Світ, який його ловив
Передусім уважно придивімося до автопортрета Григорія Сковороди 1783 року, який постає перед нами зі слів персонажа одного з його творів — архангела Гавриїла:
«Братіє моя люб’язна! Одверніть очі ваші ангельські од содомлян і придивіться-но до цього мандрівника на землі, що гряде перед вами. Він крокує з жезлом веселими ногами урочищами і спокійно виспівує: «На землі я пришелець, не сховай від мене заповідей твоїх».
Співаючи, повертає зір (то праворуч, то ліворуч, то на обрій; то на горбі спочиває, то біля джерела, то на траві зеленій; їжу споживає непритворну, але він їй сам, як мистецький співак пісні простій, смаку додає.
Спить він пресолодко і тими ж Божими видіннями вві сні чи поза сном насолоджується. Встає на світанку свіжий та надіями сповнений...
День його — вік його і єсть наче тисяча літ, і за тисячу літ нечестивих не продасть його. Він по світові найзлиденніший злидар, але по Богові — багатир з найбагатших.
Чи не чуєте, що сей пішаниця співає?
Та як же не чувати? — вигукнули архангели. — Він руками вимахує і пісню отую співає: «На шляху зустрічей твоїх насолоджуюсь, як у багатстві всілякому».
Він єдиний нам є наймилішою для очей відрадою поза всіма содомлянами. Ми ж бо його спізнали. Це ж є друг наш — Даниїл Варсава».
Так з космічних висот, із щирою веселістю диригуючи сонмом архангелів, творить Сковорода свій автопортрет, поєднуючи земне з небесним. По своїй духовній силі він дорівнює мистецьким характерам дантівської амплітуди.
Як же нам створити портрет філософа? Яким рентгеном просвітити товщу століть? З яких незамулених джерел можна найдостовірніше дізнатися про Сковороду — людину, приналежну своєму часові і своїм обставинам? Який був у нього характер? Як він усміхався, коли любив, і як стискувалися в нього кулаки і сходилися брови на переніссі, коли ненавидів? Як жива людина поступово перетворювалась у людину-легенду?
Такими джерелами перш за все є його твори, особливо вірші та листи. За віршами можна визначити биття його могутнього серця — апогеї знесень і крутоспади видно з його «Саду». Ніщо інше, як листи, не дає відчути так реально його інтимні сфери, дивовижне багатство його серця, яке буває то відчайдушно вразливим, то універсально чистим, осонценим зсередини.
Спогади сучасників у багатьох випадках можуть наблизити нас до Сковороди, незважаючи на те, що подекуди вони і затьмарюють його образ то нерозумінням основної суті мандрівного філософа, то педалюванням на якихось незначних рисах його життя і побуту. Проте все до найдрібніших нюансів для нас цікаве і важливе: часто за незначущими, здавалося б, штрихами його особистості проступає весь філософський обшир мудреця з його глибинною людинолюбною суттю.
Отож зберемо найважливіше в спогадах і листах, принесемо багато дзеркал, щоб з безлічі відбитків постала жива людина — вийшла з колажу спогадів, виринула з хвиль вічності.
Першим друкованим спогадом про поета були рядки харківського професора В. Масловича в книжечці про байку та байкарів у різних народів: «Сковорода — стоїк, філософ, або харківський Діоген, не уславлений у жоднім часописові, але все ж поважаний тими, хто шанує добродійне та тверезе життя людей, його розмови завжди були на взір притч і являли собою приємну повчальну науку. Сковорода приймав деколи подарунки від приятелів, щоб у ту ж мить віддати вбогим. Стоїк нічого не потребує. Розум його мав певний дотеп. Він залишив чимало віршованих творів. Але тяжко відшукати їх. Не позбавлена вартості відома пісня його: «Всякому городу...», яку співають тутешні сліпці, завжди певні того, що їм заплатять за неї. Але ця пісня зіпсована ними без жодного милосердя. Така доля всіх переказів».
Доктор філософії Гесс де Кальве надрукував статтю про Сковороду в 1817 році, всього через 23 роки після смерті великого мислителя. Хоч у ній багато фактичних помилок, але вона цікава нам тим, що тут зафіксовано уявлення про Сковороду його сучасника, на які впливала епоха, до котрої обидва належали.
«Сковорода ніколи не знав, — пише Гесс де Кальве, — ані хвороби, ані скрути, ані чужої помочі». Ми то вже добре обізнані з різними перипетіями сковородинської долі, яка підносила йому і хвороби, і злигодні, і скруту, з якої його витягали друзі. Та це категоричне твердження сучасника цікаве тим, що ґрунтується на народній уяві про Сковороду як про людину, абсолютно незалежну від чинників цього проклятущого світу. І не хворів він, і ніяких скрут не зазнавав, і чужої помочі не потребував — прямо казкова істота, а не звичайна собі земна людина!
«Інший анекдот, — пише Гесс де Кальве, — вказує на скромність Сковороди. Багато людей бажало познайомитися з ним. Одних спонукало до цього благородне почуття, а інших — щоб з нього подивуватись, як з рідкісної людини, вважаючи, що філософи є родом орангутангів, яких показують за гроші. В Таганрозі жив Г. І. Ковалинський, вихованець Сковороди (брат М. І. Ковалинського). Щоб провідати його, вирушив наш мудрець у дорогу, в якій, як він сам казав, забарився більше року. Коли ж він прибув до Таганрога, то учень його зібрав багато гостей, з-поміж яких були і дуже знатні люди, що хотіли познайомитися зі Сковородою. Але той, будучи ворогом пишності й багатолюдності, лиш тільки запримітив, що такий натовп милостивців зібрався з нагоди його прибуття, відразу ж залишив кімнату, і, на загальну досаду, ніхто не міг його відшукати. Він заховався в повітці, де лежав у закритій кибитці аж доти, доки в будинку запанувала тиша».
Сковорода, як твердить Гесс де Кальве, мав нахил до містики. Мрії нібито часто заводили його до стану несамовитості та робили забобонним, але він ховався зі своїми мріями і ніколи не висловлював містичних думок. Як бачимо, виходить парадокс, бо не можна звинувачувати філософа в тому, чого він не казав. Але цікавим тут може бути свідчення сучасника про обережність Сковороди.
Гесс де Кальве закінчує свою статтю такими показовими висновками: «Тверезість, любов до людей, покірність долі та власній Мінерві, тобто розумові, були визначальними рисами всіх його вчинків. Він помер спокійно, без допомоги лікарів і з надією на майбутнє. Всі, хто його знав, шкодували за ним. Проста мурігова могила вкриває його кістки, але вона викликає більше поваги, ніж інший величезний пам’ятник. Він писав багато, й вірші його зробилися народними піснями, твори його переховуються у різних осіб, і між ними є гарні поезії».
У той час, коли Сковорода пішки мандрував від одного свого приятеля до іншого, залишав одну пасіку, щоб зупинитися на іншій, його кощаву постать обсипало пилюгою, що її здіймали брички й берлини, в яких багате слобожанське панство: часто везло до своїх маєтків закордонних, учителів. Серед них був і відомий тоді педагог-гувернер, швейцарець за походженням, Вернет, який пізніше стане досить популярним письменником на Слобожанщині. Сковорода назве його «мужчиною з жіночим розумом та дамським секретарем». І треба було мати авторитет Сковороди, щоб отримати позитивну характеристику з уст цього дамського секретаря, дуже, звичайно, ображеного за такі слова. «Він, — пише Вернет, — був мужем мудрим та вченим, але вередливість, надмірне самолюбство, що не терпить жодного заперечення, сліпа покора, що її вимагав він від тих, хто слухав його (magister dixit), затьмарювали сяйво його хисту та зменшували користь, якої суспільство могло сподіватися від його здібностей. Він був необробленим коштовним каменем, що потребує руки вмілого майстра. Йому слід було б, за порадою Платона, який слова свої стосував до Ксенократа, частіше приносити жертву граціям. Справді, у небіжчика Сковороди не вистачало ані толерантності до чужих думок, ані терпіння, що так потрібне для вишукування істини та при вихованні молоді. Смак його не був очищений, як це помітно з його творів. Він був запальним та пристрасним, занадто піддавався силі перших вражень, переходив від однієї надмірності до іншої. Він любив та ненавидів без достатньої причини, а істина в його устах, не прикрита приємною заслоною лагідності, вибачливості та ласкавості, ображала того, до кого була звернена, та не досягала ніколи мети, поставленої вчителем. Я не знаю, як він встиг викликати у своїх учнів таку любов до себе. Може, страхом, пересудом та силою звички? О, чи не має там таємної причини, від мене захованої? Бо безкорисливість та цілковите віддалення Сковороди від багатства не зробилося, наскільки мені відомо, спадщиною жодного з панегіристів цього безсребреника... Але одинаково помиляються як ті, хто не віддає належної справедливості здібностям та знанням Сковороди, так і ті, хто порівнює його іноді з Ж.-Ж. Руссо, першим прозаїком цього століття: можна порівнювати їх хіба що у дивовижному та дикому пожитті, у безкорисливості та в певного роду наріканнях і мізантропії. Правдивіше, Сковорода займає місце поміж Діогеном та Кратесом. Діоген зі всіх грецьких народів одним-одних спартанців вважав за людей. Сковорода переважно любив українців та німців. Я був тоді ще молодий, але вже міг помітити, що слава частенько підлягає затемненню, коли трапиться пізнати ближче сам предмет. Зрештою, я шаную пам’ять Сковороди, схиляюся перед його чесністю та безкорисливістю; я не перестану величати похвалами його щирість та замилування в природу. Я шаную Сковороду і відчуваю у себе нахил наслідувати його в дечому».
Варто відзначити, що характеристика з вуст людини ображеної має ту важливу для нас особливість, що вона освітлює в особистості Сковороди ті грані характеру, про які друзі намагались принаймні не згадувати.
Звинувачення, які висунув Вернет на адресу філософа, — у самолюбстві, що не терпить жодного заперечення, в сліпій покорі, якої начебто вимагав він од слухачів, — ми можемо легко скасувати, сприйнявши ці риси характеру Сковороди як переконаність в ідеалах, які він проповідував, адже його менторство підкріплювалось постійним узгодженням вчення і життя.
Якби, проповідуючи істини з усією притаманною йому пристрастю, Сковорода мав загортати гострі леза своїх виболених резигнацій в ряхтіючі шовки дамської казуїстики, то не став би він тим, ким є для нас сьогодні, ким був для своїх учнів!
Вернет і Сковорода були вчителями на Слобожанщині. З якою заздрістю говорить швейцарець про любов учнів до його колеги! Але чи міг мріяти Вернет про щось подібне стосовно до своєї особи? Пізніше, посилаючись на афоризм Сковороди, що Бог створив потрібне та корисне неважким, Вернет зробить висновок: треба любити тих, у кого обідаєш, і завжди бути задоволеним із себе! Не дивно, що ця типова споживацька філософія не могла викликати у Вернетових учнів до свого вчителя тих високих і чистих почуттів, які були, наприклад, до Сковороди у М. Ковалинського чи Я. Правинького.
Часто таке обожнювальне ставлення до філософа переходило від батька до сина, про що можемо дізнатися з листа Сковороди до Ф. Диського, якому філософ посилав свого «Убогого Жайворонка»: «Іване, батько твій на сьомому десятку цього століття (в 62-му році) в місті Куп’янську, вперше глянувши на мене, полюбив мене. Почувши ім’я, вискочив і, наздогнавши на вулиці, мовчки в обличчя дивився мені й проникав, наче спізнаючи мене, таким милим поглядом, шо до сьогодні в дзеркалі моєї Пам’яті як живого його бачу. Воістину провидів його дух ще до народження твого, що я тобі, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко прозирає симпатія! Се нині пророцтво його збувається! Прийми від мене маленького порадника: дарую тобі Убогого мого Жайворонка».
Як свідчать сучасники, Ф. І. Диський до пам’яті Сковороди мав благоговійну пошану, а поетові твори були його найулюбленішим читанням.
Дослідженням особистої вдачі Сковороди займався в молоді роки відомий славіст І. І. Срезневський. 1883 року в збірнику «Утренняя звезда» з’явилися «Уривки з записок про старця Григорія, українського філософа». Для нас вони цікаві не тільки оригінальними поглядами самого Срезневського на особу Сковороди, а тим, що в їх основі лежать перекази та розповіді людей, які знали Сковороду. Яким же постає філософ з-під пера Срезневського?
Людина з розумом, але пригнічена містицизмом, завжди похмура і постійно самотня, гордовита і себелюбна. Виріс цілковитим сиротою, звідси й самотність, а з нею і меланхолія — серце його перестало бути чутливим (це в Сковороди, який в останній рік свого життя, будучи вже слабий, пішки в лиху годину йде до свого улюбленого учня М. Ковалинськогоі). Так з’явилося в нього холодне почуття відчуженості до людей. Яким шляхом простувала доля Сковороди, таким шляхом і розум його: в юності він був бадьорий та жвавий, а потім став важчати, дичавіти, аж поки не пірнув у похмуру безодню містицизму. Срезневський намагається по-своєму пояснити відлюдкуватість філософа — ні, він не зневажав людей, він бажав їм добра, але боявся їх, тож із жаху перед людиною та її вчинками Сковорода став самітником.
Але з першою рисою важко узгодити другу: дух сатиризму. Адже сатиризм завжди є активне ставлення до світу. Срезневський вважає, що Сковорода скрізь знаходив або, краще сказати, намагався знайти поганий бік, і це завжди принижувало його високі прагнення до загального добра. Причиною сатиричного ставлення до життя теж начебто були перипетії його долі, яка була для нього мачухою. Звідси його безтурботна байдужість споглядальника, незалежність думок, химерність вчинків.
Звичайно, Сковорода був самітником у кращому розумінні цього слова. Це було самітництво покликання, а не самітництво ущемленості. І, безперечно, це було усамітнення од лихого й жорстокого світу XVIII століття, од пихатих і титулованих, але не од принижених і пригноблених.
Щоб переконатися, що самітність Сковороди не була ущемленою, варто послухати його самого, як він учить свого молодшого друга М. Ковалинського, наголошуючи саме на контакті з людьми:
«Ти уникаєш юрби? Додержуй міри і в цьому. Хіба не дурень той, хто уникає людей так, що зовсім ні з ким ніколи не говорить? Божевільна така людина, а не свята. Дивися, з ким ти говориш, з ким маєш справу. Ти постиш? Хіба не здається тобі несповна розуму той, хто зовсім нічого не дає тілу або подає йому лише щось отруйне? Зменшуй зайвину їжі, щоб осел, тобто плоть, не розпалювався, з іншого боку, не мори його голодом, щоб він міг нести їздця. Такі ті прекрасні речі, які без міри стають дуже поганими. В такому віці, як твій, бувають такі, що надмірно віддаються вину, і такі, які надмірно захоплюються кіньми і собаками або розкішним способом життя. Бувають, навпаки, такі, які ведуть занадто суворе життя. Звідси це найпрекрасніше і божественне правило: нічого надміру».
Звинувачення в сатиризмі не потребує оскаржень. Проте мотивувати цей сковородинський комплекс лише особистими причинами аж занадто недостатньо — в поетові перетоплювалось презирство багатьох тисяч і тисяч пригноблених і покривджених. Їдка сіль мужицьких дотепів інколи латинізувалась, а інколи шмагала з усією слов’янською відвертістю.
Та все ж захоплений Срезневський за законом часової близькості не все бачить в особистості філософа.
«У своїх творах, у своїх листах і бесідах, у притчах народу Сковорода шукав одного, прагнув до одного — висловити свою душу, не більше. Думи, виплекані цілим життям у мозку його, усвідомлені з усім фанатизмом самопереконання, пройняті глибокою вірою, як правило, винесені ним із багаторічних, часто жорстоких випробувань, — вони були для нього не думами холодних розмислів, але думами-почуттями, якими дихало його серце. Довго ховані і тим глибші, вони тягарем були в його душі — своїй похмурій в’язниці, мучились у неволі, рвалися на волю, і Сковорода то хапався за перо письменника, то з усією простодушністю дитини забувався в усній чи письмовій бесіді з друзями, то ще з більшою простодушністю підносив свій голос серед натовпу народу, висловлював себе своєрідно, дивно, химернувато, незрозуміло для смислу звичайного, і хоча рідко зрозумілим був, та завжди захоплював своїм щирим, непідробним, полум’яним красномовством.
Сковорода захоплював своїм красномовством, але не способом життя і дивацтвами. Сковорода скоро дізнався про це і, з одного боку, намагався, шукав випадку захоплювати, писав багато, говорив часто; з другого боку, хоча і не гадав за норовистістю характеру перемінити спосіб життя, облишити дивацтва, до яких звик, але прагнув виправдати себе, захистити від обмов людей, що судили про нього лише за його зовнішністю, і, захищаючи себе, іноді прагнув примусити наслідувати себе, ось чому він міг здатися іншим чимсь на взірець народного вчителя. «Так, так, він був народним учителем, — казали. — Він носив мужицьку свиту, він збирав навколо себе натовпи простолюдинів і розповідав їм повчання».
Та чи проникали в душу натовпу його повчання, чи мали вони на нього якийсь вплив, на його поняття про добро і зло, про істину і неправду, на його мораль? Про це не думали, не думали, що відповідь на таке питання може бути негативною».
Та марність цих побоювань тепер очевидна. Сковорода закарбувався і в пам’яті народній, і в літературі не як химерна, дивакувата постать, а як справжній учитель народу, який відкрив кожному величезний, майже не освоєний материк — власну душу. Не можна погодитись і з тим, що Сковорода не захоплював своїм способом життя, який асоціювався, звичайно, з його дивацтвами. Саме цей спосіб життя був пробним каменем його повчань. Він дратував одних і захоплював інших непереборною силою особистого прикладу. Що ж до мимовільності його педагогічного покликання, то варто лише згадати весь комплекс стосунків Сковороди з М. Ковалинським чи Я. Правицьким чи створену філософом атмосферу, в якій розвинулась діяльність М. Каразіна, пов’язана з відкриттям Харківського університету, і поняття про Сковороду-вчителя набирає вагомого змісту.
Людина, яку ловив світ і не міг зловити, все ж таки була впіймана. Сковорода потрапив у міцні лабети дружби. Це була любов старшого до молодшого, вчителя до учня, відданість однієї людини іншій. Листи Сковороди до М. Ковалинського дихають таким палким почуттям, що здається, ніби то змучена безсонними ночами самота простягає тремтячі руки до юного друга:
«Адже заради тебе, одверто кажучи, заради тебе одного, я залишив мій такий приємний спокій, пустився на життєві хвилі, протягом двох років зазнав стільки ворожнечі, зіткнувся з такими наклепами, з такою ненавистю. Інакше ніякий архімандрит або настоятель монастиря не відірвав би мене від найсолодшого спокою на шкоду моїй репутації і здоров’ю, коли б значно раніше їх наполягань і вимог я не побачив тебе, коли б з першого погляду ти не полюбився б так моїй душі. Я думаю, ти пам’ятаєш, як я був обурений, коли тебе відвертали од занять грецькою мовою і особливо, коли тебе запрошували до панського двору, коли ти мало не зробився викладачем німецької мови, — як тоді, повторюю, я обурювався? Так буває, коли в левиці відбирають її малят або у чадолюбивої жінки віднімають її дитину. І я зазнав цих почуттів, тому що бачив, як недалеко ти був од загибелі, коли б став учителем або офіційним учителем іноземної мови у панському дворі. Всі дивувались, підозрювали, а мої вороги з мене сміялись — у чому справа, чому я піклуюсь про тебе більше, ніж про рідного брата».
Найжаданіший друже, мій скарбе, найблагородніший, моя радість, найдорожчий, друже еллінів і любителю муз, найдорогоцінніший, найулюбленіший, багатший за царів усього світу, вільніший, ніж сатрапи, найбезпечніший у спокої, мій брате, найдорожча мені істото, наймиліший, любима моя цикадо і найдорожча мурашко — нема кінця-краю у вишукуванні найдобірніших звертань, найніжніших імен — і все у вищоступені почуття, у вищому знесенні серця — desediratissime, incundissime, carissime, mellitissime, diltissime.
Так лист за листом розкриває Сковорода багатющі поклади своєї душі, так з усіх дзеркал дружби й любові виникає усміхнене і щире обличчя учителя-друга.
А ось відверта самохарактеристика, яка багато може пояснити в перебігу його бурхливого, невпокійливого життя: «...Я знаю, така вже моя натура, що, будучи в стані великого гніву, я відразу стаю лагіднішим навіть по відношенню до найлютіших ворогів своїх, як тільки помічаю хоча б незначний вияв прихильності до мене. Як тільки ж помічаю, що хтось мене любить, я готовий віддати йому половину днів життя мого, якщо б це було можливим і дозволеним, зрештою, хто добровільно заради друга наражається на небезпеку, той певним чином ніби витрачає своє життя для нього. Іноді може здатися, що я гніваюсь на найдорожчих мені людей: ах, це не гнів, а надмірна моя гарячковість, викликана любов’ю, і прозорливість, тому що я краще від вас бачу, чого треба уникати і до чого прагнути. Отже, поки я усвідомлюю самого себе, поки душа керує тілом, я буду дбати лише про те, щоб всіма засобами здобути любов благородних душ. Це мій скарб, і радість, і життя, і слава».
Де ще виразніше можна прочитати домінанту життя Сковороди, його намагань, його помислів: здобути любов благородних душ!
Як не подивуватись чистоті характеру, прозорій джерельності стосунків учителя і учня, світлосяйності душевної сфери поета-філософа! Варто лише вчитатись в один з його листів до молодшого друга — незатьмарені скарби серця плинуть на нас з силою непереборною, апогей радості людських стосунків наскільки й сьогодні приголомшливий, наскільки й нині очисний:
«Здрастуй, Михайле, друже еллінів і любителю муз! Ти мене вчора питав, коли виходили з храму, чому я всміхнувся і ніби сміхом привітав тебе, хоч я лише злегка посміхнувся, що греки називають: μείδαω. Тобі здалося, що я сміявся більше, ніж це було насправді. Ти питав, а я не казав тобі причини, та й тепер не скажу: скажу лише те, що сміятися можна було тоді, можна і тепер, всміхаючись я писав цього листа, і ти, я думаю, його читаєш з усмішкою, і коли ти мене побачиш, я боюся, що не втримаєшся від усмішки. Але ти, о мудрець, питаєш про причину. Однак скажи мені: тобі подобається, так би мовити, тобі усміхається один колір більше, ніж інший, одна рибка більше, ніж інша, один покрій одягу усміхається, інший — ні, або усміхається в меншій мірі, ніж іншим. І я тобі поясню причину вчорашньої усмішки. Адже сміх (ти не смійся в той момент, коли я говорю про сміх) є рідний брат радості, що часто заміняє її... Тому, коли ти питаєш, чому я сміюся, ти ніби питаєш, чому я радію. Значить, і причину радості, в свою чергу, тобі сказати? О безсоромна вимога! Ну що ж! Візьмемося за цю справу за допомогою муз. Якщо не вистачить часу для цього, відкладемо на завтра. Але ти, напевно, уперто домагаєшся причини, як пожадливий кредитор вимагає у боржника його борг. Отже, ти питаєш, чому я був веселий учора? Слухай же: тому що я побачив твої радісні очі, я, радісний, вітав того, що радіє, радістю. Якщо тобі ця причина моєї радості видасться несправжньою, я вдамся до іншого засобу. Я тебе уражу твоїм же мечем, питаючи, чому третього дня в храмі ти перший мене привітав усмішкою? Чому ти мені посміхнувся? Скажи, мудрець, я від тебе не відстану, чи пам’ятаєш ти?..
Саме коли кінчив писати про сміх, прибув наш тричі жаданий Гриць, якого я з охотою обійняв».
Тричі жаданим Грицем був хлопчик-посланець, який носив пошту між двома друзями.
В цій оді радості відчутне прискорене биття пульсу автора, який з нетерпінням очікує вістки від друга і не може стримати палу свого серця. З трепетом входиш в цю надзвичайно прозору ріку людської радості, яка обмиває тебе своїми тужавими сонячними хвилями, і дивуєшся високій цнотливості духу і дитинній цільності Сковороди, беззастережній відвертості його душевного складу. Напоєний сонцем легіт Полтавщини і Слобожанщини наче вібрує в переливах його характеру.
Ковалинський порівнює внутрішній дух Сократа, його інтуїцію, так званий геній з духом Сковороди. Коли Сократа засудили до страти, його друзі радили йому написати промову, в якій би він виправдався перед суддями. «Я декілька разів брався за неї, — відповідав Сократ, — але геній завжди мені в тому перешкоджав. Може бути, Богові бажано, щоб я помер нині смертю легкою, поки не прийду в старість, обтяжений хворобами і немічний».
Внутрішній неспокій, загострене передчуття завжди були вирішальними в поведінці Сковороди в критичних ситуаціях. Інколи вони виглядали як на позір надто банальними і сум’яття філософа дивувало близьких і друзів. Ще раз згадаємо той випадок, коли Сковорода у 1770 році несподівано виїхав з Києва, відчувши запах трупів. За два тижні, коли він гостював уже в Охтирці у свого приятеля архімандрита Венедикта, туди дійшла чутка, що страшна моровиця косить людей у місті над Дніпром. Почуття вдячності своєму внутрішньому голосу було таким величезним, що через двадцять чотири роки після цієї оказії філософ розповідав про неї своєму учневі з усіма подробицями душевного зворушення: «Перше відчуття, яке я зрозумів серцем моїм, була якась розкованість, свобода, бадьорість, здійснена надія. Увівши в цю схильність духу всю свою волю і всі бажання, відчув я всередині себе надзвичайний рух, який ущерть переповнював мене силою незрозумілою. Миттю якийсь найсолодший потік наповнив душу мою — од нього вся середина моя вогнем спалахнула, і, здавалось, по жилах моїх полум’яна течія не спинялась у круговороті. І я почав не ходити, але бігати, начеб носило мене якесь захоплення, і не відчував я ні рук ні ніг, начебто весь я складався з вогненної речовини, що носиться в просторі буття. Весь світ щез переді мною: саме почуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло існування моє. Сльози текли з очей моїх струмками, наче розливалась якась зворушлива гармонія на все буття моє...»
Сковорода був людиною свого часу, свого оточення і побуту, на яку впливали повір’я його доби, увесь різноґатунковий комплекс тогочасного життя.
«...Демон печалі став надзвичайно мене мучити — то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо став міркувати таким чином: переяславські миші були причиною того, що мене викинули з великими неприємностями із семінарії...
Після того як ви вчора розійшлися, коли я ліг спати, уві сні мене стало переслідувати бісеня. Я втікаю, воно нападає на тебе [Ковалинського], поки я допомагаю тобі, воно знов на мене нападає, я вислизаю і ледве врятувався. Снився мені й інший сон, безперечно, більш заспокійливий, як я думаю, здоровий, який свідчить про те, що розум повертається в звичайний стан. Мені снилося, що я з надзвичайно цінним, мистецьки оздобленим срібним списом впевнено іду до якогось розкішного палацу, причому на варті всюди стоять охоронці, які слідкують за тим, щоб мені ніхто не насмілився перешкодити. Коли я дійшов до прекрасних дверей палацу, мене якісь люди почали просити перекласти і прокоментувати декілька віршів поета (не пам’ятаю якого), які служать для того, щоб розганяти нудьгу. Я почав і пролив багато сліз, вигукуючи: «Кто мнє даст море слез?»
Сковорода згадує один із своїх найбільш довершених творів, який можна було б назвати «Молитвою сліз» і який сучасною українською мовою звучав би так:
Хто дасть мені хоча б сльози,
Хто дасть мені сльози дощевні?
Хто дасть мені моря грози,
Хто дасть мені ріки плачевні?
Да гріх ридаю
І омиваю,
У многоводних
Сльозах несходних
Не почивши.
Мої гріхи препекельні
Да ж палили очі мої роками,
Серце висхло ожорсточене,
Мов адамант-камінь.
Сліз мені он як бракує,
Щоб печію прегіркую,
Щоб злі її хуртовини
З-під нутровини
Ізблювати!
Ти, що у горах розверг
Джерелам гримучі проходи,
Ти, що нагорній верх
Заткав у буйнющії води,
Дай мені вод цих у душу,
Хай я ж цю муку розрушу,
Тугу розтрощу —
Сліз в тебе прошу,
Утіш мене, отче!
В тебе сліз благаю слізно,
Щоб вимити душу од лиха,
Мені сльози, сльози, сльози —
З-над потіх потіха!
І дурність твого привіту —
Над усю мудрість світу.
А плач над сміхом — його потіха.
Дивний Боже!
Цей вірш ніби кепкує з латинського заголовка: «Est quadem maerenti flere voluptas» («В горі певну втіху приносять сльози»). Лунає вимога цілого моря сліз для полегшення душі, і ритм вірша підвладний каскадному ритмові виклику цілому світові і Богові; недовіра, що звучить на початку твору, переходить у буйну іронію закінчення.
Після такої відчайдушної молитви можна з найбільшою інтимністю зізнатися: «Чи не здається тобі, що я був у череві морського звіра, якщо апокаліптичний (звір) є диявол. А дияволом я між іншими станами духу вважаю печаль. Я сподіваюсь, що з цими духами я чудово і з завзятістю борюся...»
***
Іван Драч (1936-1918) - український поет, перекладач, кіносценарист, драматург. Один із засновників Народного Руху України.
Мирослав Попович (1930-2018) - український філософ, академік НАН України, директор Інституту філософії імені Г.Сковороди НАН України. Один із засновників Народного Руху України.
Сергій Кримський (1930-2010) - український філософ, культуролог. Автор понад 200 наукових праць, присвячених проблемам логіки та методології науки, культурології, філософської антропології.