“З початку війни я почала думати про Нью-Йоркський літературний фестиваль”
Звісно, хочеться розпочати з історії створення літературного фестивалю в селищі Нью-Йорк на Донеччині. Розкажи, будь ласка, як усе починалося? Чому саме Нью-Йорк?
Тому що любов. Любов мого чоловіка до цього містечка. У 2005-му він привіз мене, показував руїни біля дому бабусі і з безмежною любов’ю говорив про своє дитинство тут. А довкола були самі руїни, правда. Я в той перший приїзд ще примудрилася вголос назвати Нью-Йорк глушиною. Мені потрібні були специфічні таблетки, і я сказала: “хіба їх купиш у такій глушині”. З початку війни і наших поїздок на схід з літературними зустрічами я почала думати про Нью-Йоркський літературний фестиваль. І про те, яке іронічне життя: глушина чи ні, а я дуже сумую за можливістю приїжджати до бабусь чоловіка в Нью-Йорк. За хатою з червоної цегли з блакитними віконницями – такі тепер кольори НЛФ, – за квартирою у хрущівці з видом на руїни чийогось дитинства і високі-високі тополі, в яких шумить вітер з Горлівки. Я просто все це дуже полюбила, так сталося.
Я так розумію, ти була головним локомотивом. Хто ще допомагав?
Допомагали Катерина Міхаліцина, Олександра та Михайло Папіни, Марія Масюк, Тетяна Ваврик, Тетяна Пилипець, Ольга Нікуліна, Олена Кубишка, Катря Філонова… Багато волонтерок і волонтерів ми знайшли в Нью-Йорку – це передусім Крістіна Шевченко, Валерія Панасенко, Ганна Кошель, Карина Варфоломієва, Ігор Довгошея. Я можу довго називати імена. Вони всі важливі. І це неправильно, коли знають одне чи два.
Хочу, щоб знали Нью-Йоркський літературний фестиваль і його команду. Бо я хотіла б, врешті, за кілька років комусь цей проєкт передати – бажано, звісно, комусь на місці, в Нью-Йорку. Мені дуже важливо побудувати стабільну команду. Тих, хто продовжить робити фестиваль, якщо мене завтра зіб’є автобус. Знаєш, англійською є такий термін bus factor: скільки людей з команди має збити автобус, щоб проєкт загнувся. Якщо bus factor дорівнює 1, це дуже погано. Але я вірю, що насправді вже є команда, яка продовжила б усе робити без мене, тому переходжу дорогу доволі неуважно, як завжди.
Назвеш кілька головних заходів фестивалю?
Так, давай. Хоча важко щось виділити. Але тим, хто все пропустив, я радила б подивитися лекцію Олени Стяжкіної “Історія Донеччини: втрачена чи вкрадена” та дискусію “Від імені війни: про кого ми пишемо, коли пишемо про війну” між Тамарою Горіха Зерня та Оленою Стяжкіною. Остання вийшла не зовсім гладкою, але це, мабуть, свідчення важливості й справжності цієї розмови між двома авторками воєнної прози. А модерація Галини Крук як завжди була бездоганна.
А яка була реакція місцевих читачів-слухачів-глядачів? Чи став фестиваль резонансною подією?
Так, думаю, він став резонансною подією в самому Нью-Йорку ще до початку фестивалю. Єдине, не всі вірили, що він справді відбудеться. Мені здається, люди в маленьких містечках на лінії звикли, що вони нікому не потрібні. Що хтось приїздить, щось обіцяє, робить селфі – і їде. Одна з переможниць нашого конкурсу есеїв для старшокласників “У пошуку справжніх історій” так і сказала: я не вірила, що ви приїдете… Це боляче навіть чути. В Україні стільки недовіри до світу, виправданої недовіри. Дуже боюся підвести когось.
А ще мене вразили літні жінки, які приходили на саме відкриття, на 9:45. Вони сідали і слухали скрипальок, у масках. Я підходила до них, запрошувала пригоститися кавою, солодощами, але вони ввічливо відмовлялися і просто сиділи та слухали музику, як у філармонії. Не знаю, чи через небезпеку ковіду, чи через таке ось виховання: не можна їсти тістечко, коли хтось для тебе грає на скрипці, навіть якщо з пенсії на еклери не вистачає. Але ці жінки, які слухали скрипальок – це Донеччина, яку я знаю. Та, власне, й самі скрипальки були з Торецька… У самому Нью-Йорку теж, до речі, є музична школа.
“Особливо тішилися ті, хто приїхав на Донеччину вперше”
Наскільки самі ньюйоркці були залучені до фестивалю? Я маю на увазі підготовку подій, участь у них…
Я дуже старалася залучити їх якомога більше. Хоча для першого фестивалю це ще той виклик, бо ще ж не всіх знаєш, мусиш розбиратися, хто з ким готовий працювати, хто що добре вміє і де реально допоможе. Найбільше допомагали дівчата і хлопці з ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка” та “Твоє нове місто”. Вони проводили інтернет до будинку культури, щоб могли відбутися трансляції, організували фудкорт тощо, а головне – зробили чудову екскурсію Нью-Йорком. Ми будемо тепер ще більше співпрацювати.
А ще нас дуже підтримали Донецька ОДА та військово-цивільна адміністрація Торецька. Вийшов приклад прекрасної взаємодії між активістами та владою. А керівництво ПрАТ АКХЗ погодилося надати будинок культури Фенольного заводу – там навіть зробили косметичний ремонт спеціально перед фестивалем. Фонтани для нас у парку запустили.
Це щодо організації. А ще ж локальні митці були важливою складовою програми. Адже мета фестивалю – показувати справжню Донеччину. Тому без місцевих митців ніяк.
Всюди рекламую Colors Trio, зіркою якого для мене є баяністка Катерина Пилипенко з Неліпівки (фактично частина Нью-Йорка). Ще був джазовий дует Light Music з Торецька та інші. Ми також залучали поетів з літературної студії “Голос Нью-Йорка” та її керівника Бориса Бочарова. Це так по-європейськи: в маленькому містечку є своя літературна студія. Ще в нас виступав нью-йоркський дитячий танцювальний колектив.
Розумієш, там є отаке яскраве життя – в селищі без роботи за кілька кілометрів від лінії. Це те, що ми маємо бачити в Донеччині. Цю силу і гідність.
Чи такі ініціативи можуть змінювати середовище невеликих населених пунктів?
Я, вочевидь, думаю, що можуть змінювати кардинально – інакше не вкладала б стільки себе в НЛФ. Інша річ, що це ж відбувається не за один рік. І не відбувається автоматично. Зараз до нас прийшла лише найбільш, скажімо, оптимістично налаштована частина аудиторії. Наприклад, есеї на конкурс ми отримали приблизно від 20% старшокласників смт. Я думаю, якщо ми класно організуємо освітню подорож, яка є головною винагородою для переможців, то наступного року, відповідно, буде більше учасників. До речі, ми взагалі всіх учасників нагородили книжками та грамотами і вирішили також звозити на один день у Краматорськ, зробити там цікаву програму для дітей. Бо насправді те, що діти зважились і надіслали есеї – ще й дуже непогані – це вже варто винагороди. Діти мають це знати: ініціатива винагороджується, а не як ми звикли казати.
Які були враження учасників, гостей з інших регіонів?
Усі були щасливі, навіть я – а мене лякали, що організатори не надто щасливі під час фестивалю. Особливо, по-моєму, тішилися ті, хто приїхав на Донеччину вперше. Вони раділи як діти всьому, починаючи від краєвидів за вікном. Бо раніше не думали, що Донеччина красива, просто не думали про це, розумієш? А вона ж прекрасна.
Ми на НЛФ-2021 усі події провели в одній локації – крім екскурсії, звісно. У майбутньому хочу, щоб локацій було більше і вони були, зокрема, на природі. Ландшафти Донеччини варті того, щоб їх бачили. Наразі я придумала, що ми зробимо виїзні події в ландшафтному парку Клебан-Бик. Сподіваюсь, місцева влада не заперечуватиме – якщо чесно, ми ще про це не говорили. І круто було б залучити художників і фотографів на цій локації.
Через війну увага до життя Донеччини і Луганщини хоч трохи збільшилась. Але радикальні проблеми з культурним простором є скрізь. Поза досить маленьким колом найбільших і найактивніших міст майже немає офлайнового контакту з сучасною культурою. І це на тлі складної ситуації в усій, як у нас кажуть, «освіті та культурі». Очевидно, що тут багато залежить від окремих активних особистостей. Звідси запитання: що б ти порадила тим, хто хоче створити культурну активність (наприклад, літературний фестиваль) в умовній, скажімо, Черкаській області?
Я порадила б уважно подивитися на своє містечко чи селище: в чому його головна story? Ось історія Нью-Йорка – в спробі побудувати мрію, яка весь час трагічно переривалася. Ну, це на мій погляд.
У нас насправді є успішні локальні фестивалі – наприклад, мій улюблений фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі. Він, правда, не надто намагається залучити місцеву публіку. Ще був дуже цікавий проєкт Люби Якимчук “Метро до Кибинець”. Я вже, до речі, запросила Любу на НЛФ-2022, і думаю, що про це ми там також поговоримо. Про будь-яке місце можна розповідати цікаву історію. А добрий фестиваль – це теж про сторітелінг.
Чому взагалі письменниця Вікторія Амеліна вирішила зайнятися культурним менеджментом?
А я не вирішила займатися культурним менеджментом, зовсім ні. Я просто дуже хотіла, щоб був такий фестиваль – тому зробила його. Хочу все вибудувати, налагодити і передати в надійні руки команди. Хоча бути кураторкою мені подобається – це захопливо.
Але я взагалі не хочу ідентифікувати себе якось – “кураторка”, “письменниця”, “громадська діячка”. Якщо чесно, я хочу просто бути і не мусити відповідати очікуванням, які накладають усі ці слова. Я, наприклад, не хочу наразі дописувати жоден роман – можу, вочевидь, чому ж ні, але не хочу, бо не бачу сенсу. А в НЛФ я бачу сенс. Робити те, що має сенс у цей момент – непогане правило, правда ж? Англійською це звучить як do the next right step. Так ось, я не загадую далі за наступний крок. Планую, але завжди готова до руйнування всіх моїх планів. Саме такого підходу мене навчило життя – на жаль чи на щастя.
“Коли галузь перетворює наші книжки на сезонний товар, вона знищує саму суть літератури”
Минуло чотири роки від виходу роману «Дім для Дома», з його грою на стиках непростих форм ідентичності, пам’яті й забуття, з його Львовом, далеким від стереотипів. Які враження, наскільки наші читачі готові читати, розмовляти, думати про це поза чорно-білим виміром?
Знаєш, мені здається, ми живемо в час, коли добрі читачі важливіші за добрих письменників. В Україні їх небагато – це видно з тиражів добрих романів. Але в мене є добрі читачі. Судячи з твого запитання, ти точно один з них, бо знаєш, що це не книжка про красивий Львів і милого пса. Хоча і про них, звісно, теж. Найважливіше – це співрозмовник, читач. Без читача багато чого просто не виникає. Ось я, мабуть, не хочу дописувати роман, бо не розумію, для кого пишу. Усе, що я зараз хочу сказати, я можу сказати коротше чи ефективніше, ніж романом.
Ця серія інтерв’ю, як ти знаєш, прив’язана до сьогоднішньої світової кризи. Одним з її найочевидніших виявів є, звісно, коронавірус. Чи можеш розповісти про свій досвід і свої відчуття перебування в цій реальності карантинів і їх заперечення, масових заражень, ізоляції, перетікання всього в онлайн?
Знаєш, усі ці локдауни – про те, ким ми є, коли на нас ніхто не дивиться. Про те, що жити треба не з найкрасивішою, а з тією, з якою добре. Про те, що музику вдома в навушниках треба слухати ту, яка в кайф, бо піти на концерт модної групи заради селфі просто не вийде. Про те, що книжку треба шукати важливу й цікаву саме тобі, а не ту, яку щойно презентували на фестивалі й тому, знову ж, її треба було купити. Бо коли галузь перетворює наші книжки на сезонний товар, вона знищує саму суть літератури. Роман – це не тимчасове актуальне повідомлення, а щось, що мало б бути знайдене випадковим читачем у бібліотеці за кілька років принаймні. Я розумію, що видавцям потрібен оборот, а слово “новинка” ніби добре продає. Але якщо читання перестане бути комунікацію між автором-тоді та читачем-тепер, то, боюся, ми глобально втратимо щось важливіше за гроші. Утім, можливо, вже втратили. Книжки не можуть виграти в соцмереж на їхньому полі – полі тимчасово актуальних повідомлень. Маємо повернутися на своє поле, де час працює зовсім інакше.
Ось уже відомо, що коронавірус посилив проблеми книгарень і книжкових ярмарків. А як тобі здається – чи сприяє він читанню та писанню?
Мені здається, що люди читають, коли в них є звичка та потреба читати. І пишуть, відповідно, з потреби написати. Рівень стресу, наявність часу, інші чинники, може, й впливають на читання, але це не точно.
Продажі змінилися тому, що частина книжок купується не для того, щоб читатися. Просто хтось заходить до книгарні й імпульсивно купує книжку, хоча в нього вдома ще десяток непрочитаних. Або не заходить – бо локдаун. Хтось іде на день народження повз книгарню і думає “книга – лучший подарок” – або не йде й не думає. А ще в людей змінюються звички. Скажімо, я дуже давно не закуповувала продукти в супермаркеті – я все замовляю онлайн.
Я порадила б видавцям об’єднатися та зробити агрегатор для продажу книжок на вигідних саме для видавців умовах. Бо неможливо перемогти зручний сайт із широким вибором, швидкою доставкою і колцентром з добре тренованим персоналом. Його не переможе десяток менш зручних сайтів з повільною доставкою і книжками лише одного видавництва. Жодне видавництво, навіть найбільше, не зможе вирішити цю проблему окремо від усіх.
Тому видавці зараз усі в заручниках у тих, хто продумав максимально зручні для покупця продажі й продає все підряд, навіть російські книжки. А треба об’єднатися і зробити свій майданчик (без російських книжок, ясна річ).
Гроші, які видавці витрачають на оновлення та підтримку власних інтернет-магазинів, можна було б віддавати спільному сайту, такому електронному Форуму видавців. Форум як майданчик уже знають, це бренд, якому читачі довіряють. Тож це хороший варіант, та й назва відображає суть.
Тільки тут, як з читанням. Регулярно читають лише читачі, а добре грають у команді лише командні гравці. Чи всі видавці є командними гравцями? Чи всі пам’ятають, що книжкові ярмарки, фестивалі та професіонали галузі з ними в одній команді? Хочеться вірити, що так.
***
Проєкт реалізується за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED)