік родина зустрічає з російським телебаченням; через 16 років вона в неповному складі сидить без світла, слухаючи патріотичні промови українського президента.
У фільмі також є місце для надії, яку дає динаміка особистості, її здатність змінюватися й адаптуватися. Тут можна згадати думки соціолога Стюарта Голла, який стверджував, що ідентичність не є чимось фіксованим; це продукт, який ніколи не буде завершеним, — конструювання триває. Те, що переживає Світлана, можна визначити як перехід між «буттям» і «становленням» за Голлом. Історична спадщина у формі радянського минулого асоціюється з конфліктами й війнами — але вони також активно впливають на процеси становлення й переосмислення. «Трішки чужа» відображає твердження, що культурні ідентичності мають джерело, історію, але також зазнають постійної трансформації, яка може бути болісною. Остаточно не впевнена в самовизначенні чи культурній належності людина при цьому може знати, з чим вона більше не хоче асоціювати себе, ким вона точно не є. Стрічка дає можливість із захопленням і тривогою спостерігати за множиною внутрішніх конфліктів між успадкованою радянщиною і становленням нового самовідчуття в контексті повномасштабної війни.
Глобально фільм Світлани Ліщинської нагадує, як документалістика може викривати сконструйовану природу ідентичності, змінність історичних і культурних наративів у формуванні індивідуального й колективного. Це сміливе оповідання, що є важливою віхою в деколонізації української культури та сміливим поглядом в обличчя найнеприємнішим наративам нашого минулого.
