Пролог
10 вересня 1944 року, Роттердам
Анна зробила ще одне коло і помахала йому рукою. Велосипед нещадно скрипів, його треба було давно змастити. Двір був невеликий, з вікна він був схожий на коров’ячий пляцок: темний і неправильний прямокутник, відокремлений від вулиці рівно обрізаними кущами самшиту. Тільки в одному кутку видно було паяца, якого Анна намалювала кольоровою крейдою, яку він десь винайшов для неї на барахолці в порту. Чомусь він мав одне око втричі більше другого і зелені вуха, які контрастували з рештою тіла. Маленька несамовито крутила педалі, нахиливши голову над кермом. Через кожних кілька кіл вона піднімала очі, щоб побачити, чи тато захоплюється тим, як його п’ятирічна донька радить собі з велосипедом.
Він посміхнувся їй, а вона ще раз радісно помахала йому рукою. Цього року вересень був прекрасний. Пахли свіжо перекопані клумби, він відчував запах торфу та розігрітої землі. Вулицею проїхав сірий поштовий фургон, як фантом, який затулив світлу вуличку.
В якомусь сенсі це було тепер його місце на землі. Тут він побудував дім, посадив дерево і дав життя Анні. Проте минуле не дозволяло забувати про себе.
Він одійшов від вікна й опустився у фотель. В його очах стояло вчорашнє відвідання резидентури СС у Роттердамі. Його допитував оберштурмбанфюрер Шульц, молодий фанатик з гладко зализаним волоссям і доглянутими, майже жіночними руками.
— Ви насправді дезертир, пане Абель. Вирішується доля війни, а ви, замість того щоб захищати Рейх, живете комфортним життям рантьє.
— Рахуйтеся зі словами, пане Шульц. Я німець. Якби я й надалі був у Крипо — Кримінальній поліції Рейху, я б автоматично мав офіцерське звання вище за ваше.
— Але ви більше не служите фюрерові, пане Абель. У тому справа.
— Це моя справа. І вам відомо, що на виїзд з Ґданська я мав згоду найвищих чиновників.
— І власне це змушує нас задуматися... Після замаху на фюрера багато що змінилося, Абель. Ми наздоженемо зрадників, які вбивають нам ножа в спину, усіх тих сучих синів з моноклем в оці, ворогів Рейху та тих, хто ухиляється від фронту! Ми випалимо цю заразу розпеченим залізом також і тут, у Роттердамі!
— Я не сумніваюся. Мені просто цікаво, чому ви починаєте цей хрестовий похід від мене тут, у далекому тилу фронту. Можливо, вам слід піти добровольцем на Східний фронт?
— Граєшся з вогнем, Абелю. — Обличчя Шульца пішло червоними плямами. — Маю тебе на оці! Мені відомі твої справи, і я знаю, яку позицію ти займав у Ґданську! Про тебе я не забуду!
Покинувши резидентуру СС, він довго намагався заспокоїтись. Погрозами Шульца не слід легковажити. Навпаки. Ці люди мали довгі руки, і роками він відчував їхній меч над своєю головою. До цього часу вдавалось уникати, але як довго протримається? Ким він був насправді? Людським пилком, індивідом, сповненим сумнівів і душевного неспокою, який намагається врятувати власну душу і не має жодних шансів у боротьбі з жорстокими жорнами війни? Поки нацисти перемагали у війні, він залишався поза їхньою увагою. Але зараз, коли вони догоряли, затиснуті лещатами союзників, у ранг головного противника підвищили таких, як він, внутрішніх ворогів: усіх тих песимістів, пацифістів, моралістів, які були докором сумління людей, руки яких були занурені по лікті в крові. Якщо тисячолітній Рейх мав розсипатися в пил, усі без винятку німці повинні були солідарно загинути під його руїнами. Адже Гітлер про це чітко заявив.
З цих важких думок вирвало його враження чогось, ніби щось раптово змінилося. Якусь мить він сидів розгублено. Що це було? Минула секунда, щоб усвідомити, що він не чує скрипу велосипеда. Аня впала? Чому вона не плаче? Підскочив до вікна і виглянув назовні. Двір був порожній, раптово мовчазний і самотній. Перевернутий велосипед лежав на землі. Одне колесо продовжувало крутитись у рівномірному ритмі, наче його приводив в рух якийсь невидимий perpetuum mobile — вічний двигун. Анни ніде не було.
Це був той останній раз, коли він її бачив.
Розділ I
Лист із Ґданська
1 жовтня 1944 року, Ґотенгафен
За яким разом вдасться? Його викликали, щоб розгадати таємниче вбивство, а на добрий початок вже мав перед собою ще один труп. Швидкі темпи, навіть як на кошмарну осінь 1944 року. І як на Ґданськ, у якому застиглі від морозу тіла повішених пораженців висіли на вуличних ліхтарях, як ковбаса у вітрині м’ясної крамниці. Через прочинене вікно холостяцької квартири проникав сморід нафти та спаленого заліза. Але навіть він не зміг придушити солодкого запаху крові, цього виразного передвісника насильства та чиєїсь біди.
Абель мовчки вислухав звіт Мосбахера, унтер-офіцера, який чекав його в будинку жертви. Командор Ервін Рамм жив сам. Дружина та сім’я залишились у Мюнстері. Будинок у Гохредлау не охоронявся, такої потреби не було. Вже у 1940 році звідси було переселено всіх поляків, Ґотенгафен повинен був стати зразковим німецьким містечком. У цій місцевості проживали лише військові вищого рагну та адміністрація військового порту. Тривогу здійняв шофер командора, який, як завжди, приїхав по нього о восьмій ранку, щоб відвезти до комендатури. Стурбований тривалим очікуванням, він зазирнув у вікно на першому поверсі й побачив ознаки бійки та зламане спорядження. Він викликав поліцію і чекав біля входу. Перед будинком нікого не бачив. Більше нічого не зауважив. Ні, він не заходив всередину. Він уже дав свої показання, це буде в матеріалах справи...
Абель підійшов до тахти, на якій без ознак життя лежало тіло. Командор Ервін Рамм у свою останню подорож вирушив елегантно одягнутий. На щойно випрасованому мундирі не було жодної зайвої складки. На грудях прикріплені всі його бойові відзнаки. Серед них Абель зауважив Лицарський хрест Залізного хреста, а також Нарвікський щит. Лише одна деталь псувала цю гармонію: асиметричний отвір на лобі, позначений зиґзаґом свіжої крові, застиглої на горбатому носі. Пістолет, з якого, ймовірно, зроблено постріл, лежав на підлозі.
Абель заплющив очі, намагаючись уявити останні хвилини командора. Він збирався до штабу? Одягнений у парадний мундир з прикріпленими бойовими орденами, стояв перед дзеркалом, щоб перевірити, чи все гаразд? Це, скоріше, неможливо; судячи з плям на тілі, вбивство мало статися напередодні пізно ввечері. Ще один сумнів: вбивця вже був всередині чи командор його упустив? Ніяких ознак вламування не було, тож хтось постукав, кого Рамм добре знав. Хто?
Він похитав головою. Тут занадто багато речей не збігалось. За винятком однієї: бойовище в кімнаті означало те, що це не самогубство. Він ще раз окинув поглядом потрощені стільці, вивалені назовні шухляди з бездонної шафи, стягнуту зі столу скатертину і розбиту на тисячі сколків кришталеву карафку з рештками коньяку на дні. Отже, як це відбувалось? Вбивця непомітно потрапив до квартири командора, мала місце боротьба та знищення холостяцького житла. Пролунав постріл. Смерть мала б наступити негайно. А тоді винуватець або винуватці поклали труп на тахту, одягнули в парадний мундир і прикріпили всі його бойові відзнаки? На милість Божу, з якою метою?!
— Схоже на те, що він зібрався на парад перемоги, — сказав Зозулька, який щойно закінчив обшук на кухні. — Тільки цієї вікторії якось не видно.
— Проведіть ретельний обшук цієї квартири, — сказав Абель. — Зірвіть підлогу, зазирніть у кожну мишачу дірку, перекопайте сад.
— Зараз, взимку? — скривився Мосбахер.
— Ні, блядь, почекаємо, поки потепліє. Кажуть, травень у сорок п’ятому році має бути дуже гарний. Ти почув наказ пана слідчого? — пробурчав Зозулька.
— Що ми маємо шукати? — Мосбахер помітно знизив тон.
— Те саме, що й вбивці. По щось же вони сюди прийшли. І я сподіваюся, що вони того не знайшли, — сказав Абель. — Де лікар?
— В дорозі.
— Завтра вранці на моєму столі я хочу бачити лікарський висновок з розтину тіла. Ага, допитайте найближчих сусідів. Запитайте у відділку шупо, я бачив вартового дві вулиці звідси. Можливо, вони щось помітили, може, якась машина, що не належала постійним мешканцям. Я їду в комендатуру, повернусь через дві години. До роботи!
Він вирішив, що для нього тут більше нічого немає. До того ж на нього чекав контр-адмірал Зорге, й Абель розумів, що це буде непроста розмова.