1. Дискусія: Мистецтво людей з інвалідністю: Для кого творимо?
Модераторка: Анастасія Войтюк — музикантка, культурна менеджерка, керівниця організації «Непротоптана стежина».
Учасники дискусії:
- Ольга Шишлова – керівниця освітнього департаменту PinchukArtCentre, членкиня правління БФ «Асоціація батьків дітей з аутизмом», психологиня, арт-терапевтка;
- Іва Стишун – художниця, активістка, соц-арт-кураторка;
- Джонатан Гарпер – головний виконавчий директор британського Параоркестру;
- Єкатерина Мазмішвілі – генеральна директорка Державного драматичного театру Мар’янішвілі та арт-директорка Тбіліського міжнародного фестивалю театрів. Анастасія Войтюк
Анастасія Войтюк: Часто ми накладаємо додаткові стереотипи так званої доброти й не вдивляємося в індивідуальну мистецьку цінність, формуємо уявлення про інклюзивний мистецький продукт через фільтр інвалідності, автоматично клеючи марку «соціально важливе». Тож, що думає суспільство про мистецтво людей з інвалідністю?
Ольга Шишлова: На жаль, я бачу лише дві реакції. Відвідувачі, за якими я спостерігала на виставці PinchukArtCentre (ідеться про виставку «Крапка, лінія, можливості», де були представлені роботи людей з особливостями розвитку – прим.), розділяються на дві групи. У перших представлені роботи викликають відчуття жалю, тож вони думають, що виставка й мистецтво людей з інвалідністю — ще одна нагода поговорити про інвалідність, але мистецтвом це не можна вважати.
Інша категорія відвідувачів думає, що все, що створюється людьми із синдромом Дауна або людьми з розладами аутистичного спектру, випромінює якесь «сонячне світло», адже це такі «сонячні люди», як їх звикли називати. Тобто є стереотип, що це вартує уваги лише через те, що це створено такою людиною.
Також є мистецьке середовище, яке дійсно вважає ці об’єкти за мистецтво. Але поки що їхнє сприйняття усе одно проходить крізь призму особливостей творців цього мистецтва.
Я вважаю, що чим більше буде інклюзивних проєктів, чим більше ми бачитимемо мистецтво людей з інвалідністю, тим більше наша аудиторія сприйматиме такі проєкти і відокремлюватиме їх від інвалідності.
Іва Стишун: Мені б хотілося розповісти про особистий досвід. Я сама – людина з інвалідністю та мисткиня. Спочатку я навчалася як художниця, трохи була поетесою. Потім перейшла у театральне середовище, почала створювати сценографії для театральних заходів, пізніше перейшла у сферу інтер’єру та барельєфу.
Я ніколи не акцентувала увагу на своїй інвалідності, ніхто навіть не знав, що я маю порушення слуху. Мені здавалося, що це потрібно замовчувати. Хоча я відчувала велику напругу: я не мала змогу вчитися на рівних з іншими, не могла достатньо чути на лекціях. Тому, так склалося, що багато з тих, з ким я вчилася, багато чого досягли у мистецькій сфері. Чиїсь роботи були представлені у PinchukArtCentre, хтось брав участь у різних виставках у Європі та по всьому світу. Я випала з цього процесу, бо не мала змоги спілкуватися, бути в контексті, у тусовці. Повернулася я до цього контексту з доступністю інтернету. Коли я отримала змогу спілкуватися та вчитися – тоді я знову почала себе відчувати й митцем, і мистецтвознавцем. Уже тоді я для себе сприйняла це як ідентичність. Це було важливо, адже конкуренція в арт-світі така велика, що не зважати на свою інвалідність у творчості важко. Ми хочемо бути на рівних, але ми потребуємо особливих умов. Поки ми не можемо конкурувати на рівні, але й не хочемо жалості.
Я дуже переживала, коли виставила роботи дівчини на візку на своїй виставці. У неї був свій окремий куточок, де можна було сісти і відчути себе в чотирьох стінах перед мольбертом, на якому вона малює автопортрет в образі Мони Лізи й багато пейзажів. А, насправді ж, вона не може малювати пейзажі, бо вона на візку й не може багато пересуватися та їздити на пленери. Ці пейзажі були її уявою, її жагою до волі пересування. І люди починали плакати. Я відчувала велику відповідальність як кураторка, бо я експлуатую цю тему. Але це дало мені інформацію про те, як сприймаються такі твори мистецтва глядачами — дійсно крізь призму жалості, стереотипів, а не з погляду мистецької цінності.
Джонатан Гарпер: Певним чином, у нас аналогічний досвід. Однак останні десять років стали доволі хорошими і прогресивними для мистецтва людей з інвалідністю. Зараз наша Рада з підтримки мистецтва і в Англії, і загалом у Великій Британії розуміє, що підтримка таких проєктів є важливою, що їм необхідне фінансування.
Хоча досі є фундаментальна прогалина, що це виняткове окреме мистецтво. Виходить так, що ти маєш удвічі активніше доводити, що ти хороший митець. Ти не маєш права на помилку, усе має бути ідеальним. До інших митців і організацій немає такого прискіпливого підходу. Тобто навіть у світі мистецтва людям з інвалідністю постійно потрібно доводити щось. Це стосується й аудиторії, у якої завжди є враження, ніби вони мають бути “добрими” до людей з інвалідністю.
Ми бачили багато різного, на виступах нашого оркестру часто люди починають плакати. Не через те, що їх так зворушує музика, а через те, що вони бачать, що люди з інвалідністю грають цю музику. В аудиторії складається враження, що ці люди долають якісь бар’єри, коли грають. Мені хочеться, аби слухачів зворушувала музика, а не те, що музикант користується візком. Дуже хотілося б, аби це передавалося далі і в Британії, і у світі загалом.
Єкатерина Мазмішвілі: Коли ми починали, у нас не було мети працювати з темою інклюзивності. Чи змінилася аудиторія, коли ми почали працювати з такими постановками? Хочу сказати, що, насамперед, аудиторія виявилася більше підготовленою до інклюзивних постановок, аніж ми самі, організатори. Аудиторія сприйняла такі роботи зацікавлено і із задоволенням. Це заохотило нас працювати з роботами людей з інвалідністю. Вони допомогли нам зробити аудиторію більш відкритою. Коли ми починали, ми не оголошували, що певні роботи – це постановки людей з інвалідністю. Чого ми прагнули? Аби всі люди, хто приходить до театру чи на фестиваль, чітко розуміли, що всі люди не мають обмежень і кожен може бути задіяний у мистецькій роботі.
Нам не треба сліз, не треба емоцій, натомість потрібно діяти, аби долучити людей з інвалідністю до мистецтва.
2. Дискусія: Доступність мистецтва для глядачів та митців з інвалідністю: шлях, а не кінцева мета
Модератор: Бен Еванс — керівник програми Британської Ради «Мистецтво та інвалідність» у регіоні ЄС.
Учасники дискусії:
- Вікторія Лучка – правозахисниця та експертка з прав людей з інвалідністю, співзасновниця «Доступного кіно» — соціального підтриємства, що створює фільми для глядачів з вадами слуху та зору;
- Ґідеон Фельдман – програмний директор благодійної організації Attitude is Everything;
- Марія Влаху – консультантка в галузі культурного менеджменту та комунікацій із Португалії, співзасновниця та виконавча директорка асоціації Acesso Cultura, авторка двомовного блогу Musing on Culture;
- Ютта Шуберт – дипломована викладачка та культурна менеджерка, працює в EUCREA — німецькій мережі для митців з інвалідністю;
- Юлія Федів – виконавча директорка Українського культурного фонду. Бен Еванс
Бен Еванс: Ми, організації, що займаються мистецтвом, не можемо спокійно відкинутися на стільці і сказати, яка ж чудова в нас мистецька робота. Так само не можна сказати, що з доступністю все ідеально й більше вже немає що робити. Ця ідея шляху, яка закладена в назві нашої розмови, — надзвичайно корисна, адже вона означає, що немає ідеального способу зробити вашу організацію більш доступною. Якщо ми всі на цьому шляху, то де ж пункт призначення? Де ви б хотіли його бачити? З якими перепонами ми стикаємося на цьому шляху?
Вікторія Лучка: Дозвольте трохи помріяти про перспективи в плані доступності. Перш за все, я б хотіла, щоб усі знали, що доступність — не питання вибору, а питання права, і також це обов’язок, який Україна на себе взяла, ратифікувавши у 2009 році документ, який регулює питання доступності загалом та мистецтва зокрема (Конвенція про права осіб з інвалідністю). По-друге, не має бути спеціальних мистецьких подій для людей з інвалідністю. Мистецтво має бути мейнстрімним, аби люди з інвалідністю могли з легкістю потрапити на такі події та отримати задоволення, так само як і створювати таке мистецтво. І країна, і суспільство, у якому ми мешкаємо в пострадянському періоді, досі мають певні залишки ментальності стосовно питань інклюзивності, певну сегрегацію.
Доступність — також і питання інфраструктури. Коли ми виробляємо мистецькі проекти й робимо їх доступними, ми задаємося запитанням, чи є доступним зал, де відбувається вистава чи виставка?
Так, ми часто бачимо, що деякі культурні проекти є доступними, але людина з інвалідністю обмежена лише цими мистецькими продуктами. Наприклад, якщо якась одна стрічка є доступною, то в такої людини не буде вибору, в який кінотеатр піти, коли, з ким її подивитися. У кожного ж усе одно свої смаки, і людина не піде в кіно лише через його доступність, якщо воно не буде збігатися з уподобаннями цієї людини.
Ґідеон Фельдман: Я розкажу на прикладі нашої організації. Ми займаємося секторальною підтримкою Мистецької ради Великої Британії. Ми спостерігаємо за тим, наскільки підприємства в сфері культури забезпечують доступність до світу мистецтва. Наприклад, за допомогою програми «Таємні покупці». У нас є близько 650 людей з інвалідністю, які ходять на різні заходи, концерти, виступи від нашого імені, а потім ми досліджуємо інформацію, яку від них отримали. Також ми займаємося освітою митців.
Ще один з основних наших продуктів — Хартія найкращих практик. Це інструмент, який дозволяє розглянути, наскільки доступність може бути впроваджена в організації подій, що відбуваються вживу. На сьогодні більше 200 подій та фестивалей підписалися під нашою Хартією.
Марія Влаху: «Acesso Cultura» — невеличка організація. Учасниками її є професіонали та професіоналки у сфері культури, які працюють над тим, аби створити фізичний, соціальний та інтелектуальний досвід культурної співпраці. Наша мета — продовжувати працювати із суспільством до того часу, коли відмінності стануть мейнстримом, почнуть сприйматися як природня частина нашого життя, а не додаткова чи виняткова його частина.
У нас є три основні принципи, три основні рекомендації:
- ми уникаємо слова «особливий» — тому, що ми всі особливі і в кожного з нас є особливі риси й бувають особливі дні;
- ми хочемо сприяти автономності, аби люди могли автономно насолоджуватися продуктами культури, а не лише через конкретні соціальні установи;
- ми відмовляємося від тези «краще, ніж нічого» — ми не хочемо надто сильно опікати людей з інвалідністю, а хочемо надавати якісні послуги.
- промоція та різноманіття в культурі, заходи, які спрямовані на це;
- ми розробляємо нові форми та формати проєктів, де разом можуть працювати як митці з інвалідністю, так і митці без;
- у нас є програма «Connect», у якій ми займаємося встановленням зв’язків між різними культурними та мистецькими організаціями.
- проєкти для митців з інвалідністю, зокрема, й у сфері освіти. У нас майже немає інклюзивних освітніх програм в університетах та мистецьких інституціях;
- також ми хочемо зробити культурний продукт доступним людям з інвалідністю, у нас доволі багато заявок саме за цим напрямком. У першу чергу, йдеться про театри та кінотеатри. Також багато онлайн-платформ створюють доступний контент для людей з інвалідністю і це дуже актуально за часів пандемії;
- інформаційні кампанії, співпраця з медіа, аби такі історії успіху наших проектів потрапляли в новини.
До речі, у нас майже немає проєктів із маленьких міст. Усі масштабні проекти — з Києва, з Харкова, зі Львова. Зараз триває децентралізація й нам дуже важливо підтримувати локальні інклюзивні проєкти. Сподіваємося, що наступні роки ми побачимо більше проектів і з регіонів.
3. Інтерв’ю Ірини Славінської з Веллі О’Браєн — артисткою та викладачкою із Великої Британії
Ірина: Для початку хотілося б запитати про створення та продюсування інклюзивних мистецьких проєктів. Які особливості такої роботи? Можливо, можете поділитися якимось прикладами?
Веллі: Серед тих, які я створила нещодавно — я була в Україні, і ми створили проєкт із Британською радою за участі України, Вірменії, Грузії, Азербайджану. Це було шоу, з яким ми гастролювали різними країнами й мало виступати цього року в Лондоні, однак через пандемію цього не трапилося. Тож, на жаль, ми не провели всі шоу, але сподіваємося, що наступного року чи через рік, ми зможемо знову об’єднатися з трупою та продовжити. Це була інклюзивна трупа танцівників із різних країн. Було дуже приємно працювати з ними всіма і їм також сподобалася ця співпраця.
Ірина: Коли ви говорите про інклюзивність стосовно мистецьких проєктів — що саме ви маєте на увазі?
Веллі: Це дуже широке питання. Інклюзивність, як на мене, — коли всі залучені до комунікації під час створення постановки. Потрібно, аби всі були залучені до бачення, створення, виконання.
Ірина: Розкажіть про ваш досвід, як ви долучилися до таких проєктів?
Веллі: Це довга історія. У 1994 році, коли я втратила ногу, я познайомилася з «Candoco». Вони проводили воркшоп у моєму місті в реабілітаційному центрі. І мені були дуже приємно, коли пізніше, у 98-му, вони запросили мене долучитися до їхньої трупи. Уже пізніше я потрапила до їхньої трупи в Лондоні на повну ставку.
Ірина: Інклюзивні мистецькі постановки можуть залучити як людей з інвалідністю, так і без, як професійних митців та мисткинь, так і не професійних. Чи легко працювати з такою різноманітністю людей?
Веллі: Я вже втілила достатньо багато проєктів. Інколи я працювала з людьми, у яких взагалі не було досвіду. Наприклад, це були якісь одноденні чи тижневі майстер-класи, після яких був виступ. Якщо ж це якийсь масштабніший проект, то зазвичай ми маємо більше часу й задіяно більше професіоналів, тобто виходить, що це ширше розуміння досвіду кожного. Тож, зазвичай, це залежить від проекту та від його мети. У проєкті, який ми робили нещодавно в Україні, усе ж, було задіяно багато тих, хто вже виступав на сцені. Тобто у всіх було порозуміння ще перед тим, як ми почали проєкт і всі розуміли його кінцеву мету.
Ірина: Чи легко взагалі почати танцювати, почати виступати? Особливо, якщо ви не професійний артист чи, наприклад, людина з інвалідністю?
Веллі: Думаю, так. Ми ж усі рухаємося. Певно, важко стати професійним танцівником. Адже потрібно буде робити всі ті речі, які зазвичай роблять професійні танцівники: тут важливою є комунікація, соціалізація, потрібно виступати на сцені. Хоча, як професійна танцівниця, можу сказати, що насправді немає значення, якщо у вас є якісь фізичні особливості в плані доступу. Так, є перепони, ну й що?
Ірина: Розкажіть про аудиторію. Чи готові люди дивитися та розуміти інклюзивне мистецтво?
Веллі: Думаю, що культурно є певні розбіжності в різних місцях. Але, якщо ми не будемо показувати таке мистецтво, тоді ці перепони, ці бар’єри нікуди не зникнуть. Тож нам треба виступати, ризикувати, рухатися. Коли я була на сцені, я чула як погану реакцію від аудиторії, так і хорошу. Гадаю, якщо хочете щось зробити — робіть, але не забувайте про можливі наслідки. Якщо намагаєтесь розширити кордони сприйняття людей — очікуйте й на їхню реакцію.