РОЗДІЛ 18
МАТЕРИК НЕВРОЗУ
Якщо участь Сюзан в акціях протесту зробила її однією з противників війни, то в особистому житті отримала доступ до людей, які провадили цю війну. Через Джекі Кеннеді вона познайомилася з Робертом Кеннеді, генеральним прокурором адміністрації свого брата і на якийсь час найвпливовішою людиною Сполучених Штатів. Більш хлоп’якуватий, більш шибеникуватий, — за свого брата — він не давав згаснути надії, що світло початку шістдесятих можна повернути в добу, коли залягає темрява. У серпні 1964-го, після убивства президента, він отримав двадцять дві хвилини безпрецедентних овацій на з’їзді Демократичної партії в Атлантік-Сіті. Завдяки такому прийому здалося, що йому судився Білий Дім. Хоча війна у В’єтнамі була частково творінням його брата і хоча він сам був головним творцем блокади Куби, став кумиром лівих. І попри те, що мав одинадцятеро дітей, серед його коханок була і Сюзан Зонтаґ, принаймні один раз.
У листопаді того року його ненависний суперник, Президент Джонсон, здобув найразючішу перемогу у виборах в американській історії. Ухвалюючи Закон про громадянські права, фаворит лібералів Джонсон не солідаризувався з наймилішими для лівих переконаннями. На якусь мить його вчинки зробили його навіть більшим героєм за Рузвельта, у якого він перейняв «Новий курс». До його перспективних соціальних програм належали «Медичне піклування», яке забезпечувало догляд за здоров’ям американців похилого віку, а також «Медична допомога», яка пропонувала таку саму підтримку бідним. Інші програми — в освіті, транспорті, будівництві житла — перетворили Америку на щось подібне до соціальної демократії й отримали спільну назву «Велике суспільство».
Цей вираз належав молодому працівнику апарату на ім’я Річард Ґудвін, який був близьким і до Президента Кеннеді. «Найпотворніша людина, з якою я спала, була найкращою в ліжку», — сказала Сюзан Дону Левіну. За різким контрастом із Кеннеді чи Джонсом, побитий віспою товстун Ґудвін не вирізнявся вродою, але, як і багато хто із чоловіків-коханців Сюзан, він був упливовою людиною, а також давав можливість зблизька роздивитися владу, якій вона все активніше протистояла. «Ходімо до статуї Свободи, — казав він. — Там буде церемонія відкриття. Я познайомлю тебе з президентом». Таким запрошенням опиратися було складно.
І хоч Ґудвін був одружений, не це стало причиною несподіваних труднощів. До Ірен Сюзан взагалі ніколи не відчувала оргазму. До Діка Ґудвіна вона ніколи не мала оргазму з чоловіком. «Не те, щоб він робив хоч щось інакше, ніж інші чоловіки, — розповідала вона Коху. — Просто французька проститутка навчила його, як це». Можливості її тіла, відкриті за допомогою Ірен, дали їй почуття свободи. Але коли вони дали про себе знати з Діком, вкрай збентежена вона обвалилася на подушку. «Чорт, — пригадувала вона свою думку. — Тепер я стала, як усі».
У 1947 році вона почала роман з Ворреном Бітті (Warren Beatty — американський актор, продюсер та режисер, рідний брат актриси Ширлі Маклейн.). Йому було тридцять, він щойно досягнув великого успіху зі стрічкою «Бонні та Клайд», яка зруйнувала голлівудські табу навколо зображення сексу й насилля і стала знаковим фільмом шістдесятих. Сюзан любила розповідати друзям, що іноді їй доводилося чекати по сорок хвилин, доки він підготується: вона гортала журнали, помирала з нудьги, поки він чепурився у ванній. Після одного побачення вона сказала Дону Левіну, що в цьому було «щось дуже дивне. Єдина тема, на яку він говорив, — його сестра. Я не мала найменшого уявлення, хто вона». Ширлі Маклейн була однією з найвідоміших зірок упродовж щонайменше десятиліття.
*
Однак, чоловік, який завдяки своєму духу апатії і декадансу був чарівливо привабливим для цілого покоління, не надто вабив Сюзан Зонтаґ. Ймовірно, частково з цієї причини він був зачарований нею, «одержимий так, як мені не доводилося бачити досі, — казав Стівен Кох. — Я міг сидіти із Сюзан, і тут починав дзвонити телефон. Тоді ще не було автовідповідачів. Тож він дзвонив п’ятсот разів. Вона замикала телефон у шафі й казала, що ж, просто не звертаймо уваги. А він дзвонив наступних дві чи три години». Їхній роман був коротким: вона сказала сестрі, — якій вона ніколи не розповідала про свої стосунки із жінками, — що він тривав упродовж місяця.
«Ні на мить, — розповідав Левін, — у мене не з’явилося відчуття, що вона була по-справжньому зацікавлена Діком Ґудвіном». Те саме можна було сказати про Бітті та інших чоловіків, з якими вона зустрічалася за роки після розриву з Ірен. Хай яким би приємним здавалося залицяння таких чоловіків, як Кеннеді, Ґудвін чи Бітті, вона навіть рідко згадує про них у щоденниках. «Ці стосунки забавляли її, — розповідав її син, — та не думаю, що якісь із них глибоко зачепили». «Забавляли» — безперечно правильне слово, яке описує її стосунки зі світом знаменитостей: приємна, але штучна втеча від напруженого творчого життя. «Вона знала усіх цих людей, — казав Девід, — Джекі, хай яке б вона мала прізвище — Онассіс, Кеннеді, Був’є, та яке завгодно: вона бачилася з ними, а потім знову поверталася до своєї чернечої келії».
Хоча, за словами Альфреда Честера, вона все «комфортніше почувалася у світі», та зрештою прийшла до ідеалізування чернечої келії. Їй подобалися ті можливості, які несла слава, — доступ до Голлівуду, до Білого Дому, — але слава означала й загострення розколу між симулякром, метафорою, маскою, публічним образом і власним «я», віднайденим у тиші. Тож так і склалося, що саме до келії вона тяжіла. Аскетизм, серйозність, чистота, — цінності, які завжди її вабили, — лягли в основу «Зразків радикальної волі», її другої збірки есе.
Опублікована 1969 року, вона в основному була написана 1967-го і містила два твори про війну у В’єтнамі — «Що відбувається в Америці» і «Мандрівка до Ханою». Назва певною мірою збиває з пантелику. Якщо в ті роки «радикальна воля» означала позитивний засіб для нав’язування змін, вона вживає це слово в цілком іншому значенні. І воно негативне — зброя, скерована проти волі, або, як у її есе про Е. М. Чорана, «думка, скерована проти себе». Ця назва означала не зміну світу, а здолання світу.
Її непересічна воля завела її далеко. Але вона завжди ставилася до неї вкрай скептично, пишучи у щоденнику в 1960 році:
Ідея волі часто набувала популярності, щоб закрити розрив між тим, що я кажу (я кажу не те, що маю на увазі, — або швидко описую роздуми над своїми почуттями) і що відчуваю.Таким чином, я виявила волю взяти свій шлюб.
Я з власної волі взяла опіку над Девідом.
З моєї волі в мене була Ірен.
План: зруйнувати волю.
У ті роки поверхневої слави і позбавлених любові романтичних стосунків вона боялася, що втрачає те мале, що залишилося від її «я», яким вона ніколи сповна не володіла. Кажучи, що стосунки з Діком Ґудвіном зробили її такою «як усі», вона мала на увазі, що ставала менше собою. Втрата себе, яку передбачала гетеросексуальність, була, як і занурення в культуру знаменитостей, ще однією формою лицемірства, шахрайства. Ця думка наводила на неї жах, оскільки вона знала, що зберегти себе, — хай що б це означало, — було питанням життя і смерті.
Із Д. Ґ. відкрився цілком новий материк неврозу. (Атлантида.) Хто я. Я не дозволю відібрати це в мене. Я не дозволю себе знищити.
«Бути — це звичка, яку я не втрачаю надію набути». Ці слова процитовані в есе Зонтаґ «“Думка, скерована проти себе”: Роздуми про Чорана». Це один із творів у збірці «Зразки радикальної волі» та одне з її найкращих есе якраз тому, що порушені Чораном питання такі близькі до її власних, а тому, що підхід Зонтаґ до його ідей, хоч подекуди й не позбавлений критики, доносив спосіб осмислення її особистої скрутної ситуації в контексті більшої кризи. Дехто називає цю кризу «історією», інші — «сучасністю». Це була проблема, яка виникла в такій високорозвинутій культурі, що, здавалося, їй більше нікуди рухатися, у якій мистецтва і науки сягнули такого значного прогресу, що забезпечили відповіді на майже всі питання, які може сформулювати людина. «Найкраща частина інтелектуальних та творчих роздумів на Заході останніх ста п’ятдесяти років здається безперечно найактивнішою, найскладнішою, найпроникливішою, дивовижно цікавою і найщирішою за усе існування людини», — писала Зонтаґ. То була «єдина культура», яку вона допомогла визначити як нову чуттєвість.
Шкода, але це не приносило, або не обов’язково приносило втіху. Посеред цієї творчої та інтелектуальної пишноти, проблеми окремої людини нікуди не зникали. «Дотепер, — писала Сюзан, — найяскравіше і найпохмуріше, найдурніше і наймудріше — визначені. Однак, потреба в індивідуальному духовному наставництві, здавалося, ще ніколи не була гострішою». І жити на цьому пізньому ступені розвитку, володіти цим багатством знання означало втрапити у пастку, усвідомлювати, що старі системи, — вона згадує Комта, Маркса і Фройда, — мабуть, не могли бути причиною тих складнощів, які викрила ця передова культура. (Старіші системи, зокрема релігії, заледве чи згадувалися.) Зростання знання означало поступове руйнування тих утіх, що колись живили надію. Не було жодної системи, жодного всеохопного значення, писала вона: «Після праць Гегеля цей пошук вічного — колись такий ефектний і невідворотний вияв свідомості — тепер, як джерело філософського мислення, постав у всьому своєму пафосі і дитинності».
Тож постать Чорана стала символом цієї невтішної свідомості. Він створив «новий різновид філософствування: особистий (навіть автобіографічний), афористичний, ліричний, антисистематичний. Головні зразки цього різновиду — К’єркегор, Ніцше, Віттгенштейн. Чоран — найавторитетніша постать у цій традиції письма сьогодні». Невипадково Сюзан Зонтаґ стала наступною постаттю у цій спадкоємній лінії вчення: вона завжди схилялася перед великими попередниками і сама дотримувалася їхнього взірця, а у досвіді Чорана бачила віддзеркалення себе. Вона зауважувала у його творах «дивну діалектику», яка для неї не була такою вже дивною:
З одного боку, романтична та віталістична зневага до “інтелектуальності” та гіпертрофії розуму на шкоду тілу й почуттям та спроможності до дії. З іншого боку, — вивищення життя розуму на шкоду тілу, почуттям та спроможності до дії, радикальніше і деспотичніше за яке годі й уявити.
Посеред цих парадоксів та глухих кутів, — і попри те, що він прожив своє життя у чомусь на кшталт «чернечої келії», — Чоран не вказував на потребу зречення від життя розуму. Саме це викликає у Зонтаґ водночас і захоплення, і потребу сперечатися. Вона посилається на есе Кляйста «Про театр маріонеток», яке часто згадувала.
Як би ми не прагнули усунути спричинені свідомістю порушення у природній гармонії людини, це не повинно здійснюватися шляхом підкорення свідомості. Зворотного шляху не існує, повернення до невинності немає. У нас немає іншого вибору, окрім пройти до кінця шляхом думки, а там (можливо), у цілісному самоусвідомленні, відновити світло і невинність.
***
Бенджамін Мозер: американський журналіст та перекладач, автор книжки «Чому цей світ: Біографія Кларіс Ліспектор», фіналіст Національної нагороди Національного кола критиків книги та «Нью-Йорк Таймс» у 2009 році. Робота про Кларіс Ліспектор принесла Бенджаміну міжнародну популярність, він отримав першу у Бразилії Премію за культурну дипломатію. Колишній оглядач книжкових журналів Harper's Magazine та The New York Times Book Review, також писав для The New Yorker, Conde Nast Traveler та The NY Review of Books.
Наталія Климчук: перекладачка. Зробила переклади книжок Меріенн Майкрос «Око», Блейка Снайдера «Врятуйте кицьку!», Марка Еліота «Рейган. Роки в Голлівуді», Рогіта Бгарґави «Завжди їжте лівою рукою», Сари Данн «Дозвіл на зраду», Клауса Шваба «Четверта промислова революція», Семюеля П. Гантінґтона «Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку».